РубрикиБез рубрики

Російськомовний українець: це хто?

Це значить (...) «гуглити» українською.
І головне — говорити нею, говорити і ще раз говорити.

Петро Порошенко.

Циганська сім’я біля шатра. Циганчата розмовляють між собою. — От якби мама пішла по селах та наворожила грошей... — А тато на ті гроші купив конячку... — А конячка привела б лошатко... — А я сів би на нього й катався б цілий день!..

Тут батько-циган як уперіщить малого батогом: «А не сідай, бо хребта зламаєш! А не сідай, бо хребта зламаєш!»

І

Звісно, мріяти не тільки приємно, але й не заборонено. Навіть відомий класик «с лысиной, как поднос» (В. Маяковський) проголошував: «Коммунист должен уметь мечтать». Отож і гоголівський Манілов цілими днями сидів з люлькою в зубах, дивився у вікно і мріяв, що як добре було б побудувати через ставок кам’яний міст, а на ньому — крамниці, де купці торгували б різними товарами... Й оскільки нікому було хряснути мрійника батогом, то й продовжував він сидіти біля вікна, де вже кілька років лежала книжка, яку він читав, із закладкою на 14-й сторінці, а в кімнаті стояло риштування біля недобіленої стіни...

Та наразі йдеться не про маніловську люльку чи циганське лоша — на кону доля українства як ознаки нації й української мови як головного її чинника. Тут уже не до мрій, бо, як справедливо застерігає Роман Кракалія: «Не посіємо свого — вродить чуже» («ЧН», 3.02.2018), а Дмитро Мартинюк констатує: «Чужинське уже сходить» («ЧН», 1.03.2018), і, на жаль, рясно сходить, бо вже 360 з лишком років минуло з часу першого засіву (1654) і «підсівається» постійно аж до сьогодні й ніхто не намагався і, якщо чесно, не намагається виполювати московитський чортополох на українській ниві. Скажімо, Тетяна Голик, українка за походженням, безапеляційно заявляє: «Если одессит, то только на русском! Одесса многонациональный город, тут все языки в почете, а главный — русский!». А «адєсіт» Дм. Антонюк (явно не великорос) відкритим текстом проголошує: «Никто не спорит, что знать государственный язык нужно... (спасибі й за це.— Б.С.). Но это совершенно не означает, что есть хоть малейшее желание говорить на мове». Тобто «говорить на мове» нема і «малейшего желания», зате є бажання відверто збиткуватися і «смачно плювати», і не тільки на мову.

І дивуватися з цього не варто. Ще далекого 1918-го М. Слабченко писав, що якщо раніше одесит називав себе малоросом, то тепер він вже не хоче бути і малоросом... І чудно те, що всі євреї, греки, вірмени, сибіряки, великороси тягнуться один до одного, балакають між собою своєю рідною мовою, «лише одні Малороси-Руські з якимось захопленням плюють (а нині вже «смачно плюють» — Б.С.) на Україну, на свій народ, на самих себе».

Але якби ж то тільки Одеса...

ІІ

Усе на світі детерміновано, тобто має свої першопричини. Саме це має на увазі О.П. Колісник, професор Волинського університету: «...вважаю основною причиною всіх негараздів, які спіткали переважну більшість населення України в її ніби незалежному бутті, є недосформованість української нації як пана-господаря в Українській Державі» (2014). Тож чи не настала пора припинити дурити себе і людей міфами про запеклу й відчайдушну боротьбу українців впродовж століть за свою державність, мову, культуру?

Незаперечним є те, що україн-ська мова (у всякому разі — в «російській» Україні) зазнала чи не більше сотні заборон на своє існування, однак вижила і, як нагорода, дісталася незалежній Україні. Цей факт намагається записати собі в заслугу українська т.зв. еліта. (Справжня елі-та — інтелектуальна меншина суспільства — є рушієм суспільного розвитку, одначе в даному випадку нашій «еліті» краще було б помовчати). Вижила українська мова не завдяки «землячкам з циновими ґудзиками» (Т. Шевченко), її невмирущість — це свідчення її внутрішньої сили, наявності самобутнього «ядра», глибоких історичних коренів і потенційних можливостей її внутрішньої будови. А справжнім зберігачем та оберігачем мови були народні маси, селяни, котрі без всіляких гасел, інстинктивно чинили впертий опір русифікації та полонізації; саме українське село донесло нашу мову до часів Незалежності. В той же час наша еліта аж ніяк не опікувалася й не опікується питанням статусу української мови в Українській державі, а, навпаки, «з якимось захопленням» кидалася в море московської.

Цікавий, хоча й маловідомий факт. 1920 рік. В. Левинський, представник Закордонної групи компартії України, зазначав: «Коли б із Москви прийшов указ на Україну в інтересі оборони обох радянських республік (Російської і Української. — Б.С.), в інтересі побіди над Польщею і в інтересі революції, (...) коли б у цих інтересах треба було б скасувати українську мову на Вкраїні, (...) то український робітник і селянин, присутній на ІV Всеукраїнському радянському з’їзді, був би на цю жертву пішов, бо для революції він приніс би все» («Україна радянська: Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». 1917— 1938 роки». — Харків, 2017, с. 224). Скажете: та то ж комуністи! Ну й що з того — до 1991-го ми всі були комуністами...

Не варто забувати, що саме завдяки українській інтелектуальній еліті угро-фіно-татарський улус Золотої Орди набував цивілізованих ознак, і це відбувалося практично у всіх сферах життя московитської спільноти. Ще з часів Івана Грозного і по сьогодні Московія поповнює свій кадровий корпус українцями. Пригадаємо лише кілька прізвищ уже новітніх часів: К. Ворошилов, М. Підгорний, Л. Брежнєв, маршали і генерали радянської армії, міністри, політики, а шепетівська молодиця В. Матвієнко і нині посідає третє за рангом крісло на кремлівському Олімпі. Тільки одна Одеса постачила чи не половину складу Спілки радянських письменників, а композиторів, співаків і т.д. аж до М. Жванецького включно; навіть українські «народні артисти» «смачно плюнули» на Україну й поїхали усолоджувати слух московитів (С. Ротар, К. Куєк (вона ж Ані Лорак), С. Лобода, Т. Повалій, та ж Вєрка Сердючка). Навіть такий безсумнівно талановитий літератор, як Віталій Коротич, котрий, здавалося б, ні на що не проміняв би рідний Київ, і той свого часу без найменших докорів сумління помчав до Росії, бо, бачте, треба було рятувати від занепаду російський журнал «Огонек». От і гадай тепер, хто є наразі пан Віталій: київський москвич чи московський киянин? І в цьому також нема нічого дивного: завжди наша елі-та (за рідкими винятками) займала угодовську позицію щодо Москви, наші гнучкошиєнки завжди намагалися

...ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику (Т. Шевченко).

Здавалося б, ті часи мали б залишитися в минулому, здавалося б, ніщо не заважає нинішній еліті зробити все, аби питання державності української мови було вирішене раз і назавжди. Та де там!.. Виявляється, щодо цього існує своєрідна «філософія», яку сповідує, наприклад, уже згаданий В. Коротич: «Давайте сразу договоримся, что условия бывают только такими, в каких мы живем. «Времена не выбирают». Можно сколько угодно вздыхать о несправедливости времени, о талантах, зачахнувших от несовместимости времени. Это уж кому как повезет; с эпохой вступают в договорные отношения или выпадают из неё» (В. Коротич. «Мясорубки эпохи». — «Бульвар Гордона», березень, 2018, №12). А оскільки пан Коротич «вступив у договірні відносини з епохою» (причому як з радянською, так і з пострадянською. — Б.С.), то «эпоха сочувственно приласкала его». Он воно як!

ІІІ

Та повернемося до мови. З одного боку, українська мова як державний символ є одним із чинників національної безпеки, і про це записано в ст. 6 Закону України про національну безпеку, а це означає, що належить зробити лише одне — добитися безумовного виконання закону: всі посадовці — від старости села чи голови громади до Президента — всі особи, робота яких пов’язана із спілкуванням з громадянами, мають досконало володіти державною мовою і послуговуватися нею в процесі виконання своїх обов’язків; цією ж мовою мають бути виконані всі публічні написи. Крапка. А що насправді? Складається враження, що українці «по-московськи так і ріжуть, сміються та лають» ще більше, ніж за радянських часів.

Цих питань не виникає в цивілізованих країнах Європи, куди ми так пнемося, бо там представники різних етнічних груп (у т.ч. й московити) інтегруються в суспільство вивченням державної мови. Ні в Німеччині, ні в Польщі, ні у Франції чи в тій самій РФ людина, яка не володіє державною мовою, не працюватиме навіть касиром чи водієм трамваю, не кажучи вже про державні посади. «Але між Німеччиною і Україною є суттєва відмінність — там національна еліта при владі, а Україною керують безбатченки і манкурти, прозвані народом «баригами» (Павло Шубарт. «Мова приватна — не публічна». — «ЧН», 8—10.03.2018). Тому українська «держава самоусунулась від виконання своїх прямих обов’язків. Бо це, вочевидь, і є державною політикою тих «бариг», які сьогодні з владних кабінетів грабують і змосковщують Україну швидше за окупанта» (П. Шубарт), але в той же час лицемірно декларують своє українофільство, закликаючи посполитих «купувати україномовні книги, купувати квитки і ходити дивитися українські фільми. Перед-плачувати україномовні газети» («Не на рік, а назавжди». — «ЧН», 15.03.2018), а ще, додамо від себе, купувати продукцію фірми, назву якої і за звучанням та написанням («Roshen») мусимо також вважати українською.

Тому й тривають пошуки тих, хто взявся б за справу утвердження української мови в Україні, тих, «хто мав би, спираючись на науковців, їхні праці й виступи, на ентузіастів-патріотів, на українські патріотичні групи в соціальних мережах, випереджаючи підступні замисли п’ятої московської колони, хто мав би, як кажуть, денно і нічно вести просвітницьку роботу серед населення, озброюючи його новими знаннями й методами розвінчування лукавих і лицемірних «нібито патріотів» (Дмитро Мартинюк). І хто б це мав бути? Правильно: «Просвіта»! Чи не нагадує це вам маніловських купців на мосту, котрі мали б доносити до здичавілого закріпаченого села здобутки цивілізації?

Українські владці вже звикли до того, що всі важливі справи в країні, в т.ч. й захист від ворога, вирішують ентузіасти, добровольці, волонтери, бо владці заклопотані дерибаном країни і пограбуванням народу. Тому Президент і закликає, щоб «активні громадяни забезпечували конкурентоспроможну присутність української мови в усіх можливих нішах, популяризували її серед носіїв інших мов», а «не лише вигукували гасла та висували вимоги до влади».

А ще Президент повідомив, що найближчим часом (це коли? — Б.С.) має намір підписати указ (а коли «намір» стане вчинком? — Б.С.) про підготовку (скільки триватиме та підготовка? — Б.С.) десятирічної (! — Б.С.) програми укорінення і зміцнення державного статусу рідної української мови.

А чи не запізно буде?

Борис СТУПАК.

P.S. А відповідь на запитання заголовка публікації така: російськомовний українець — це те саме, що пес, який нявкає, чи кіт, який гавкає.

Б.С.

Переглядів: 77
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua