РубрикиБез рубрики

Поети сивіють рано...

Ой Морозе, Морозенку,
Славний наш гетьмане…

Пісня.

Валентин Леонідович Мороз — видатний поет-філософ, лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Едуарда Багрицького, ім. Костянтина Паустовського тощо, керівник літературних студій, автор 17 книг поезій і, нарешті, поет від Бога — відійшов у кращі світи 2013 року, не доживши одного дня до свого 75-ліття.

Важко вибирати кращі твори поета. Вдвоє важче, коли всі його твори є високоякісними, досконало викінченими, коли у них кожне слово продумане і стало незамінним. Саме такими є твори Валентина Мороза, справжнього шістдесятника, якого ми називали (поміж собою) і гетьманом, і патріархом.

Про нього написано і сказано багато. І не тільки в газетах та журналах. У 2011 році Володимир Гаранін випустив цілу книжку-монографію про свого побратима і земляка (обидва родом з Кіровоградщини), про його небуденну творчість. Чимало написано у методичних розробках для вивчення теми «Література рідного краю», які видає для учителів шкіл та технікумів Одещини наш Інститут підвищення кваліфікації.

Показово, що кожна наступна збірка являла собою вищий щабель майстерності поета. Прекрасна лірика, проникнення у філософію кохання, щемлива любов до України, перейнятість її непростою долею, досконалі рядки, які западають у пам’ять читача, викликають у його душі відзвук, відгомін, чудові зама-льовки природи, використання її характерних особливостей, що споріднені з людським єством. Вся райдуга почуттів людських присутня у кожній збірці Валентина Мороза: «Говоріть, колоски, говоріть», «Ми — земля», «Дерево на обрії», «Білий-білий світ», «Тінь дощу», «Крило трави», «Моя душа — як пташка на долоні», «Ми листуємося з лісом», «Зелена кров веселої верби»…

Немало мовлено і про цикл віршів про Тараса Шевченка, якими поет вніс своє вагоме слово до Шевченкіани. Відзначаються так звані «антивірші» Валентина Мороза, справжні поетичні шедеври. Особливо — «Я так боюсь свободи для рабів», «Антивірші про яничарство», «Антивірші про єгипетський полон»…

Драматична поема «Земля і слово» присвячена подіям, що відбувалися у Болгарії за часів Христо Ботева. Хоча йдеться про Болгарію, але там легко вгадуються українські реалії, «поет вдало використав можливості такого унікального тропу, як алегорія» (В. Гаранін). Кожен українець-інтелігент був у полоні тих явищ, що мали місце в Україні в апокаліптичному ХХ столітті. Не можна забувати, що життя поетів за радянських часів було під суцільним контролем з боку КГБ. Коли 1971 року готувався процес наді мною і Ніною Строкатою-Караванською, добрих дві сотні наших навіть не друзів, а просто знайомих були ретельно, прискіпливо, з натиском допитані-передопитані. Оттоді-то і став козацький чуб Валентина з чорного, як смола, білим, як сніг. Але Валентин з честю пройшов те випробування, як ми бачимо по його книгах!

Ще ж ніби недавно заходили до нього «на радіо», де він священнодіяв, бо дуже сумлінний і прискіпливий був редактор! Любив усе по закону виконувати. Умів поширювати українську культуру, прищеплювати її на дичку одеського невігластва, організовував акторські передачі, підтримував зв’язки з художниками та музикантами. А сотні виступів перед читачами на заводах, у селах!.. І все життя він був взірцем справжньої українськості, репрезентантом нашого слова, нашої пісні, українського духу.

Хочу поділитися з читачами своїм світлим спогадом із тих, юних і ще радісних, літ. Пригадую, увечері 31 грудня 1965 року перший раз пішли ми колядувати. Офіційно. Привселюдно. Після кількох репетицій на філфаці (провулок Маяковського, 7) університету ціла ватага студентів, визивно, виклично сяючи вишиванками, масками кози, чорта, Маланки, Чорнобога тощо, залила Одесу. У міхоноші за плечима чималий міх, де чітко написано: «Дайте ковбасу, бо хату рознесу» — це наші художники постаралися, з училища Грекова: Юрко Лесюк, Анатоль Андрусяк з колегами.

Я був Маланкою. Довга сорочка, аж до землі, маска симпатичної жіночки давали мені право залицятися до чоловіків у трамваях, на вулицях, у квартирах, куди нас запрошували. Та завдання ми собі поставили простеньке: заходити до наших уні-верситетських викладачів, до письменників, тих, кого поважали і любили. Хотіли підтримати їхній дух, показати, що «ще не вмерла!». Та й вони нам віддячували — пригощали, наливали чарку, дякували зі сльозами на очах. Обидві одеські газети подали про це інформацію позитивну, якусь радісну.

А я запам’ятав на все життя, як святочно, як урочисто приймали нас у своїй квартирі десь біля Старокінного ринку Валентин, його чарівна дружина Ірина (з роду Меліхових) та її мама Ніна Олександрівна! Подружжя Морозів стояло з якимось трепетним натхненням, вбираючи очима оті вишиті сорочки, оті радісні, палаючі щастям очі, оте піднесення, з яким ми виводили наші колядки: «Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся, ой радуйся, Земле! Рік новий народився!». «Рік» ми співали не через цензурні міркування, а тому, що Син Божий народиться через тиждень, 7 січня. Нас запросили до столу, пригощали від усієї душі… І так ми колядували і третій, і четвертий раз, до 1970 року. Ватага налічувала 60—80 колядників. Згодом ми уже наймали автобус ЛАЗ, щоб скоріше пересуватися по місту і провідати більше людей. Тож ледве вміщалися у тому автобусі.

Але щоразу Валентин Мороз кликав нас до себе, просив прийти з колядою. Його глибоко українська душа відчувала себе трохи скутою у цих реаліях одеських і тому тягнулася до свого, рідного, пам’ятного з дитинства. Щоразу Валентин показував нам свою чудову колекцію писанок, яка могла важитися з подібними у Петра Маркушевського і в Тараса Максим’юка. Прогриміла тоді, десь у 1965-у чи 1966-у, виставка писанок, яку влаштували в археологічному музеї Валентин і Тарас.

Про ті часи є у мене вірш (це із поеми про героїчну нашу землячку Ніну Строкату-Караванську «Донька Одеси»), де й Мороз згадується. Ось цей вірш:

Коли усе лиш біле й чорне —
строкатість є смертельний гріх,
та ще така ось — неприборкна,
аж вибухова, ніби сміх.
Щорік строкатіла Одеса,
коли святі колядники,
повиривавшись із-під преса,
стікалися під ялинки,
чи уливалися в квартири
строкатістю вишиванок,
чи, закрутившись граєм-виром,
вливались в пісню чи в танок.
Йшли Білобог із Чорнобогом,
Маланка, Циган і Козак.
І Авдієвська — круторога,
примхлива Дідова Коза...
І тало серце у Мороза,
і Гетьман відпускав гріхи,
і Твердохліба чисті сльози
збирали ми в свої міхи.
Там Жаборюк вино виносив,
Швець, Маркушевський
розцвітав,
Прісовський маску брав на носа
І Ткач з Данилками світав…
Це так строкатило Одесу!
Різдво у душах, як свіча…
А Змій Горинич кадебеський
з досади голову втрачав.

Коли зустрічаю когось із братів-сестер по альма-матер, університету, починаємо згадувати ті часи… При імені Мороза Алла Ільницька, його співкурсниця, нині вчителька у База-р’янці Татарбунарського району, на мої слова «Чорт його знає, чим пахне солома», одразу ж додала: «Знає Мороз, та не скаже нікому!». І далі як почала вихваляти Валентина!

— Олексо, ти ж його повинен пам’ятати, бо ми разом поступали тоді. Тобі тоді балу не вистачило, і ти не пройшов по конкурсу. А ми вчилися, і Валентин був у нас старостою курсу. А яким! Що б ти його не попросив — виконає з радістю! Усі ми його любили і поважали! І за людяність, і за поетичний талант. Особливо прославився Валя цим віршем про солому, написаним десь аж у Середній Азії, куди був поїхав зі студент-ською будівельною бригадою.

— Знаю, Аллочко, знаю. А отой вірш про кабак і шинок!? Він був у всіх на вустах!

І ми обоє, перебиваючи одне одного, читаємо вірш напам’ять.

Нинішній читач, мабуть, прочитає оце і здивується: що ж тут такого? А в той час за подібні вірші можна було загриміти туди, де Макар телят не пас. Бо ж дуже прозоро виглядали оті натяки на так звану «дружбу народів», споєних-спаяних горілкою… Та Валентин зумів так тонко обіграти ситуацію, що до нього не могли придертися.

Не можу не згадати і його чарівну дружину, вірну і самовіддану Ірину Олексіївну. Все життя вона, кандидат психоло-гічних наук, доцент, приват-професор, працювала у педінституті імені К.Д. Ушинського (тепер університет). Вона зробила неймовірне: зуміла у 1991-у після дуже важкої хвороби чоловіка вернути його до життя, і Валентин ще багато літ плідно працював у нашій літературі, радуючи нас чудовими віршами…

Ірина Олексіївна разом із сестрою Валентина — Тамарою Чайковською — посприяли тому, щоб у 2015 році на фасаді Люшнюватівської школи, в якій навчався поет (с. Люшнювата, Голованівський район, Кірово-градська область), була урочисто встановлена пам’ятна дошка. Тоді ж школі було присвоєно ім’я Валентина Мороза. Також Ірина Олексіївна у 2016-у видала збірку спогадів усіх, хто знав і шанував поета («Я міст до тебе, Україно…». Про Валентина Мороза і його поетичний світ»).

Й тепер ось оцю книгу вибраного з найкращих творів свого чоловіка теж вона зібрала і видає. Тож хай ця книга іде в світ як духовний заповіт Людини і Поета, який щиро любив Україну. І пам’ять про Валентина Мороза житиме в Одесі вічно, а його внуки і правнуки з гідністю пронесуть ім’я свого дідуся у майбуття.

Олекса РІЗНИЧЕНКО (РІЗНИКІВ),
письменник, лауреат премій ім. П. Тичини, ім. Т. Мельничука, ім. К. Паустовського та ін.


Олександр ПТАЩЕНКО

Валентинки-Морозинки

Осінній грім любові

Прочитавши чудову збірку поезій В. Мороза «Ім’я тобі — кохана», де є такі слова: «І хочеться, щоб дощ ішов три дні…/ І він іде. І сиплеться пісок…», я загорівся бажанням і собі написати щось про любов... Та вийшло у мене ось таке:

Любов — це спалах, це — безумства геній!
Любов — це грім, це — постріл у висок,
Що часто продірявлює… кишені.
А час іде... З нас сиплеться пісок…

30 березня 2002 р.

*З роками автор зрозумів, що Валентин Мороз мав рацію, коли писав, що й у віці понад 65 років чоловік може більше, ніж тільки писати про кохання.


Остання стріла Амура

Поважний вік — не перешкода для поетів, які оспівують кохання.
Летів Амур над містом рано-вранці
і вгледів козака, що спав на Молдаванці...
Метнув стрілу
(була вона притуплена — остання) —
козак прокинувся і став...
писати вірші про кохання...

12 лютого 2012 р.

«Ми листуємося з лісом»

Таку назву має чудова поетична збірка Валентина Мороза.

Ми всім нашим другим класом
Давно листуємося з лісом.
От вчора ми листа послали,
Щоб швидше груші достигали...
А то, бувало, ліс нам пише:
«Приходьте по гриби скоріше»,
Або: «Сьогодні я для вас
Чудові яблука припас»...
Із лісом листуватись може вся Одеса —
У дядька Валентина є адреса.

11.08.2017 р.

Переглядів: 146
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua