РубрикиРакурс

Синдром росомахи

Продовження. Початок у номерах за 14 та 16 червня.

У політичному словнику набуває дедалі більших прав термін «мінімізація». Але якщо в економіці це ознака успіху (мінімізація витрат, мінімізація збитків тощо), то в нашому випадку йдеться про мінімізацію населення. Бо й справді, скільки країні потрібно українців?

У сільському господарстві сучасні машини замінили колишніх передовиків соціалістичного змагання і підняли урожайність до небачених висот. Попри катастрофічне падіння в усіх галузях господарства, Україна на першому місці у світі по соняшнику, 4 відсотки світового виробництва пшениці — наші, наші 3 відсотки по ріпаку, 10-е місце у світі з виробництву молока і т.д. На загал сільське господарство формує близько 20 відсотків національного доходу. Водночас обезлюднілі села Центру і Сходу поповзом повертаються у стан Дикого Поля. Бо переробної промисловості там нема, доріг ніколи й не було, а ручну працю замінила продуктивна закордонна техніка. Промисловість у містах, які були «наше все» — металургійні і хімічні комбінати, флагмани оборонної галузі, легка промисловість — занепали чи сконали. І хоч найбільше затрат вимагає народити, вивчити і виховати людину, саме доросла людина і виявилася в Україні не потрібною.

Мінімізація населення у розумінні теперішньої влади — це позбавитися працездатних людей, сприяти їх виїзду за кордон, аби не никали країною у пошуках роботи, не докучали своїм правом жити і розвиватися, і тим більше — впливати на політичні процеси. Це приреченість України бути сировинним придатком Європи. Вона, звичайно, цивілізована і живе за правилами, а не поняттями, але дай палець — відкусить руку. Цій Європі байдуже, що у нас, наприклад, варварськи нищаться ліси на схилах Карпат. Бо їй потрібна деревина. І вона вимагає, щоб цю деревину постачали кругляком, щоб нажива була повною.

У згаданих листівках Руху була правда — ми мали всі можливості відбутися і стати провідною країною Європи. Навіть без ядерної зброї. Не сталося…

На початку свої кар’єри новопризначений прем’єр-міністр Леонід Кучма доповідав Верховній Раді про стан господарства в державі. Ті роки справедливо тепер називають лиховісними, країна перебувала у страшній кризі. І Леонід Данилович ставив питання руба: «Що ви хочете, щоб я вам построїв? Соціалізм? Капіталізм?». Погоду в Раді визначала призабута тепер «група 239» червоного забарвлення. На пряме питання прем’єра вона відповіді не мала.

— Ну, тоді я будуватиму, що вмію… — заявив Кучма і пішов творити наше сьогодення.

Чому українці покірно зводили під його проводом комуно-олігархічну державу, відповідь є. Нема розуміння, як оцінити грабіжницьку владу і що з нею тепер робити.

Мало втіхи, що така доля спіткала не тільки Україну. Грузія часів Шеварднадзе, єльцинська Росія чи Узбекистан і Туркменія також прийняли по суті феодальний, середньовічний устрій своїх держав. І не тому, що світ не знав альтернативи. Вона була. І країни Балтії, Польща чи Чехословаччина якраз зробили інший вибір. Їм вдалося, бо у них було громадянське суспільство й розуміння суті соціального капіталу, які й стали запобіжниками криміналізації. Вони, на відміну від українців, обирали національних лідерів не із червоних директорів чи «паханів» із трьома «ходками» в зону, а борців за соціальну справедливість і модернізацію суспільства. Тож, як направду, ніхто крім самих українців у своїх злиднях і безпросвітній нужді і не винуватий.

Чи спроможна нація сьогодні висувати лідерів, здатних відродити країну? Чи не наступимо ми на граблі сторічної давнини, коли вожді перегризлися і знищили шанс України стати незалежною? А потім їх помилку повторили і лідери Помаранчевого майдану, і Революції Гідності.

Наслідку без причини не буває — аксіома. Катастрофічний стан України у всіх вимірах — політика, економіка, наука і культура, сільське господарство, дороги, транспорт і т.д. — не тільки від захланності теперішньої влади. Катастрофу наближали всі уряди й усі президенти при нашому байдужому спогляданні. Цю гірку істину треба засвоїти, як «Отче наш». Бо ось-ось ми почуємо від Порошенка чи Гройсмана, що саме вони і є рятівниками України. Казатимуть, що як взялися урядувати — все розвалене і розкрадене, в казні вітер гуляє, ворог ломиться через кордони і т.д. А тепер ось усе росте, хай і ледь-ледь, але дайте час!

Хоч кримінально-олігархічний капіталізм уже конає, країна все ще не має чіткої дорожньої карти до майбутнього, і перефарбування вовчого прошарку у білих-пухнастих — можливе.

ІІІ

До самої втечі Януковича вже ікласта й з міцними чубками зграя теперіш-ньої панівної верхівки перебувала в тіні. І хоч деякі із них побували мі-ністрами, як Порошенко, Яценюк чи Луценко, не вони стояли за стерном олігархічної України. Ми й не чували про знаменитих тепер Кононенка, Герасимова, Гончаренка, Ірину Луценко, Бурбака чи Розенблата. Всі вони, незалежно від партійної чи фракційної приналежності, вичікували хвилю, яка винесе їх на омріяний золотий берег.

Свої дикі часи мали у своїй історії кожен народ і кожна країна. Хтось у ранньому Середньовіччі, хтось — і недавно. Особливість України, що вона такі часи переживає не лінійно, не перечікує день за днем, зриваючи аркуші календаря, підкоряючись еволюційності розвитку. Вона проти них повстає. Рідко — із образи чи соціальної несправедливості. На жаль. Здебільш, коли виникає загроза цивілізаційному поступу чи історичному призначенню, з якого країну звертають силоміць. Українці терпляче зносять бідність, інфляцію, параліч економіки, здирницькі тарифи, як тепер, але не чужинське ярмо. Монгольське, польське чи російське — не важливо. Мало який народ за 360 років послідовного і безжального нищення самобутності зберіг би волю до спротиву й енергію відродження. Нам вдалося. Великою, страшною кров’ю. Може, наша терплячість від розуміння, що ющенки-порошенки — скороминущість? Хто тепер згадає гетьманів, які обирали ближчу до шкури сорочку, легковажили долею України? Пам’ятають Сірка, Хмельницького, Мазепу, Бандеру…

Звичний для нас Майдан виглядає загадкою, дивовижею для іноземної душі. Ми успадкували, зберегли його із первісної історії, із племінного ще життя, коли збиралися на сакральне місце — майдан, щоб визначити головні правила і принципи співіснування. Наприклад, не їсти один одного, хай би яким лютим був голод. Не гасити чуже вогнище, хай яка накипить образа. Не лишати напризволяще сиріт і т.д. Освячені спільною домовленістю правила ставали етичною нормою, священними заповідями. У цьому секрет і пояснення, чому — на Майдан.

Що таке можливо у ХХІ столітті — не вірили не лише західні європейці чи американці. Дочірня (не братня) гілка українства, хай і розріджена угро-фінською кров’ю, також не вірить, що із доброї волі, без чужоземного впливу, без чужих грошей і понуки можна не день-другий, а місяцями, в морози і дощі, мирно виборювати своє право на гідність. Для росіян є неосяжною проста істина: на Майдан не можна людей вивести, на Майдан тільки виходять. Мітинг, протест на ознаку якоїсь дії влади, зрештою бунт — можливо. Але щоб із невловимого жодним приладом настрою людини, із його внутрішньої енергії і переконання — ніколи. Але так є. «Мамо, я поїхав на Майдан!». І жодна мати не кричатиме, що не пустить, бо знає — поїде все одно. Так повелося здавен-здавна — від Русі, від Січі. І невідь із чого, ніби зовсім із дріб’язку, зароджувалася то Хмельниччина, то Коліївщина, то Холодний Яр чи Бандерівщина. І головна причина не хліб, а історичні обставини із яких — надія! — постане гідне життя. Не випадком же — Революція Гідності.

Саме цей одвічний, бунтівний дух нації і сприяв — від Майдану до Майдану — відродженню і гарту громадянського суспільства. Яке було у поляків і угорців, у литвинів чи естонців, без якого не буває держави і, тим більше, країни. І значення якого ми не завжди розуміємо навіть сьогодні. Невловима, примарна, як лінія на воді, без виборного чи призначеного органу із офісом і штатом, ця інституція важливіша за всі урядові установи. Тільки воля та енергія громадянського суспільства порятували Україну в час зламу кримінально-олігархічної системи від розпаду і загарбання. Як тепер відомо, прапор «Новоросії» мав до липня 2014-го майоріти над усім Лівобережжям, а Хрещатиком прогуркотіли б танки «визволителів».

Громадянське суспільство й по цю мить береже завоювання Революції Гідності. Тільки на нього й надія, що воно нарешті витягне країну із драговини корупції, хабарництва та росомашої жадібності можновладців.

Порошенко і його оточення геніально скористалися перемогою Революції Гідності. Вони стали владою не тому, що були кращими чи відданішими Україні. У них був досвід поразки через внутрішньо видову гризоту після Помаранчевій революції. І на другий Майдан вони вийшли не з ідеєю, а з метою — стати владою. Волонтери, патріотичні когорти, які потім стануть «Правим сектором», «Азовом», «Київською Руссю», «Донбасом» чи «Дніпром», які за покликом душі підуть захищати Вітчизну і поляжуть на Савур-могилі, під Іловайськом чи у «казані» під Дебальцевим, мали ідеали. Порошенко й оточення — мету.

Я зумисне вживаю стосовно них це слово — зграя. Бо жоден із них не заряджений на боротьбу за Україну, тільки кожен за своє. Усе справді по-вовчому. Допоки не збили з ніг бика чи корову — всі разом. Як дерти здобич на шматки — у кожного своє горло.

Усі засоби масової інформації із першого дня війни кричать про провали у системі оборони — бракує сучасного стрілецького озброєння, технічних засобів розвідки, бракує танків і бронетранспортерів, нема авіації і т.д. Влада й бровою не веде. Нещодавно дружня Литва через свого президента передала нам патрони, за що їй низький уклін, бо й патронів у нас нема, не виробляємо ми їх. Навіть на четвертому році війни такого заводу не маємо. Як знову не згадати досвід Союзу, який за півроку від червня 41-го перевіз за Урал заводи і налагодив у тайгах і степах випуск техніки та озброєння, що перевищили у якості німецьке й уможливили перемогу над Гітлером. А наш Генеральний штаб досі не спромігся навіть чітко визначити, які ж озброєння і технічні засоби нам потрібні для перемоги. А як нема завдання, то нема й виконання.

Наші західні союзники і партнери дедалі відвертіше кажуть, що не зобов’язані допомагати Україні, якщо вона сама не дбає про обороноздатність. На міжнародних, перед телекамерами всього світу, зустрічах наших посадовців і самого Президента постійно тицяють писком, як шкодливих котів у власне паскудство, у небачені зловживання. І як з гуски вода. Бо чхали вони на національний інтерес. Зграя наживається на війні, кожен вовк хрумає свою кістку — хто в «Укроборонпромі», хто в «Укроборонсервісі» чи деінде. Усі ці «укри» працюють на експорт, а не на вітчизняну армію. Хай там які нові види озброєння розробили наші конструктори, влада його не вироблятиме, а циганитиме у Штатів «джавеліни», снайперські гвинтівки та інше.

Не без цікавості я третій рік поспіль спостерігаю, як влада демонструє боротьбу із бурштиновою мафією. Якщо вірити очам, а я вірю, то від Полісся вже залишилися суцільні баюри. Патрулюють гвинтокрили, хоробро йдуть у наступ поліційні підрозділи у бронежилетах, прокурорські загони арештовують водяні гармати, якими перемивають рідну землю. Здобувачі сонячного каменю, звичайно, не здаються — чисто Дикий захід. Свавільний. Непереможний. Аж як НАБУ ловить за руку нардепів, що кришують нелегальне добування бурштину, завіса ледь-ледь відхиляється. І справджується давня підозра, що сама влада й причетна до розору і грабунку національних надр. Тому мафія і непереможна. І так всюди, хай це контрабанда цигарок, яка вимірюється трьома чи чотирма мільярдами тіньового бізнесу, нищення карпатських лісів, торгівля з окупованими районами Донбасу, латанням доріг «Укравтодором» під дощем і снігом, цупкими обіймами зернотрейдерів, у яких задихається український селянин, чи зведенням Стіни на кордоні із ворожою державою — всюди знайдеться rosenblad (наприкінці пом’якшення), який жере ненаситно.

Ось загадка. За одним рипом Верховна Рада робить спробу позбавити недоторканності своїх колег Добкіна, Розенблата і Полякова. Із Добкіним розібралися легко і без проблем. Хоч (без жодних симпатій до персонажа) його провина (прийнятою тепер юридичною мовою — підозра) у переконаннях. Які пан Михайло ніколи й не приховував. Харків’янин, він є плоттю від плоті харківського люду, який завжди косував на українську незалежність. (Згадується довоєнної доби вірш хар-ків’янина, із покоління полеглих на фронтах Вітчизняної: «Чтоб нас перевлечь, в украинские школы ботинки возили. Но я все равно любил Россию».) А от недоторканість «бурштинових» — не руш.

У дев’яності, у найважчі часи становлення незалежності, коли держава тільки-тільки спиналася на ноги, а ледь не всі околичні області країни були проблемними, влада палець об палець не вдарила, щоб Донбас, Бесарабія, Слобожанщина чи Закарпаття надихнулися українством. Таких, як Михайло Добкін, й у самій Раді кожен третій. Позбавлення його недоторканності є щонайменше прокурорською показухою, демонстрацією того, чого не існує в українському політичному житті — відданості національній ідеї. І здала його Рада легко, бо добре знає лоцію політичних течій: все закінчиться пшиком. А ось підозра в економічних злочинах Розенблата і Полякова… Та іще й від НАБУ, яке копає все глибше й без ґрунтовних доказів на люди не виходить — це серйозно. Здати їх — значить, порушити принцип кругової поруки.

Запізнення порошенківської когорти до ключових посад у владі автоматично скоротило її перебування у владі. Цим, як на мене, і пояснюється небачена досі жадібність, намагання ковтнути все, що бачать очі.

Приватні фірми Президента 2017 року виграли тендери на 29,3 мільйона гривень. Найбільший контракт — на 14,5 мільйона — отримала його «Кузня на Рибальському» — на доковий ремонт фрегата «Гетьман Сагайдачний». Півтора мільйона гривень заводу перепало від «Інженерного центру» за встановлення символів міста Києва. Яскраво палає скандал із санітарними «Богданами», які виявилися суціль непридатними для фронтових умов. Різного рівня органи столичної влади опанували фах продавців солодощів «Рошен», чим збагатили фірму іще на 2 мільйони гривень. Так само ніхто не збіднів, не розорився, не збанкрутував й із народних депутатів, чиновників з Банкової, урядовців. Он прем’єр Гройсман навіть спродав майна на

7 мільйонів. Щоправда, власній дружині.

Інстинкт збагачення, збільшення капіталу чи іще чогось, мабуть, є складовою частиною людської природи. У кожному разі скільки й світ, завжди були люди, що мали статки більші, як у пересічного одноплемінника чи співгромадянина. Не кожному, хто пізнав захват збагачення, вдається зупинитися, порахувати з олівцем у руках чи на суперовому комп’ютері, скільки насправді йому і родині потрібно до останніх днів — хай би яким довгим не був вік. Ще менше замислюються на простим питанням: що, власне, відбулося із статками найвідоміших багатіїв давніх і недавніх часів? Випарувалися? Забрали вони їх із собою у загробне життя? Чи є хоч один приклад, щоб зберігся родовий капітал і маєтності не від сотворіння світу навіть, а хоч протягом тисячоліття? Я таких історій не знаю.

«Среди моих мыслей о хозяйстве, которые очень занимали меня в то время, мне вдруг приходил в голову вопрос: «Ну хорошо, у тебя будет 6000 десятин в Самарской губернии, 300 голов лошадей, а потом?..». И я совершенно опешивал и не знал, что думать дальше».

Це із «Исповеди» Льва Толстого, одного із найцікавіших мислителів збіглого тисячоліття. Не тільки письменника, а саме мислителя, що шукав і — часто! — не знаходив відповіді на, здавалося б, як він сам казав, «дитячі питання».

(Далі буде)

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ,
публіцист, письменник.

Переглядів: 351
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua