РубрикиБез рубрики

В гостях у Чорної Діви

Із дорожнього щоденника

«Для кого працює безвізовий режим?» — «Для нас!»

«Коли ж ми вирушимо підкоряти Європу?» — «Вже зараз!»

«Як ми це зробимо, не маючи достатньо коштів?» — «Крок за кроком!»

Відповівши на ці три важливі питання, три подруги, фотограф Галина Юдіна, художниця з костюмів Олена Калмикова й авторка цих рядків, у травні самостійно, не користуючись послугами туристичних фірм, вирушили у подорож з новими біометричними паспортами і побували у чотирьох країнах: Італії, Іспанії, Португалії та Польщі.

Перша розповідь — про мандрівку у серце Каталонії.

Можливо, ми ніколи не потрапили б у цей дивовижний монастир, якби у центрі Барселони до міського автобуса, яким ми їхали, не увійшла пара. Молодята сіли навпроти нас і заговорили між собою українською. Ми, усі втрьох, витріщили очі, бо ж зустріти українців за 3,5 тисячі кілометрів від дому було незвично.

— Ви звідки? — почала я розмову першою.

— З Києва, — здивовано, але привітно відповіли обоє.

— Давно у Барселоні?

— Вже більше тижня, сьогодні ввечері літак...

— А ми лишень приїхали... Що найбільше вразило?

Юнак почав розповідати про архітектуру в стилі модерн, будинки Антоніо Гауді, але раптом зупинився і глянув на супутницю:

— Мабуть, найцікавіше — це монастир Монсеррат. Туди лише година приміським поїздом, а враження — незабутні...

— Поїдьте — не пошкодуєте, — додала дівчина.

Ми разом вийшли на наступній зупинці й, побажавши одні одним щасливого шляху, розійшлися у різні боки. Молодята — на прогулянку по Готичному кварталу, ми — до музею Пікассо...

Наступного ранку ми вже на залізничному вокзалі, з якого можна доїхати до підніжжя гори Монсеррат. Купивши квитки, сідаємо у переповнений вагон і вирушаємо назустріч новим пригодам. Майже всі, хто їде у приміському поїзді, — туристи, і це не дивно, бо Каталонія — найпопулярніший в Іспанії туристичний регіон. У потязі чимало росіян, які, зазвичай, голосно розмовляють, розповідаючи про свої враження і роздаючи один одному поради. А най-більша кількість туристів — китайці та японці, що відкривають для себе стару Європу.

Час в електричці минає непомітно, за вікном пролітають чарівні краєвиди квітучої Каталонії, виноградники, луги-пасовища, мальовничі ферми…

За годину опиняємося біля підніжжя гори, де потрібно пересісти на інший транспорт. Щоб потрапити в монастир, який нависає над нами на кам’яній поличці на висоті 1350 метрів над рівнем моря, можна обрати або зубчату залізницю, що стрімко піднімається догори, або ж підвісну канатну дорогу. Хочеться гострих вражень, тож обираємо канатку.

До кабінки заходять 25 пасажирів, кондуктор зачиняє двері зсередини, і земля під ногами швидко починає віддалятися. Від висоти закладає вуха. Ми різко піднімаємося, обминаючи гори каміння й примудряючись не врізатися у скелі, які несподівано виринають тут і там. Всього п’ять хвилин триває політ, але забути його неможливо. Навколо — красоти первісної природи, а всередині — жах від того, що до рятівної тверді — близько півтори тисячі метрів. Політ над прірвою — атракціон не для слабаків!

На щастя, він швидко закінчується, і ми опиняємося у духовному серці Каталонії — монастирі Монсеррат. Місце в Іспанії настільки відоме й популярне, що на його честь навіть називають дівчаток, як-от знамениту співачку Монсеррат Кабальє.

Краса і святість цього місця вражають, і стає зрозуміло, чому впродовж віків сюди приїздять люди: молитися, насолоджуватися тишею, милуватися природою.

Гори, що обіймають монастир Монсеррат, незвичайні. Вони — округлі й більше схожі на древніх живих істот. Ось ці дві вершини подібні на слонів, а поруч з ними — мавпа, що заглядає на небо — ділимося враженнями з подругами, і нам видається, що це не гори, а добрі духи планети Земля, які оберігають нас. Захоплюватися живими мінливими химерами, вдихати пахощі гірських трав, підставляючи обличчя свіжому вітру і сонцю, прогулюватися навколишніми стежками-доріжками можна довго, але ми поспішаємо до храму — о першій там буде незвичайний концерт.

У старовинному католицькому монастирі, який понад тисячу років заснували на честь Діви Марії монахи-бенедиктинці, чимало цікавого: бібліотека з давніми рукописами, вхід до якої дозволяється лише вченим-дослідникам чоловічої статі (яка несправедливість!) і лише за письмовим дозволом керівництва, паломницький центр (наразі будується великий готель для паломників і туристів), ресторан, магазин, базарчик, багатий музей з полотнами Пікассо, Далі та старими іконами, знаменитий дитячий хор.

Монастир Монсеррат — це чи не єдине місце на планеті, де щодня співає хор хлопчиків (крім літніх місяців, коли діти виїздять на канікули). Дитячий монастирський хор «Есколанія» — чи не найстаріший у світі. Письмові згадки про його існування відносяться ще до 1307 року. Більше семи століть — погодьтеся, вік дуже солідний. Тут, у монастирі, працює музична школа, куди батьки можуть віддати обдарованих хлопчиків і де їх упродовж шести років навчатимуть грі на інструментах, даватимуть основи середньої шкільної та музичної освіти. Школа — знаменита, її випускників раді бачити у вищих музичних закладах усього світу. Щоправда, за статистикою, мало хто з них обирає для себе служіння Богу і церкві, переважна більшість стає світськими музикантами.

При вході до монастиря — плакати з попередженням різними мовами щодо правил поведінки у святому місці. Адже монастир, попри тисячі туристів, живе своїм релігійним життям: молитви, навчання, служби…

Ми тихенько заходимо до храму, зупиняючись на порозі, бо далі — нікуди: базиліка заповнена так, що яблуку ніде впасти — туристи з усього світу долають тисячі кілометрів, аби побувати у цьому духовному центрі.

На простір за вівтарем впевнено виходять зо два десятки хлопчаків віком від 9 до 14 років у старовинному чернечому вбранні, налаштовуються і починають співати у супроводі органа. Лише два псалми звучать у їхньому виконанні — але що відбувається з настроєм?! Чому стає так світло й радісно?! І вже не дратують ні юрба туристів, у якій доводиться стояти так тісно, мов оселедцям у банці, ні їхні мобільні телефони та селфі-палки, ні спалахи фотоапаратів... Діти виконують церковний гімн каталонською мовою, і це — символічно. Адже монастир Монсеррат — духовний символ каталонців і навіть у страшні часи диктатури Франко церковні служби правилися тут каталонською.

Концерт закінчується дуже швидко, і за кілька хвилин храм стає майже порожнім. Туристи біжать займати чергу до Святої Діви, а я не можу так просто покинути це місце — хочеться його обійти, дослідити. Тихенько прогулююсь по храму, наповнюючись його світлом. У перших рядах залишилося хіба зо два десятки каталонських бабусь, які пошепки чи й тільки губами моляться.

Раптом повз мене проходить чимала група дивних молодих людей, одягнутих в одинакові сині футболки. На простір перед вівтарем виступає жінка й оголошує трьома мовами: іспанською, англійською, французькою:

— Тут і зараз відбудеться виступ молодіжного хору із США, штат Кентуккі.

Хлопці й дівчата виглядають досить дивно: вони — незвично різні, у кожному з них просвічує яскрава неприхована індивідуальність. Усі різного зросту — височенні й низенькі, біляві й смугляві, руді й темношкірі, худенькі й кілька дуже огрядних, двоє хлопців із синдромом Дауна. Та в мить уся ця група різноманітних, різноликих молодих людей об’єднується помахом палички свого диригента — і світ навколо змінюється. Вони натхненно співають духовні псалми (концерт тривав десь сорок хвилин), і цим святим співом, зда-ється, насолоджуються не лише два десятки слухачів, але й стіни старовинного храму та гори-

химери, що його оточують. Слухаючи ці ангельські пісні, душа піднімається ще вище, над горами Монсеррат, і поринає у за-хмарні висоти, милуючись надзвичайною красою світу. Один з юнаків, співаючи, весь час плаче — сльози рікою течуть з його очей. Що відбувається з ним? Цього ніхто не скаже, та, мабуть, і не потрібно нікому про це знати....

Концерт закінчується, і коли хористи покидають храм, я підходжу до кожного з них, щоб обійняти й подякувати за подаровану насолоду. Бо хіба це не диво, коли у горах Каталонії у єдиному почутті об’єднуються хористи з американського штату Кентуккі й мандрівники з України?

А тим часом на нас чекає ще одне важливе дійство — похід до Мореніти, що в перекладі з каталонської означає «смуглявка». Так лагідно, по-домашньому називають каталонці статую Святої Діви Монсерратської, яка є центральною святинею храму і до якої їдуть прочани з усього світу.

Легенда вповідає, що у 880 році в одній з гірських печер монахи, котрі приходили туди молитися, знайшли дерев’яну статую Діви чорного кольору, яку, нібито, вирізьбив власноруч сам євангеліст Лука. Вона була чудодійною — зцілювала хворих і виконувала бажання. У ХІІ столітті бенедиктинці збудували на її честь монастир, і хоча статуя зникла та й монастир згодом під час тривалих війн розвалили, у тому ж ХІІ столітті створили точну її копію. Новий же монастир був побудований у ХІХ столітті.

До Чорної Діви — завжди велика черга. У тиші та спокої повільно, крок за кроком, рухаються люди, які приїздять з усіх кінців світу, щоб попросити її про здійснення своїх мрій та бажань. Про що просити? Як? Чи можна кілька? Що ж найголовніше? З такими думками зосереджено у тиші йдуть до Діви, яка у правій руці тримає кулю, що символізує Всесвіт, а лівою пригортає маленького Ісуса.

Цікаво спостерігати, як урочисто й зосереджено люди підходять до дерев’яної статуї. Довірливо помолившись, вони їдуть додому, а коли їхні мрії збуваються, знову повертаються, щоб подякувати Діві за допомогу. У спеціальному музеї, розташованому в одній із кімнат храму, я б назвала його Музеєм Віри, — весільні сукні, дитячий одяг, монетки, копії дипломів, покинутий корсет інваліда, візки та милиці — чого тільки там нема! З цього «набору» стає зрозуміло, про що люди просять. Чудово, що віра у диво допомагає вирішити так багато наболілих проблем, але...

Коли я підійшла до Чорної Діви й поклала руку на кулю, яку вона тримала в руці, відчула, що статуя — це лишень шматочок темного дерева, обрамлений золотом і закритий склом. Сама по собі, без наших людських намірів і нашої дії, вона мало чого варта... Але якщо таким чином здійснюються мрії й відбуваються дива — це прекрасно, нехай працює! Про всяк випадок, подякувала за все і також дечого попросила. Адже кажуть, що Мореніта допомагає, незалежно від того, вірять у неї чи ні...

Ольга ФІЛІППОВА.
Світлини Галини ЮДІНОЇ.

Переглядів: 64
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua