РубрикиБез рубрики

В саду осіннім айстри білі...

Розповідь про нашу сучасницю Євдокію Юхимівну Файчук, якій Бог дарував довге життя, зберігши під час Голодомору, двічі врятувавши від ворожих куль і шибениці та, зрештою, не обділивши щастям.

Чому плакав вітер

Євдокія Файчук (у дівоцтві — Кущ) народилася 9 березня 1924 року на Харківщині. Час тоді був жорстоким. У пам’яті закарбувалися поневіряння батьків, які в пошуках кращої долі переїхали з України в степ під Кустанаєм. До того змусило малоземелля, а відтак неспроможність прогодувати велику сім’ю.

Автору потрапили на очі записи журналіста і мандрівника В. Дедлова, який ще у 1892-у зазначав: «Багато тисяч мужицьких голів марили Кустанаєм. Земля — 30 копійок за десятину на рік… Треба будувати — за двадцять верст — ліс Ари. Худобу де завгодно випасай задарма...».

Справді степи були безкраїми, та щастя ніде не буває легким.

— Я пам’ятаю, — згадує Євдокія Юхимівна, — як важко працювали там рідні, як впрягалися разом з конякою, аби зорати цілину, що не знала ще плуга. Земля була й будівельним матеріалом: нарізані пласти ґрунту клали один на другий і так виростали перші хати. Дуже дошкуляли холодні зими. Коли група чоловіків на санях відправлялася в ліс за деревиною, то нерідко хтось у дорозі замерзав. А снігу насипало до стріх — не можна було відчинити двері. Тому двері — ставили так, щоб відкривалися всередину… Але поступово ми обжилися на новому місці. З’явилося вдосталь зерна, корів і свиней. У ставках було багато риби, яку приносили відрами… Не можу не зазначити ще однієї деталі: місцеве населення ставилося до нас дуже співчутливо, допомагало і словом, і ділом.

І все було б добре, але й у далекі тургайські степи дісталася колективізація. У родини, в якій зростала Євдокія, до колгоспу забрали коней, корову, плуги, борони… Діти з плачем вчепилися за телятко, намагаючись не віддати і його прислужникам режиму…

Зазнавши конфіскації і моральної наруги, родина вирішила повернутися в Україну. Першим поїхав дідусь, який на зароблені важкою працею гроші придбав тут млин, розмірковуючи, що біля борошна не пропаде. Він і гадки не мав, що й до млина теж доберуться так звані активісти і колективізують його.

Батько Євдокії, Юхим Олексійович, уже добре пізнавши політику влади, повернувшись на Хар-ківщину, одразу попросився до колгоспу. Але від нього зажадали здати у колективну власність все його майно. «Та я ж у Казахстані його здав», — мовив у розпачі. «Ось туди і йдіть», — відповіли.

Неважко зрозуміти драму людей, які побачили велику прірву між гаслами і реаліями. Щось по-дібне відчував Олександр Олесь, і той контраст знаходимо навіть у його ліричній поезії «Айстри» (мова про цю квітку ще піде далі):

І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, —
І в мріях вважалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем.
І плакав десь вітер в саду за кущем…

«Якщо я ще раз потраплю туди, звідти вже не виберусь»

Про Голодомор в Україні написано багато, але людська пам’ять дає нам нові й нові свідчення вселенського болю тих, хто його пережив…

Зі спогадів Євдокії Юхимівни:

— Спеціальні візники їздили по селах попід двори і забирали мертвих, тому що ховати їх уже було нікому. Такий візник зайшов й у двір до маминої сестри Ганни, в якої від голоду померли чоловік і троє дітей. Разом з їхніми тілами він забрав на підводу і Ганну. А та — жива — просить-молить не везти її на цвинтар. Візник же байдуже відповідає: «Що ж мені по тебе ще раз приїздити? Все одно помреш». І повіз напівживу жінку до спільної могили.

Сталося диво: Ганна вилізла з ями — допомогла паличка, з якою тоді ходила. Про це вона розповіла мені, коли я випадково зустріла її на вулиці в Харкові. Тоді тітка попросила: «Дусю, якщо побачиш маму, передай їй: якщо я ще раз потраплю в яму, то звідти не вилізу».

— Серед мільйонів загиблих і той мій дід, у якого відібрали млина, — додала Євдокія Юхимівна.

— А як ви врятувалися від голоду? — запитую.

— Батько, — відповідає, — влаштувався у Харкові вантажником на залізницю, а там видавали талони на хліб. Нехай його було мало, нехай він був нікудишнім, та все ж! Мама, Уляна Кирилівна, пам’ятаю, продала хустку і за ті гроші варила латуру. Це пшоняний суп з мишієм, є такий бур’ян. Потім вона наполягла на переїзді з Харкова на хутір, розташований на березі Сіверського Дінця. Та річка й стала нашою годувальницею. Ми мали човен, ятері і нишком, аби не потрапити на очі рибінспекції, ловили рибу...

Але й сім’я Файчуків постраждала. Якогось дня Євдокія з меншою сестричкою Галинкою зайшли на метушливий і гомінкий міський базар. Євдокія міцно тримала Галинку за руку. Та якась товста й мерзотна тітка відірвала її від Євдокії і хутко зникла у натовпі. Викрала дитину! А базар і далі шумів собі на всі голоси, наче нічого не сталося. Що могла вдіяти дев’ятирічна Дуся?!.

Батьки шукали зниклу донечку і по міліціях, і по дитбудинках — безрезультатно. Спомин про ту втрату й досі крає серце. Не годиться думати про гірше, але й на краще сподіватися важко.

Коли свій серед чужих...

Коли фашисти окупували українські землі, то заходилися встановлювати тут свої порядки. За непослух — смертна кара. А за примусову працю на загарбників могли вбити і свої. Хто там розбирався — окупанти це чи окуповані?

— Щоб без будь-якої затримки вивезти з України побільше награбованих багатств, — розповідає Євдокія Юхимівна, — окупанти взялися переробляти ширину залізничної колії на європейський лад, де вона вужча. На ці роботи зігнали місцеве населення. Під контролем наглядачів хтось виймав зі шпал металеві костилі та інші елементи кріплення рейок, хтось пересовував самі рейки… Якось, коли фашисти гнали нас до місця роботи, на гурт налетіли два літаки з червоними зорями на крилах і з кулеметів почали строчити по нещасних. У натовпі розірвалася бомба… Ми розбіглися хто куди. Я сховалася у якихось заростях акації… Смерть пройшла мимо мене, але багатьох тоді забрала з собою. Додому ми привезли три гарби вбитих.

Втеча з ешелону остарбайтерів

Остарбайтерами називали робітників походженням зі Східної Європи, які примусово працювали на заводах, шахтах і фермах у Німеччині під час Другої світової війни.

— У 1942-у, — згадує Євдокія Юхимівна, — фашисти погнали колону молоді, серед якої була і я, до найближчої станції, а потім — у Харків. Коли нас назбиралося на цілий ешелон, то, як худобу, загнали у товарняк і повезли на захід. Умови були нелюдськими: у вагоні — 25 людей, відхоже місце — в кутку… Але ще гірше нас очікувало у Кракові. У цьому польському місті нас запроторили у фашистський концтабір. Спочатку догола роздягли і на шию кожній повісили номер. І я вже стала не Євдокією, а номером. Після санобробки повернули одяг і загнали до барака, де стояли нари в три яруси. Обслуга концтабору, серед якої був і місцевий люд, над нами відверто знущалася, як над рабами...

З Польщі українських остарбайтерів повезли далі до Німеччини. Щоб вони не охляли геть, у вагон, як свиням, принесли звичайнісіньке корито, сяк-так збите з дощок, з якимось пійлом. Але ніхто до нього й не доторкнувся, і не тому, що не було тарілок чи ложок, а тому, що те пійло дуже нагадувало помиї й викликало почуття огиди.

Йшов дощ, небо наче оплакувало полонянок.

На одній з ділянок залізниці, де колія вигиналася дугою, поїзд стишив хід, і Євдокія помітила, як з передніх вагонів зістрибують хлопці, стрімголов скочуючись під насип. Тамуючи страх, стрибнула й вона, а з нею ще кілька дівчат. Нехай попереду була невідомість, але вони, волелюбні українки, ту наругу, з якою зіткнулися, більше терпіти не змогли.

Товарняк спинився. Охоронці з кулеметів відкрили вогонь по втікачах.

— Я впала в якусь заглибину, — згадує співрозмовниця, — і кулі протьохкали над головою. Минув ще якийсь час, і я почула, що поїзд знову рушив у дорогу. «Вдалося, — стукотіло серце, — вдалося втекти! Але що чекає далі?».

Довге повернення і короткі гостини

Коли Євдокія підвелася з канави і глянула на свій одяг, то не впізнала його: він був весь у глині. Такими ж побачила ще кількох втікачок. Разом обережно, уникаючи відкритих місць, поверталися назад. Шлях їм перетнула річка. Вирішили вночі переплисти через неї, а до темноти відсидітися в заростях бузку, який ріс край берега.

Тим часом слідами дівчат впевнено йшла вівчарка, яка вела за собою переслідувачів. Втікачок привели до місцевої управи й закрили в якійсь клопівні.

Серед сторожі був хлопець з України, який, почувши рідну мову, розговорився із затриманими. З’ясувалося, що вони ще й земляки. Певно, стараннями тієї доброї душі полонянкам принесли по скибці ще теплого хліба і мисочку сочевиці.

Тієї ночі в Євдокії підскочила температура, вона занедужала і її відокремили від решти бранок і приєднали до групки інших хворих...

Шлейф утікачки загубився у переїздах. Вона отримала перепустку для пересування окупованою територією і добралася до рідного села. Мамина радість була безмежною.

Чутка про повернення Євдокії миттєво облетіла всі двори, а в гості до неї звідусіль прибігли матері, дітей яких відправили до Німеччини.

Поголос дійшов і до місцевої управи, де, звісно, зацікавилися: яким це чином дівчина так швидко повернулася? Так і сплив факт втечі з ешелону.

За день до арешту добра людина її попередила: «Зникни, інакше завтра на площі повісять».

І відтоді до кінця війни Євдокія змушена була переховуватися: влітку — на човні в очереті, взимку — у порожньому сільському будинку, а найприємніше було переночувати на горищі рідного дому...

І знову цвістимуть айстри

Після війни Євдокія стала фрезерувальницею Харківського пластмасового заводу. Її поважали і шанували на роботі. Коли настав час поїхати за чоловіком у південні краї, начальник цеху довго вмовляв її залишитися. Але любов перемогла.

Спочатку подружжя оселилося в селі Мигаї Великомихайлівського району, пішовши працювати у місцеве господарство. За іронією долі його у 1922 році заснували, як і в Казахстані, теж переселенці, але не звичайні, а особливі — українські емігранти, які свого часу поїхали шукати долі до Канади, не знайшли її і повернулися назад, на рідну землю. Згодом з Мигаїв Євдокія та Василь Файчуки переїхали до Роздільної. Разом прожили п’ятдесят п’ять років (на жаль, чоловік уже пішов у кращі світи). Виховали гарну дочку Світлану, яка нині працює на станції Роздільна-Сортувальна. Світлана з чоловіком Василем подарували їй чотирьох онуків: Сергія, Світлану, Максима і Вадима. Зростає вже й правнук Андрійко.

Мешкає героїня нашої оповіді у гарному затишному домі, який влітку потопає в айстрах і майорах. Має шану і повагу серед жителів міста. От і нещодавно її тепло вітали в районному історико-краєзнавчому музеї.

Під час розмови Євдокія Юхимівна загадує

(а пам’ять у неї чудова) пісні її молодості. Серед них — і чудовий український романс ХІХ століття «В саду осіннім айстри білі». Я записав цю пісню у виконанні бабусі на диктофон і, працюючи над цим матеріалом, не раз прослуховував її. У цій пісні, може, й дещо наївній, йдеться про нероз-ділене кохання, журбу і душевну чистоту:

Як ти проходив мимо двору,
Я задивилась на твій стан,
Стояла довго під вербою,
Поки осінній спав туман…
Коли умру я від кохання,
То поховайте серед трав,
А ти, зірвавши айстру білу,
Згадаєш, хто тебе кохав.

...Я не квітникар, але цієї весни також вирішив посіяти айстри — Євдокія Юхимівна подарувала дрібку насіння на згадку.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

Переглядів: 97
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua