РубрикиБез рубрики

Мова приватна — не публічна

Прочитавши статтю пана Дмитра Мартинюка «Чужинське уже сходить…», опубліковану в «Чорноморських новинах» 1 березня цього року, захотілось зробити декілька зауважень.

Загалом автор висловлює слушні думки, але, наводячи цитати невідомих йому людей із соцмереж, все ж не варто було б так беззастережно їм довіряти, бо створити свою сторінку у Фейсбуці чи іншій соцмережі, вказавши при цьому одеську «прописку», може будь-хто, навіть мешканець Іркутська чи Ростова. В РФ існує розгалужена мережа так званих тролів і ботів, знавців різних мов, які, реєструючись у соцмережах під виглядом пересічних громадян певних країн, просувають в маси інтереси Москви, маніпулюючи громадською думкою і не гребуючи створенням фейків. Тож слід бути обережнішим і не сприймати все на віру, аби не втрапити на гачок московських пропагандистів, які під виглядом «карєннова адісіта» можуть впливати на одеське середовище. Це те, що хотілось сказати насамперед.

По-друге, вважаю доречним зробити уточнення щодо наступного вислову пана Дмитра: «…Нормальна людина, яка спілкується російською, і їй не хочеться вживати українську (хай навіть так, ніхто не забороняє) — вона знатиме українську бодай для того, аби спілкуватися нею з українськомовними співбесідниками!».

Справді, українську мову варто знати для того, аби порозумі-тися з іншими громадянами України. В усіх країнах світу державна мова є мовою міжнаціонального спілкування, яка дозволяє порозумітись між собою різним етнічним групам. Кримський татарин і болгарин, що мають паспорт з тризубом, порозумітись між собою в Україні можуть українською, яку вони вивчали у школі паралельно зі своїми рідними мовами, але не мовою іншої нацменшини, наприклад, московської, яку вони могли й не вивчати. Те саме стосується й спілкування українців з представниками нацменшин, в тому числі й з московською — українці в Україні московської мови можуть не знати, а росіяни в Україні знати мову свого громадянства зобов’язані. Тому українська мова в Україні є або — з огляду на її нинішній занедбаний стан — має бути мовою міжнаціонального спілкування.

Загалом є дивним, коли людина каже, що володіє українською мовою, але не використовує її на практиці навіть з носіями української в Україні. Таких людей завжди запитую: «Для кого свої знання бережете? Для спілкування з арабами чи ескімосами?». Згадуються слова однієї пані, що якось поверталася зі мною потягом до Одеси зі Львова. Дуже вона тішилась, що у Львові на її московську мову ніхто їй нічого поганого не сказав, всі її чудово розуміли, а часом й відповідали її ж мовою. Те, як Львів стрімко втрачає звання бастіону українськости, стаючи західною брамою «руССкаго міра», що загалом було лише питанням часу для міста, яке перебуває в «єднінай странє» (єдиній країні) з московитами від 1939 року, варте окремої статті, але тоді мені подумалось, що ліпше б ця жінка тішилась не вцілілою фізіономією після спілкування з тими, кого вона називає «бандерафцамі» і «западенцамі», а вивченням та практикуванням ще однієї мови — це виглядало б однозначно в кращому ракурсі і свідчило б про її інтелектуальні здібності. А щодо поширеного в середовищі п’ятої колони терміну «бандерівець» у негативному значенні, то якщо бандерівцем є кожен, хто боронить право свого народу на існування, розмовляє своєю рідною мовою і захищає її від утисків чужинцями, то бандерівцями є весь світ з московитами включно.

Але зауваження, як на мене, потребують слова пана Дмитра, винесені ним у дужки: «хай навіть так, ніхто не забороняє». Так, носіям московської мови в Україні ніхто не забороняє бути московитами, не помічати, як московський загарбник окупував частину України, де його мова пустила найглибше коріння, і далі плекати свій «радной язик» (рідну мову). В цивілізованих країнах плекання мов нацменшин відбуваються в різноманітних культурних товариствах, але аж ніяк не на загальнонаціональних телеканалах і не у сфері обслуговування — мови нацменшин не можуть заміщати собою мову державну, як це ми спостерігаємо в Україні у випадку з мовою московської діяспори.

Потрібно чітко розмежувати приватне життя від публічного. В приватному житті нацменшини спілкуються мовами, якими бажають, а в публічному — лише державною. Так є скрізь у світі, і так має бути й в Україні, якщо ми будуємо цивілізовану державу європейського типу. Хтось з представників московської діяспори може волати про «прітєснєнія і ущімлєнія», тобто утиски, нагадувати про толерантність і тому подібне. В таких випадках напрошуються питання: «А де ж ваша толерантність, панове, до інших нацменшин? Чому вам можна обслуговувати громадян України, скажімо, на касі крамниці своєю рідною мовою, а ґаґаузам чи мадярам, також носіям паспортів з тризубом, — ні? Чим ви кращі від інших? Чи може все-таки одеським болгарам і румунам також можна обслуговувати клієнтів своїми рідними мовами? На Одещині проживають представники понад 130 народностей. Як ви, панове московити, збираєтесь опанувати понад 130 мов, якщо не здатні вивчити навіть однієї — державної?».

Цих питань не виникає в цивілізованих державах Европи, бо там представники різних етнічних груп інтегруються в суспільство вивченням державної мови. Ні в Німеччині, ні в Польщі, ні у Франції чи тій самій РФ людина, яка не володіє державною мовою, не працюватиме ні касиром, ні водієм трамваю, не кажучи вже про інші посади. В Німеччині з турками не панькаються — там турки вивчають німецьку мову, а не нав’язують турецьку мову німцям. Цікавий феномен відбувається в Німеччині й з носіями московської балачки: вони вивчають державну мову цієї країни набагато швидше, ніж за 27 років. Але між Німеччиною та Україною є суттєва відмінність — там національна еліта при владі, а Україною керують безбатченки і манкурти, прозвані народом «баригами». Відсутність потрібних законів та контролю за їх дотриманням і призвело до того загрозливого становища української мови, свідками якого ми сьогодні є.

Чому панівною мовою у публічному просторі України повинна бути українська? Тому що громадяни України не зобов’язані розуміти без перекладу мови, які в Україні не є державними. Чому на українську мову покупця продавець повинен відповісти українською? Бо покупець платить гроші, а будь-який підприємець скаже, що «покупець завжди правий», бо покупець банально може не володіти іншою мовою, бо поняття ввічливости і поваги до інших людей ніхто не скасовував, бо покупець обслуговується в Україні, а не в якійсь іншій країні. І таких «бо» може бути безліч.

Зовсім нещодавно Конституційним Судом України нарешті було скасовано так званий «мовний закон Ківалова-Колесніченка», що був покликаний узаконити московщення українців і перетворити їх на московитів. Але чи стало від того української мови більше на вулицях Одеси? Аж ніяк.

Місцева влада й далі дозволяє собі звертатися до містян державною мовою РФ. Не пасуть задніх ні водії громадського транспорту, продовжуючи нав’язувати одесцям недержавну мову, ні обслуга в закладах харчування чи торгівлі, ні пра-цівники закладів культури, ні власники крамниць, які не вважають за потрібне начепити над своїм закладом україномовну вивіску, ні полі-ція, яка зупиняє транспорт, роблячи накази у гучномовець мовою, яку в Україні ніхто не зобов’язаний розуміти, ні світлогаслівці, що дають команди незрячим мовою нацменшини. Ще можна згадати майже повну відсутність україномовної преси в кіосках чи відсутність можливости для українців віддати своїх дітей, наприклад, до спортивного чи танцювального клубу, в яких навчання відбувалось би рідною мовою. В одеських рестораціях воліють тримати кельнерів, що володіють англійською, але не мовою держави, в якій працює цей заклад. До англомовного відвідувача швидше знайдеться перекладач чи хтось з персоналу, хто володіє англійською, ніж до носія української, на права якого дозволяється плювати. І за цю зухвалу дискримінацію за мовною ознакою ніхто не несе покарання. Держава самоусунулась від виконання своїх прямих обов’язків. Бо це, вочевидь, і є державною політикою тих «бариг», які сьогодні з владних кабінетів грабують і змосковщують Україну швидше за окупанта.

Однак війна змінила українців. І сьогодні українцям набагато легше розгледіти хижацькі ікла з-під недбало накинутої овечої шкури. Влада повинна це розуміти, готуючись до чергових передвиборних перегонів. А українцям, що стоять на роздоріжжі, варто пам’ятати: якби мова не мала значення, то українську мову не забороняли б понад 130 разів, а всі москалі та мадяри в Україні вже давно розмовляли б україн-ською.

«Борітеся — поборете!» — закликав Поет, якого вся Україна вшановує цими днями.

Павло ШУБАРТ.
м. Одеса.

Переглядів: 86
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua