РубрикиБез рубрики

У дорозі до Шевченка

До загадки Шевченка я підходив ще з ранніх років. Кожного разу бачив у ньому щось інше. Він неоднозначний, цей, як сказав хтось із сучасників, «діямант у кожусі». Але якась грань його заманює раз у раз. До неї підходять різні люди й бачать у ній чи то своє відображення, чи то якийсь невідомий берег.

Кожного разу відчувалося, що поетове «серце поволі з Богом розмовля». Навіть тоді, коли із самого тексту цього не видно.

І тоді мені подумалось: чи ті розмови не є головною темою Шевченкової творчости? Його народність хіба не в характері цих розмов? І його найвища мета хіба не в учительстві, щоб кожен із нас винаходив свою стежку до Бога?

Може, то і є його заповіт? Адже він і у своєму «Заповіті» не обминув Бога, тільки якось дивно, в подвійному вимірі. Його душа підіймається над землею до Бога молитися. Але може вона піднятися лише після того, як народ порве кайдани, розплатившись за це кров’ю. А до того він не може побачити Бога — він не впізнає Бога в невольничому світі, де Бог позолочений.

Тільки вольними устами можна говорити правду, тільки з миром у душі можна осягти Бога.

Якщо ви зберете в «Кобзарі» ті хвилини осяяння, то відчуєте Шевченкового Бога. Станете вільними й побачите світлу і темну, важку та болісну Шевченкову дорогу до Бога.

Та пам’ятаймо, що це ГОЛОВНИЙ ОБРАЗ, який єднався поетові з Україною. Перша точка відліку — і остання мета.

Великий поет у свідомості свого народу стає живим, вічно оновлюваним мітом. Але з Шевченком особливий випадок: жоден народ не ототожнив свого поета зі своєю долею так, як українці. Для того є достатні підстави. В цьому є щось зворушливе і щось небезпечне. Шевченко по той бік себе стає формою еманації духу часу.

Народники творили селянський міт.

Революціонери — прометеївський міт.

Большевики — терористичний міт.

До абсурду доходило, коли безбожники робили з великої пророчої пристрасти тривіяльний атеїзм, а партійні аґітатори підкріплювали Шевченком свої ідеї клясової ненависти. Ще довго у збаламученій душі хитатиметься суб’єктивний образ поета між протилежними крайностями.

Нині свобода слова для напівосвічених «шанувальників» означає свободу протилежної крайности, словесна хвиля несе до канонізації образу Шевченка, а це загрожує загатити його животворні джерела.

Однак у нас ще не було часу заглянути в його таємничі глибини. Аж до ХХ століття його твори були наполовину опубліковані, а в ХХ столітті — публікувалися з однобічними кон’юн-ктурними викривленнями. Тоді таємничі пророчі натяки й видіння поета, так само, як його біблійні образи, несумісні з панівними стереотипами, сприймались як... недоречність.

Лише повернення гідности й обличчя народові веде до повернення гідности й обличчя національному поетові.

Отже, повернемося до летючої метафори «діямант у кожусі». Образ місткий. Кожух тут зайвий, а от діямант уже виблискував своїми гранями.

Багатогранний діямант Шевченкового таланту викликає різні уявлення в людей різної культури. Хтось звик бачити лише одну грань, що впадає в око. Комусь діямант здається каменем, із приводу якого багато розмов. Лише уважним людям поступово відкривається те неоціненне диво, що відбиває світло нашого світу. Вивчення Шевченка — справа далеко не проста — уже тому, що спершу вона здається простою. Величезний масив шевченкознавчої літератури створює хибну ілюзію, що тут уже багаті напрацювання. Насправді, здебільшого насипи словесного піску і всякої дешевої підміни. А це тільки заважає бачити у діяманті грані.

До тієї, що відбиває вічне небо, придивляється той, хто знає небо. Найлегше впадає в око грань земної краси і земних пожеж. Найважче — з переливами граней, бо вони відбивають мінливі стани світу і таємні глибини суперечливих почуттів.

Зовсім не проста дорога і до пізнання Шевченка як особистости, за якою також стоїть твердий алмаз, хоча поблискує сльозою. Одна грань вироблялася із зухвальств малого хлопця, інша — відкривається в автобіографічній повісті ідеаліста — «Художник», зовсім інша — в казематі... Чи в уніформі москаля. Ще інша грань ховається за автором «Журнала». Усе це різні життя, і тут є підстави говорити про мітичного Протея. Може, і більші підстави, ніж у Ґете, чиє життя зовні не було таким мінливим. Часто люди заплутуються в дорозі до Шевченка і воліли б побачити його портрет і дипломи про освіту. А не завадило б спершу проглянути хоча б список імен, на які він посилається, та порівняти це із своїми знаннями. Якимось критерієм може бути ставлення до Тараса дітей, тих, які оточували його під час побуту в Україні, і тих, чужих, котрі потім виросли і написали спогади.

На відміну від Руссо, Шевченко не казав, що людина за своєю природою добра. Разом із тим, він був довірливим до людей, за що інколи тяжко розплачувався. У кінцевому результаті все-таки за любов платили любов’ю, тому в книзі спогадів про Шевченка так багато пристрасних розповідей.

Зрештою, кожен із нас у якийсь момент раптом відкриває у Шевченка якусь глибину, що раніше здавалася словом, підібраним «до рими». Михайлина Коцюбинська, дослідниця поетики Шевченка, відмічала модерні образи, яких ХІХ сторіччя і не знало.

Велике здивування викликала в академіка Сергія Єфремова розмова з Максимом Славинським, приятелем юнацьких років Лесі Українки, чолові-ком високоосвіченим. Славинський спершу поверхово сприймав слова Шевченка:

Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...

Йому це здавалося емоційним виразом. І тільки вже на дипломатичній службі в уряді Центральної Ради Славинський зрозумів, що поет наче у воду дивився. Він остерігався, боявся лукавих, що заколисують, замість будити. До речі, «Україна в огні» Олександра Довженка — то шевченківський образ, а не просто — образ війни. Довженків кіносценарій і був спробою будити...

Особливо багато «непрочитаних» строф і виразів знайдемо у тих Шевченкових творах, за якими стоять книги біблійних пророків. А що вже до псалмів, то це мало би бути темою спеціяльного дослідження, бо книга псалмів лежала на дні пам’яті ще з дитячих років Шевченкових. До речі, мотиви помсти і крови йдуть саме з поетики псалмів, чого більшість читачів не відчуває і пояснює це «революційними мотивами» у дусі свого часу.

Гори літератури про зв’язок Шевченка з ро-сійськими революціонерами-демократами — то піщані гори, насипані попутним вітром. Насправді малолітні в час Шевченка Чернишевський і Добролюбов ні на кого не впливали, а своєрідний вплив міг мати Бєлінський — із позицій великодержавно-націоналістичних, і тут, замість досліджень, досить навести його вислів із приводу Шевченкового арешту: «Будь я на месте государя, я бы дал ему не меньше».

Для мене найкращою біографією Шевченка була книга Олександра Кониського «Т. Шевченко-Грушівський», яка за совєтів не видавалася, бо автор був неприйнятний для обидвох режимів. А найбагатшим довідником про життя і оточення Шевченка залишається Єфремовське академічне видання — листування Шевченка з багатющими коментарями. Вийшло воно в Українському державному видавництві того ж 1929 року, коли в день народження Шевченка розпочався суд над академіком Єфремовим... То був його останній науковий подвиг перед стратою. Без освоєння тих двох інформативних книг важко уявити свою дорогу до Шевченка і зорієнтуватися у тому, хто були люди, із якими він жив і спілкувався. Для розуміння поета щирого і без лукавства потрібні коментарі виважені і без фальшу.

Джунглі совєтського шевченкознавства — то не просто дичавина. Під цим широким поняттям є монографія Марієтти Шагінян, якої ніхто не обминає, і коментар до «Кобзаря» Юрія Івакіна, якого не слід забувати. Є книжечка Олександра Білецького і Олександра Дейча, із приводу якої в кінці 50-х років сперечалися, чи справді це міг писати академік Білецький і чи мусив він під таким підписуватись... Монографія Євгена Кирилюка запам’яталася хіба що зауваженням Михайлини Коцюбинської авторові: «От ви все життя займаєтесь вивченням Шевченка, а дух у вас антишевченківський».

У 60-ті роки потрібне було зухвальство, щоб пробиратися крізь ідеологічні джунглі до Шевченкової правди. Дослідження Іван Дзюби про Шевченка у контексті світових літератур не друкували навіть не через саму постановку питання, а передусім через розкриття актуальности поета сьогодні. Моєю стежкою до Шевченка зайнялися спецслужби і внесли есей «Остання сльоза» до кримінальної справи. «Боротьба за Шевченка» розгорталася кожного року 22 травня біля пам’ятника поетові в Києві. Саме поліційне дійство збуджувало в молоді інтерес до Шевченка більше, ніж університетські лекції.

Публікації про Шевченка на Заході, звісно, були недоступними. Книжку Василя Барки «Правда Кобзаря» написано саме до того сезону боротьби проти фальсифікацій. Правильно розставленими акцентами могли б зацікавити читача есеї Євгена Маланюка з його «Книги спостережень». Аж наприкінці 90-х з’явилася інформативна книга Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком».

Багато дають також дослідження, які привертають гостру увагу до нових фактів, наприклад, публікація Юрія Шевельова «Микола Ґе і Тарас Шевченко». Нині не можна обминути дослідження Григорія Грабовича, який наголошує, що поезія Кобзаря передусім творить міт України, що «вона висловлює універсальні і трансцендентні цінності».

Маніпулятори ХХ сторіччя сплюндрували натуральний образ Шевченкового довкілля до невпізнання. Вони викорчовували великі імена і насаджували привидів. Диво появи Кирило-Мефодіївського братства було замінене декабристами, які, звісно, імпонували Шевченкові вже тому, що були антиподами царя-деспота.

Але Шевченко, як мало хто у ті часи, добре розумів, що у «москалів» своя історія, а у нас своя. Власне, він і став апостолом нашої історії.

«Чи ми ще зійдемося знову?» — запитував він ув’язнених братчиків. Так і не було зібрано докупи хоча б на спільній картині українських ідеалістів із їхньою «Книгою буття українського народу». А то були перші покликані, що побачили сяйво правди над чолом свого поета. Без проникливих спогадів Костомарова і Куліша ми не могли б собі уявити, ким був для братії Шевченко у свої 32 роки на Київських горах поблизу Андріївського храму. А вже наступного року він констатував у Петропавлівському равеліні:

Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю...

Документальне засвідчення їхнього існування буде замкнено в жандармських сейфах аж до революції 1905-го. Але в історії був створений образ трійки — Костомаров, Куліш, Шевченко. Попри всі лиха і негоди, та трійця зійшлася, збереглася і навіть зосередилася в українському журналі «Основа» 1860 року. Зорі різної величини, вони все-таки творили сузір’я, і світло їхнє доходить до нас і досі. Справжні дослідники вивчали їх у контексті і взаємодії. Матеріали Кирило-Мефодіївського братства надруковано аж під кінець існування совєтської імперії, коли вже не було кому їх досліджувати. А то вдячне поле для вдумливого, талановитого дослідника.

Самий тільки цикл віршів Шевченкових «В казематі» відкриває нам іншого поета. Він виходить за мури в’язниці в позапростір. Він виходить поза рамки сучасности. Він підноситься духом над просторами України.

Позаду «За байраком байрак, А там степ та могила». І там сивий козак доспівує свою сумну пісню про давній розбрат і його учасників, яких земля не приймає. Те минуле вічно живе і житиме, як таємниця могил. І кобзар приречений ті таємниці виспівувати.

У камеру поетову, звісно ж, приходить та невідступна дівчина-краса, що марно чахне в самотині дівочій. Вона пронеслась із вітром, як пелюстка, понад життя, і розминулася із долею. Вона перейшла в пісню. І та пісня знов і знов повертатиметься у варіаціях, як міраж над степом. Із нею, зрештою, і поєдналася поетова доля.

Цвіт у невольничому світі дає зав’язі. Три шляхи широкії терном заростають. Братство вільних людей розкидають у степи й хащі, щоб там здичавіли. У тому світі розпаду і розладу навіть сирітство є ласкою Божою:

Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!

Але є щось постійне, на чому тримається світ. Спокій і радість навіває спогад про весняний вечір у нашій вічній Україні, і та родинна ідилія — садок вишневий коло хати — непідвладна змінам часу. Вона може бути і фраґментом поем Гомера, і піснею скитського степу...

У камеру несподівано вдирається буденна реальність — «про своє солдатське нежитіє два часовії розмовляють». Один українською мовою, другий — російською. Попри спільне нежитіє, вони представляють типи національного мислення і національної долі. Один несе безмір страждання і християнське смирення, другий — побутовий перелюб і лихі реакції.

У казематі доля заглядає у вічі особливо пронизливо і стукає у двері. Але доля у Шевченка — передусім національна доля. І тут знову виривається той тривожний мотив, як зойк, що вже був у «Заповіті» — як посмертна молитва, яка буде з того світу вертатися і будити Україну, приспану лукавими. Легіонами лукавих, що стережуть наш національний сон.

«Косар» у казематі, неначе головний наглядач. Косар із косою йде по планеті і вершить для всіх рівний останній закон. В’язня він не налякає: уні-версальний принцип усіх зрівнює і заспокоює. Вірш написаний у спокійно розміреному ритмі:

Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.

Тільки щемне передчуття смерти на чужині пробивається жалісною ноткою. Все-таки хрест на могилі і поминання рідних — той правічний християнський обряд — умиротворяє і заспокоює.

«Батько Тарас» у свої 33 роки посилає своїм «соузникам» свій заповіт любови.

Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І ще раз у кінці повторює:
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Однак попереду поета ще чекало два акти драми. І в кожному акті — зовсім різні життя.

Пізніше він назве десятирічну неволю чистилищем.

А потім у нього ще вистачить сил витримати випробування славою і життям на горищі, в майстерні. У 1859 році він здобуде звання академіка.

Потім буде посмертна історія, не менш цікава, ніж саме життя.

Неоціненним путівником у життя Шевченка стала видана в 1996 році книга Петра Жура «Труди і дні Кобзаря».

Дорога до Шевченка довга, і невідомо, де їй кінець. Багато хто йде обхідною. На узбіччях також достобіса цікавого. Але задля ясности не слід плутати прямої дороги з обхідними. Їх багато, як любительських світлин біля пам’ятника.

Переглядів: 122
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua