РубрикиРакурс

«Алло! Як живеш, мужня Авдіївко?»

Так уже за усталеною традицією вітає по телефону харків’янин Леонід свого друга Павла з Авдіївки. О, це давня приязнь!

Річ у тім, що у Харкові є науково-дослідний інститут, який спеціалізується на вдосконаленні технології коксохімічного виробництва. Там працюють справжні фахівці своєї справи. Не випадково вони затребувані в Україні, і не тільки тут. До науковця Леоніда частенько приїздили колись проконсультуватися коксохіміки з Росії. Сподівалися зустріти кремезного чолов’ягу, а той — невисокий, худенький, але стрункий навіть зараз, у свої сімдесят. Головне ж — голова! Його поради — завжди в «десятку». А що вже казати про авдіївський коксохімічний завод, куратором якого і є цей інститут. Відтак у режимі роботи співробітників харківського НДІ — постійні відрядження до Авдіївки. І раніше, до війни, і зараз, коли стріляють.

Місія авдіївського коксохімічного особлива, значуща: це бюджетоутворююче підприємство, інших у місті нема, а отже й роботи, крім як тут, не знайти. Ось чому авдіївці так дорожать своїм годувальником.

За радянської пори це було молоде й передове виробництво. Але минали десятиріччя, і завод зістарівся, сьогодні потребує особливого догляду та вдосконалення. І без допомоги науки тут ніяк не обійтися. Так і закріпився цей симбіоз — співпраця харківських науковців та авдіївських практиків-коксохіміків. Результат — очевидний: і сьогодні, перебуваючи у прифронтовій зоні, коли від обстрілів руйнується інфраструктура, КХЗ продовжує виконувати свою основну функцію — видає кокс, такий потрібний країні. А заодно й поповнює бюджет міста, обі-гріває його.

За роки співробітництва потоваришували, здружилися науковці й коксохіміки. Як-от і згадані вище двоє. На людях вони офіційно Леонід Миколайович і Павло Васильович, а між собою — просто Льоня та Паша. Обидва вже пенсіонери, сімейні, обожнюють своїх дітей і внуків.

Ще більшою довірою пройнявся Павло до Леоніда після вчинку друга. Під час гарячої фази війни, коли на Донбасі стріляло, гриміло, вибухало й лилася кров, Павло подзвонив у Харків:

— Слухай, Льоню, тут пекло. Люди кидають домівки і хто куди: хто — у центральну Україну, хто — в Росію, хто — в Польщу. Я дуже боюся за своїх дітей й онуків. Що робити?

— А ти не бійся — збери сім’ю і перевези до мене. Я щойно відремонтував свою міську квартиру, а сам зараз перебрався в село, у хату тещі. Переїжджай до Харкова і живи, скільки знадобиться!

Павло був трохи приголомшений:

— А скільки ж я платитиму? Адже квартири нині такі дорогі!

У Харкові образилися:

— Ти друг мені чи ні? Платитимеш за комунальні послуги, а мені твоїх грошей не треба!

Ось тобі й Льоня, маленька пташка! Павло знав: його друг — інвалід з дитинства. Переніс надскладну операцію, але категорично відмовився від соціальної допомоги з боку держави, і за все життя не отримав від неї жодної копійки. Мовляв, я такий, як і всі, самодостатній. Упертий і наполегливий, він практично сам себе викував. Вивчився, став кандидатом наук, пов’язав свою долю з Авдіївкою. І живе практично за двома адресами: у Харкові й у відрядженнях на своєму КХЗ.

А Павло тоді таки відмовився від слушної пропозиції друга, не покинув Авдіївку. Бо важко залишати власну домівку, а ще важче — завод, з яким зрослися, мов сіамські близнюки.

Харків’янин цінує дружбу з Павлом, бо той не тільки входить у п’яті-рку кращих фахівців України з обі-гріву коксових батарей, він ще й справжній державник. На першому місці у нього — інтереси держави і вже потім — власної родини. Втім, давно відома істина: той, хто самовіддано працює на державу, той водночас дбає і про добробут своєї сім’ї. Це завжди взаємопов’язано: у багатій країні багаті й родини. Але за однієї доленосної умови: коли країною правлять державники, а не хапуги й упирі. Ні, не випадково Всевишній дав Павлові Васильовичу це красномовне прізвище: Жилавий.

На заводі ще й досі згадують, як їхній Павло Васильович потрапив у полон. І де?! В Алжирі! Туди його, класного спеціаліста, запросили налагодити технологічний процес на новозбудованому коксохімічному заводі. Тоді у цій північноафриканській країні якраз було недовге збурення зі стріляниною, і Павла Жилавого, смаглявого на вигляд, захопила у полон протилежна сторона. А там суд короткий: якщо не з нами — до стінки!

На захист Павла піднялися всі коксобудівники.

— Ви з глузду з’їхали? — до повстанців. — Він же іноземець, запрошений до нас з України налагодити виробничий процес!

І визволили Павла з полону. На його місці інший, слабкодухий, махнув би рукою на те відрядження і на чужу борню – та й додому. Тільки не Васильович. Бо для нього людська гідність і відповідальність за доручену справу не порожні слова.

Не знав тоді, ба не міг навіть припустити, що справжня кровопролитна війна не обмине його рідну донецьку землю.

...Авдіївка, місто на карті України. Що ми знали про неї та її мешканців до цієї гібридної напасті? Та практично нічого. А зараз щоранку всі до телевізорів, радіоприймачів, планшетів — дізнатися: що там, на Сході? Знову обстрілюють міста й села з усіх видів зброї. Знову — загиблі й поранені серед військових та цивільних. І як радіємо, коли в якісь рідкісні дні ніхто з наших захисників не постраждав!..

Життя завжди вчить пристосовуватися до обставин. Завдяки цьому й виживаємо, живемо й віримо, що буде світло у кінці тунелю, що обов’язково переможемо.

Пристосувався до обставин й ав-діївський коксохім. Оскільки технологічний процес там безперервний, а вулиці нерідко обстрілюють — дорога кожна людина. Й нині це підприємство нагадує своєрідну фортецю, бо тут можна перебувати цілодобово, не виходячи за його межі: працювати, харчуватися, ночувати. Всі бомбосховища переобладнані для життя: завезли ліжка, спальники, ковдри. У цехах діють пункти обідів-перекусів. До речі, про одну новацію. Оскільки після обстрілів у місті часто припиняється подача води, на пунктах харчування страви подаються в тарілках, одягнених у целофанові пакети. На той целофан і наливається борщ. Людина пообідала, брудний кульок викинула, а тарілка залишається чистою, її не треба мити, бо ж води нема.

А російський загарбник ніколи не дрімає. Стріляє навіть у дні узгодженого перемир’я.

Як-от і тоді, коли троє друзів, що скучили за домівками, після виснажливої зміни вирішили побачитися з рідними. День сонячний, мирний. Хлопці посміхалися: зараз з цього приводу десь у кафе приймемо на душу по сто законних воєнних грамів! Не судилося... Несподіваний снаряд прямою наводкою — просто в них! «Швидка» повезла всіх трьох у морг. Молодих, красивих, усміхнених... Будь проклята, війно!

Авдіївські коксохіміки оплакували полеглих товаришів, не відходячи від своїх робочих місць: країні конче потрібне паливо для металургів.

...А як живе приватний сектор? Холодно! Готуючись до сну, натягають на себе все, що здатне берегти тепло. Справжня розкіш, коли припасено спальні мішки. Екіпірувавшись у такий спосіб, лягають. Де доведеться. Але обов’язково спина до спини — так тепліше.

Такі вони, авдіївські будні. А кінця війні не видно. Може, тому, що хтось із наших дуже розумних і дуже відповідальних стратегів чомусь назвав її антитерористичною операцією? І це — з утраченими територіями, з тисячами убитих, поранених, полонених, зниклих безвісти...

Збурення дійшло до останньої точки кипіння. Погляди і звинувачення не тільки у бік Москви, а й Києва. Бо, кажуть, і там, і тут комусь дуже ви-гідна війна. І це в той час, коли Україна, по суті, у передінфарктному стані, коли добра половина населення, а чи й більше, живе за межею бідності. Життя ще раз засвідчує і застерігає:

Мы можем боль нести годами,
Но иногда
Мы ссоримся и с городами,
Когда обидят города!

Сваримося з Москвою — це зрозуміло: ворог, агресор, нападник, який прагне саме з України розбурхати вогнище Третьої світової війни.

Але причому тут Київ? Чим завинило це прекрасне місто — колиска українства? Нам пишатися ним треба, а не гудити! Люди, людоньки, винен не Київ, а ми з вами, які привели до влади цих временщиків, думаючи, що вони порядні й доброчесні, а виявилося, що то ненажерливі акули. Обідрали країну до кісток, що вже для їхніх капіталів не вистачає й закордонних офшорів, тож заривають їх у банках у землю. Тут, в українську землю.

Та все ж давайте про інше. Живе в Авдіївці старий пенсіонер-коксохі-мік. Живе — не шикує. Подався на рибалку — є під Авдіївкою (за десяток кілометрів) озеро. Почав на березі розбирати свій мішечок із сна-стями, а тут, як з-під землі, наш бо-єць з автоматом. Не можна, каже, тут ловити.

Старий, який перед тим одхе-

кав десять кілометрів, до солдата обурено:

— Чому це не можна? Я тут народився, працював. На цьому озері з вилупка ловлю рибу. І не можна?

— Не полож... — почав, було, служивий і замовк. Бо зачепився поглядом за горлечко оковитої, що виглянуло з мішечка. Ситуація складалася пікантна: автомат проти пляшки. Чия візьме? Вгадали.

Чоловіки мовчки по черзі приклалися до горлечка. Потім повторили. Зав’язалася нормальна чоловіча розмова. Почав служивий.

— Гадаєш, я не знаю, що ти думаєш про мене? Що я стріляю і навіть іноді вбиваю? Так вони ж, московські падлюки, прикопують свої танки і гармати під будинками з людьми і звідти гатять по нас, бо знають, що ми намагаємося по своїх не стріляти. Але іноді доводиться відповідати, особливо, коли маємо своїх загиблих.

Говорив тихо, ніби сам із собою, із своєї совістю.

— Я сільський. Роботи на селі не знайти, по суті, жив на утриманні батьків. А тут у мене робота. Я артилерист. За два роки передав батькам сімдесят тисяч гривень. Де б я заробив стільки? Батьки хату відремонтували, дах перекрили. Я не вбиваю! Я захищаю рідну землю. А стріляють і вбивають вони, — і показав рукою у бік Москви та Києва. — Бо і їхнім, і нашим війна — вигідний бізнес.

Старий рибалка повертався додому замислений. А й справді, думав, якщо артилерист за два роки стільки заробив, то скільки ж мільйонів щодня пливуть у кишені наших можно-владців?

Як на мене, мають рацію обоє — і служивий, і рибалка. Зароблене під пекельними обстрілами артилеристом — це ж копійки, порівняно з тим, скільки грошей викинув Президент за якийсь тиждень недавнього відпочинку на Мальдівах. П’ятсот тисяч доларів! Це ж, якщо перевести на наші гроші, вийде чотирнадцять мільйонів потриньканих лише за тиждень гривень!..

...У мішечку старого рибалки терлися боками карасі й підлящики. Необачні — убереглися від стозубої щуки, але спокусилися на дарову наживку, а там же — гачок для них.

Того дня в оселі авдіївця була смачна юшка.

Майя ФІДЧУНОВА.

Переглядів: 298
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua