РубрикиДуховність

Остання сльоза

У примітках до збірника есеїв «Шевченко понад часом» (ВМА «Терен» — ТОВ «Видавничий дім «Києво-Могинлянська академія», Луцьк—Київ, 2011) про «Останню сльозу» Євген Сверстюк зазначає таке:

«Уперше опубліковано в збірнику «Широке море України: Документи самвидаву з України» (Париж; Балтимор: Смолоскип, 1972. — С. 46—53). Написано й пішло в самвидав у 1971 році спершу як лекція, прочитана в Інституті хімії АН УРСР.

Проникнення в атмосферу останньої подорожі Шевченка в Україну мені довелося зробити під враженням атмосфери після придушення Празької весни. «Зловісно посміхається над іменованим в інструкції Академіком хазяїн землі Табачников, а кругом по полях розсипалися люди, похилі і німі... З п’яти дозволених місяців тут можна було витримати неповних три... Відірватися від табуна недремних інструктованих псів, які над ним «бділі».

І ті алюзії на поліційну атмосферу, і сама аналіза вірша «Зійшлись, побрались поєднались», і всі перегуки в часі дали підставу в КҐБ залучити есей до «документів звинувачення» і назвати його антисовєтським, із чим у душі цілком погоджувався і я, й читачі самвидаву».


Євген СВЕРСТЮК

За три місяці до смерти Шевченко написав маленький ліричний вірш, не адресований нікому...

Зійшлись, побрались, поєднались,
помолоділи, підросли.
Гайок, садочок розвели
Кругом хатини. І пишались,
Неначе князі. Діти грались,
Росли собі та виростали...
Дівчаток москалі украли,
А хлопців в москалі забрали,
А ми неначе розійшлись,
Неначе брались — не єднались.

Написав, очевидно, єдиним подихом, в один мент — 5 грудня 1860 року. Це майже одні дієслова, одні дієслівні рими — самий плин життя, у якому примарною весною зазеленіли острівки — садочок хатина діти дівчата і хлопці — і раптом усе змило чорною хвилею:

Дівчаток москалі украли,
А хлопців в москалі забрали.

А далі як прірва небуття — лише привид знебулої екзистенції, у якій нема сенсу, як у засохлому дереві, що не дало плоду.

А ми неначе розійшлись,
Неначе брались — не єднались.

Оте «неначе», ота ілюзорність реальности, із якої одпливає суть і залишається тінь самої форми — це кобзарева нота, споріднена з ґетівською тугою за миттю, якої не спинити... Геній Шевченка схоплював явища на грані їхньої кристалізації і розпаду, на грані виповнення їх духовністю і втратою її — у цьому ключ до всієї його поезії. Поза цим ключем, як поза світловим променем, діямант його поезії гасне і тратить сенс.

У мряці духовного спустошення впродовж десятиріч ми його, по суті, не бачили. Замінювалися образи на факти і тяжко перевалювали їх, наче каміння.

Та самі по собі факти, ці пінні вали минулого часу, поета цікавили мало. З них можна снувати статистику, викладати контури реальности, але хіба в цьому головний сенс? Тим часом із його творів стали викльовувати набридлі ілюстрації «тяжкого життя за кріпацтва», приклади «боротьби трудящих», «оспівування боротьби» — кому це цікаво? Були спроби «підкріплювати» Шевченка статистикою — що вони довели? Не більше, ніж спроби спростувати Шевченка статистикою... Справді — «опухла дитина голодная мре»... Скільки тих дітей мерло з голоду? Порівняно з 1933 роком — крапля в морі. Скільки Катерин гинуло? Більшість несла свою ганьбу й пристосовувалася із нею жити. «Садки зелені повсихали». А Звенигородщина, Полтавщина — усі були в садках! Сам же Шевченко знав це краще за інших:

Садок вишневий коло хати.

І цей садок, весна, ряст — мало не в кожному творі. Можна сказати: єдине, що тішило око поета в Україні, — це сади... Це знали й Шевченкові читачі — і все ж таки слово поетове лягало на душу, як Боже слово. У ньому була істина, глибша за видимість факту. Оті полтавці, які, за словами Куліша, «за «Кобзарем» швидко будуть і Богу молитись», може, й не знали грамоти, але слово було для них лише натяком, символом, притчею. У них було мудре серце і вміння «дивитись на людей душею» — а це незрівнянно більше, ніж письменно аналізувати строфи, зводити їх на буквалізм і скніти на сухому раціоналізмі. Вони не лічили прикладів, бо відчували правду в кожному слові поета. Вони не розкривали символу покритки, але плакали, читаючи «Катерину», над власною національною долею...

Бо те, що вчені люди беруть із філософії, простий народ споконвічно бере з релігії, і йому легко шукати річище образів філософської поезії Шевченка. Зрештою, свій погляд і свою філософію життя поет виробляв також більше на Біблії, ніж на філософії. Очевидно, Псалтир і народна пісня одкрили йому в дитинстві таїну символіки, яка охоплює таємницю сутности.

Примітивний раціоналізм нашого шевченкознавства, по суті, завуальовував душу його поезії нагромадженням зовнішніх асоціяцій соціологічного порядку і таким чином нейтралізував її силу.

Колись наші добрі старі просвітяни не знайшли в Шевченка після заслання того молодого вогню, що запалав у першому «Кобзарі» й клекотів у «Трьох літах». Після заслання явився справді інший Шевченко, просвітлений стражданням і наче якось відчужений від барв життя. Він не зрікся не тільки вірувань — він не зрікся жадної своєї улюбленої ідеї, тільки потемніли, згусли барви й змінився його голос. Вогонь пригас і, як вулкан, пішов у глибину.

Я не знаю нічого драматичнішого і моторошнішого, ніж три останні роки життя Шевченка «на волі». Кульмінація цієї драми — остання його подорож в Україну. Вимріяне, злеліяне в снах повернення «додому», в Україну, обмарену до кожної стежини, до кожної людини і кожного дерева. Та подорож — із табуном псів за спиною, під прихованим конвоєм донощиків і рознощиків нечисти. Повернення в обі-товану землю, де можна було знайти чисту годину, відчути щасливу мить лише тоді, коли міцно нап’єшся і, приспівуючи, вертаєшся до дитинства... Прокидаєшся, а перед тобою в повній формі нахабно підморгує обізнаний унтер Табачников — і ніде й натяку на збори тих зосереджено уважних земляків, яким на нинішніх картинах Шевченко читає революційні вірші. Зловісно посміхається над іменованим в інструкції Академіком хазяїн землі Табачников, а кругом по полях отарою розсипались люди, похилі й німі...

...У Києві є кілька будиночків. Де зупинявся Шевченко в це пекельне літо 1859 року. Тут він, обснований павутинням доносів, ходив під арештом — на слідство... Тут він позичав у когось зі щиросердних земляків карбованця... А тут потім випадково надибав у своїй кишені забутих 10 карбованців й оддав їх на бублики для дітей, котрі завжди ширяли за ним цілим роєм. Тут він зупинився із мольбертом на роздоріжжі, щоб змалювати київські церкви, вулиці, дерева — так, наче хотів похапцем забрати з собою краплю того раю, перетвореного на пекло...

З п’яти дозволених місяців тут можна було витримати неповних три...

Щодень пилати розпинають,
Морозять, шкварять на вогні.

«Вирвався я із того святого Київа і простую, не оглядаючись, до Петербурґу».

«Там народ образованнее — вам будет легче», — втішали його. І справді — було легше. Петербурґ йому завжди тхнув болтом, зате там можна було відпочити душею — принаймні відірватися від табуна недремних інструктованих псів, які над ним «бдили» в провінційній ретельності день і ніч. Там видали Шевченкові дивовижне свідоцтво про присвоєння Академіка «для предъявления полицейскому начальству во время проживания на квартирах С.-Петербурґа»(!).

Але напруження розв’язки цієї драми наростає в міру того, як поет із новою силою загорівся бажанням вернутися в Україну, бо більше ні про що він не міг думати... Вернувшись, оселитись в Україні, одружитися в Україні — «бодай на чортовій сестрі». Це була якась нав’язлива ідея, крик єства — проти всіх логік, усіх вітрів, усіх перешкод, що нагромаджувалися горами. Все життя він пролітав над тими горами в поетичному леті, а тепер запрагнув пролетіти реально, у житті, і вже що є сили розгортає гарячкову діяльність, благає посередників, щоб шукали серед земляків дружину, хату, сам накреслив плян майбутньої хати. Усе валиться з рук, розбиваються всі ілюзії, а він будує, будує, нагромаджує з новою силою, і це за голосом свого єства — туди, тільки туди. Зрештою, пише й посилає туди той зворушливий «Буквар» для українських дітей, наповнений молитвами, євангельськими текстами й народніми піснями. Здається, тут для нього не стояло педагогічної проблеми: абеткою для дітей має бути голос народу і голос Божий...

Він шукав незайманого народнього типу землячки — і зустрів у ній невольницю з усіма комплексами людини невиробленої, спотвореної рабством. А поміж обожнюваних, затурканих працею земляків проглядали «просвіщенні» храпалі, залучені до полі-ційниих служб... Усе в цьому благословенному краї пішло вперед, та все в одному напрямі —

Дівчаток москалі украли,
А хлопців в москалі забрали.

Це був єдиний накреслений зверху проґрес українського життя! Дівчаток украли, украли з душею, обікрали й спустошили... А хлопців, їхніх захисників, просто забрали — з усім їхнім єством, із їхнім минулим і майбутнім — у ті ж самі москалі, котрі мають розтлівати дівчаток. От і доля народу в його краплині — сім’ї, яка самознищується у нелюдськи організований спосіб...

Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників.

Можна було заніміти з розпачу й болю. Можна було на розпуттях велелюдних день і ніч ридати.

Шевченко проїхав по нашій не своїй землі, мовчазний, як хмара, і кинув, наче важкий камінь, слова спопелілого болю:

Якби-то ти, Богдане п’ятий,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!

Добре знав він величину тієї щасливої зірки на українському видноколі — зірки, що впала в калюжу. Тепер нічого не залишилось, як настирливо купати її там... у тій самій калюжі.

Мені уявляється він сам енерґійним, заклопотаним і водночас наче відчуженим свідком своєї драми. Бо що таке його високопророчі, просвітлено мудрі, якісь надземні поезії того часу?

І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!
Або відчужено гіркі думки вголос:
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Його страшні пророцтва — «Осії, гл. XIV» —
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші!

Далеко над реальним плином життя, над клопітним чеканням реформи, над підготовкою «визволення», сказати б, «над убогістю наявного буття» підносяться передсмертні поезії Шевченка — так, що й не в’яжуться з датами... Бо було ж — це можуть підтвердити історики, мемуаристи, біографи — було ж тоді велике полегшення у світі. І зовні все було гаразд у поета Шевченка: у пресі з’являлися щороку 2-3 його вірші. Навіть книжку дозволили видати:

«Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи. Та так проклята одчистила, що я ледве впізнав свої діточки».

Зовні все було гаразд і в навколишньому житті. Люди жали і молотили хліб, а вечорами ходили в шинок. Пани пом’якшували чи безсило закручували кріпацький режим і розмовляли про волю. Чиновники готували «бомаги» про звільнення народу з кріпацтва. У повітрі носився дух реформ і полегшень.

Буденне життя розвивалося в одному напрямі, а духовне життя поета — у своєму. Тут усі омани життя десь бліднуть і гаснуть — і понад ними невпинна думка літає в тій самій вічності, під небом високим, де почав співати його Перебендя...

Все йде, все минає — і краю немає,
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе... умирає... Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло...
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім...

Істина тут, у цій високій сфері єдности буття і небуття, у сфері кристалізації й розпаду, переходу простору в час, який також зникає, бо є тільки плин змінних форм і результат, який ми мали й маємо.

Мали радість ілюзій — того єдиного справжнього людського щастя, обмареного надією —
Зійшлись, побрались, поєднались,
помолоділи, підросли.
Гайок, садочок розвели
Кругом хатини. І пишались,
Неначе князі. Діти грались,
Росли собі та виростали...

Скільки разів його болісна думка блукала тими шляхами, а тепер усі ідилічні марення стишені й захоронені у двох рядках:

Дівчаток москалі украли,
А хлопців в москалі забрали.

Яка епічно спокійна, застигла розпука — наче крига на згарищі! Здається, він записав ці слова з уст збожеволілої матері, слова, що вибухнули в її свідомості й зруйнували її. Тоді вона, стара і згорблена, стала тихо повторювати: «дівчаток — украли... хлопців — забрали... дівчаток — украли...». А потім навіть весело стала наспівувати ці слова — як свою єдину пісню. Згодом вони таки стали національною піснею.

І то все, що дало життя... Далі підсумок, як примара цієї знебулої засохлої весни. Далі рука — при добрій зовнішній погоді — виводила моторошні рядки про химеру людського життя, що не відбулося, про молоді надії, що не справдились, оманні видіння людського затишку, яким «пишались, неначе князі». А то був тільки сон...

Насправді не було нічого. Все було недійсне, несправжнє, як той батько з матір’ю, що мовби залишилися разом, дивляться і не впізнають одне одного — неначе розійшлись, неначе брались — не єднались. У цій останній холодній сльозині повторилися всі великі Шевченкові трагедії — від «Катерини» до «Неофітів» і «Марії» — у ній зрезюмовано всю історію України, як посів без жнив і замкнене коло сирітства.

Скотилася по щоці, упала й розбилася об чужий камінь на маленькі краплинки. Як наше життя, вічно розбите й порізнене, відчужене від нас самих — «і ми не ми, і я не я». Де кожен один з одним наче поряд, але не разом. Де всі вічно блукають і розходяться, наче уражені чумою приречености. Де холод невиповненого життя обростає байдужістю до матері, до всіх і, зрештою, до самого себе. Бо, власне, із самим собою вічно розминаєшся — один з одним і з самим собою.

Але десь діваються зотлілі, змарновані, не виповнені духовні сили. Ніщо ніколи не проходить і не пропадає марно.

Сила цієї невимовної драми поета і драми його народу була така велика, що вона мусіла якось висіяти закладену розв’язку. І ось вона вилилась у неймовірну казку його другого життя.

Бо що, власне, змінилось у цей важкий імлистий світанок 10 березня? Просто стихли болі й зупинилися хвилі, які навалювали каміння на груди. Була похоронна жалоба, а потім на два місяці спочинок Тарасові Шевченку. Тоді він, вільний од ударів і скорбот, що лягають на тіло, вільний од ваги тіла, знову ожив у дивовижному тріюмфальному травневому поході. З участю самого народу поет повернувся в Україну, щоб під приводом поховання домовини Шевченкової заснувати біля Канева першу національну святиню. Його труну повезли, понесли в Україну, як труну короля. У ту Україну, де по-старому бігали недремні табуни псів, а на місці закону навитяжку стояв унтер Табачников. Він сторожував його могилу на Чернечій горі, але народня процесія пливла вже понад ним.

Далі життя Шевченкове пішло за тими законами, які проклала його поезія, — її містична сила стала реальністю! Це було повернення, як у посмертному сні. І щось у цьому казковому тріюмфі добра і правди відповідало ірраціональній течії його поезії, що завжди йшла проти логіки навколишньої реальности. Його поезія, котра завжди на глибині й на висоті обходила хисткі вали часу, закреслювала їх або не брала до уваги, і жодного разу до них не достосовувалася.

І ось труну найбільшого ворога Російської імперії — із дозволу російського імператора — везуть в Україну — понад головами всіх розгублених табачникових, які, коли надходить момент, «мовчать собі, витріщивши очі, як ягнята: може, так і треба».

Так і треба! Імператорська державна мудрість завжди знала одну генеральну лінію — умертвляти. Вона боялася всього живого, з полегкістю закривала «особову справу» мертвих і вже не боялася їх. Наївна, вона розрізняла живих і мертвих за ознаками видимости...

А тим часом Шевченкова могила на Чернечій горі — це лише початок нової біографії Кобзаревої, і цій біографії не видно кінця-краю. Народня леґенда про те, що «наш Тарас не вмер, а тільки-но прикинувся мертвим» — це правда на рівні всієї поезії Шевченка, яка ірраціональними спалахами просвітлювала хистку мряку екзистенції і вихоплювала з вічности відблиски сутностей. У таких нібито наївних леґендах народ серцем зрозумів Шевченкову глибинну суть. Він відчув, що справжнє життя, його й поетове разом, ще не починалося. Бо в морі вічности з кожною весною все прокидається із новими силами, береться молодими паростками й зацвітає надіями.

Переглядів: 195
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua