РубрикиБез рубрики

Про мову одеситів і не тільки

Були часи набагато страшніші,
Але ганебніших ще не було.
Петро Осадчук.

За сотні літ своєї історичної пам’яті людство аж тепер упевнилося в тому, що: 1) Народ живе доти, поки живе його мова. Приклад: євреї, цигани; 2) мова творить і береже державу. Приклад: чотириста з гаком років чехи жили під німцями, рідну мову майже забули, держави не мали. Але варто було цій мові одродитись, — постала й держава. Та ще й така, що німцям у ній не лишилося місця, і вони мусили в масовому порядку вибиратися поза її межі. Висновок Лесі Українки: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію».

Наша держава, на жаль, дуже непослідовна в обороні своєї мови, тож чого тільки не виробляють у ній ті, хто сьогодні намагається на Богом даній нам УКРАЇНСЬКІЙ землі будувати русский мир!

Одні з усяких можливих трибун, а часом геть не з трибун, а на звичайних збіговиськах чи посиденьках пускають сльозу: мовляв, як тяжко кривдять їх у нєзалєжной Українє: обзивають національною меншиною, силоміць українізують кіно- телетитрами, мучать дітей зайвими уроками української мови...

Другі (чи не з тих, що спровокували ліквідацію записів про національність у наших паспортах?) радять українцям, які вже зневажили рідну мову, начхати ще й на рідних батьків, дідів і весь свій рід та записатися в росіяни під час найближчого перепису населення. От коли, обі-цяють, настане в Україні справжній інтернаціоналізм!

Чи не такий, дозволимо собі запитати, як отой, що його навіть ясне око письменника Івана Дзюби не змогло відрізнити від русифікації? Це — раз. А друге: чи не варто прислухатись до поради польського сатирика Ю. Туві-ма. — Навіть коли перескочиш, не кажи «гоп!» Спершу подивись, у що вскочив! Бо ж сьогодні світом гуляє думка, мовляв, годі вже росіянам корчити із себе слов’ян — час до рідної країни Моксель повертатися. А там — надвоє бабця ворожила: може, перекинчикам ТУДИ ліпше здасться видиратися ЗВІДТИ?..

Треті, як-от зграї запорожан1, миколаївців та ще когось вирішили позапроваджувати на своїх хуторах мови регіональні. І не придумали нічого іншого, як запросити на ці ролі мову одну — російську. Еге ж! Тільки забули поспитатися: чи ж погодиться вєлікій і могучій на хуторянські масштаби?

Одесити склали описаним ламентаціям оцінку категоричну: «Драчкі на словах за государствєнний язик мєжнаціонального общєнія», — і заходилися боротися «дєлом»: подерли простирала на широченькі бинди, понаписували чорним по білому: «Мы говорим по-русски!» — і рушили гамузом по вулицях, до базарів та Думської площі. «Единственный их недостаток — просто не можемо не зацитувати тут Аркадія Аверченка — это то, что они не умеют (підкреслення — Г.О.) говорить по-русски, но так как они разговаривают больше руками, этот недостаток не так бросается в глаза».

Тривали ці походеньки десь із місяць-півтора, а далі розсоталися. Набридло, мабуть, їх учасникам при-кидатися нещасними, яким в Одесі просто проходу нє дают с етой украін-ской мовой, тоді як насправді в жодній конторі, в жодній установі (від най-соліднішої до найдрібнішої), у жодному навчальному закладі (від найвищого до початкового, за незначними винятками) українського слова не почуєш. Нема його в нашому благословенному місті практично ніде, тож до чого цей галас? Щоб люди сміялися?

— Хай сміються, але не з нас! — сказали собі «биндарі» й тихцем порозповзалися.

Але того, хто їм платив та подертими простиралами стелив собі дорогу до крісла міського голови, не так легко збити з пантелику. Не вкипіло з одним — знайдеться щось інше. І на білий світ з давненької вже давнини видобулася та закружляла містом нова балачка:

— Дєржавна — нє дєржавна — вторая — десятая... Мі жівьом в сталіцє Новоросійского края Адєсє! Значіт, язик наш адєскій. І ето вам нє абикак: імєєтся і своя історія, і свой словарь!

Автор цього одеського лексико-графічного шедевра — письменник Валерій Смирнов. Кваліфікує свій витвір як полу- толковый словарь. Може, тому полу-, що більшість зібраного в ньому толкования і не потребує? Погляньмо: Гуляют, аж гай шуміт; Забіл клієнту паморокі; Ілі ти дома нє можеш ускочіть в халєпу? Убєрі етот мотлох! Чего ти тєліся — открой форточку! Надибалі цяцьку, как огород копалі, — пара копеек в музєє свєтіт. Насипалі борща... Ти єшьо смєєш свою пельку аткрівать! Сдихалась от мужа. Он баламут, откада я его знаю. Кудою ти в Адєссє ні пойдъош — тудою прямо так і війдєш к мору. Панькаются с ним в больнічкє. Ану отсюда мєлкімі шагамі! (Згадаймо, читачу: «А мій милий іде, дрібненько ступає»).

Годі! Таких прикладів одеської мови можна накидати ще кілька сотень, але й із наведених видно: даремно автор гаяв час на їхнє збирання. Набагато простіше було розгорнути Словник Грінченка чи якийсь інший і саме там, а не по завулках та закапелках поназбирувати того, що одесити продають за СВОЮ мову. А поки Ви, шановний читачу, будете порівнювати словникові реєстри та визначати конкретно, звідки в «одеської» мови ноги ростуть, ми звернемось до історії.

О! Одесити, основна їхня маса — таких, якими вони сьогодні є, — компетентні в цій галузі, як ніхто, і твердження їхні залізні:

— Пака здесь не біло русскіх, Патьомкіна і Суворова, во всьом етом крає (мається на увазі Північне Причорномор’я) нє біло нічєво!

— Нічого?

— Дікоє полє! І крепость Хаджібєй. Турєцкая. На бєрєгу мора.

— Де ж тоді містилися козацькі ХУТОРИ, що Січ хлібом годували та коней для неї плекали? Де ж були цілі ПРИХАДЖИБЕЙСЬКІ (еге ж, прихаджибейські!) козацькі СЕЛА — Чубаїв-ка, Усатове, Нерубайське, Бугаївка та інші, які тепер стали приодеськими або навіть увійшли в межі міста? Звідки ж тоді до Одеси йшли перші її поселенці — основна трудова і будівельна сила нового міста і порту?

І тут на того, хто зайде в таку балачку, посиплеться, як горох: болгари, греки, молдавани, серби, караїми, арнаути2, німці, французи, поляки, англійці, італійці, іспанці, росіяни... У мові одеситів, б’ють вони себе в груди, сила-силенна слів із мов усіх цих народів!

Щодо слів російських, то так воно, либонь, і є: багато. Можемо додати: ще й дуже! Іноземних в одеській мові, гадаємо, рівно стільки, скільки й у російській.

— А українських? — спитаємо навпростець.

У відповідь на це можна почути тільки роздратоване НЄТ!!!, за яким так і вимальовується імперське не было, нет и не будет.

Але розгорнімо перше (підкреслимо: перше) видання книжки «Старая Одесса» (автор — О. Дерібас, внучатий племінник першого правителя Одеси Йосипа Дерібаса). Там написано: «В первые дни нашего города в нем громче всех раздавалась малорусская речь, и ее не могли заглушить ни французский, ни другие языки первых поселенцев... И эта малорусская речь легла в основу нашего одесского народного языка...».

Довідкова книжка «Вся Одесса» уточнює розповідь автора «Старой Одессы»: «В составе населения преобладали украинцы — трудовой, ремесленный, разнорабочий люд — и русские — администрация, чиновники, служащие многочисленных ведомств и контор». І додає до цього, що в Одесі дедалі більше ставало євреїв. Атож!

Чого українці, діти землі, з діда-прадіда хлібороби та гречкосії — орії, як їх урочисто називає Лев Силенко3, кидали рідні домівки та рушали з торбами до Одеси, зрозуміти можна: вони тікали від закріпачення. Його кайдани саме в цю пору, до кінця зруйнувавши Січ, накидала на вільних людей цариця Катерина II.

Між рядками. Пам’ятник їй реставрували в Одесі ті, кому досі свербить ідея єдинонеділимості — хоч імперської, а хоч совєцької (тут, як не дивно, спадаються навіть прагнення духовенства [московського] і атеїстів-комуністів), а ще — п’ятої колони (вона в Одесі дуже численна й потужна — навіть їздить з десантами в інші міста, щоб учити їх жити).

Та повернімось до теми. Українці тікали до Одеси від покріпачення. Євреї ж ішли до неї зі «смуг осідлості»4 з великою охотою і навіть ра-дістю, бо місто, що мало стати портовим, розгортало перед ними значно ширші перспективи, ніж було крамарювання, шинкарювання, дрібна торгівля та ремісництво по селах і містечках. То тільки євреям-багатіям, промисловцям і купцям у царській Росії дозволялося жити, де їм подобалося, а всі інші мусили задовольнятися найтіснішим сусідством з місцевим населенням, тобто з українцями, та ще й переймати собі їхню мову, щоб хоч якось з оточенням спілкуватися.

Але чим не вабило українців та євреїв місто, яке ще входило до тої горезвісної смуги, а торби за їхніми плечима мали в собі і дещо спільне. І було воно не чим іншим, як україн-ською мовою. Українці несли її до міста як останній скарб із того, що мали Богом даного, євреї — як щось позичене, взяте до тимчасового користування, тож і заходилися передусім свою українську [неабияк «об’євреєну»] мову пристосовувати до панської російської. Вийшла мова одеська. Еге ж, з українською основою, як і говорив Олександр Дерібас та засвідчує словник Б.Грінченка, з єврейським акцентом та з претензією на «праізнашєніє», як показує одеська мовна практика. А що ж тоді з отим «горохом» про німців, англійців та всяких інших шведів? Що ж тоді з постійними балачками про інтерна-ціоналізм Одеси, сьогоднішні мешканці якої готові назвати в своєму складі хоч марсіянина, аби не українця?

— А нічого! Це тільки на думку автора «полутолкового», іноземців у нашому місті завжди було — хоч греблю гати. Насправді ж, то лише по панських салонах, описуваних у «Старой Одессе», іноземців бувало стільки, скільки й «тубільців», або ще й більше. А коли говорити «за всю Одесу» — портову, трудову, будівельну, ремісничу, торговельну і т.д., то «проти корінного населення іноземців у дореволюційній Одесі налічувалось усього 8 відсотків»5. Хто на кого тут здатен був уплинути?

Так от про мовні впливи. Кажуть, що звук [і] на місці [и] у вимові одеситів (міла нэту, міцца нєчєм; ві нє туда?) — це од греків. Можливо. Тільки на цьому іноземний вплив і вичерпується. Зате український (звук [а] на місці [я] після [р]) сам лізе в очі: Бора прішьол с мора. Так (бўрА, рАдно, бурАк) кажуть у північних районах Одещини (Любашівському, Ширяївському, Колимському) — так зафіксувалось це й у вимові одеситів. К. Паустовський у повісті «Черное море» розповідає про старих продавців газет, які човгали голодними вулицями Одеси (це був 1921 рік) і вигукували: «Газета «Мрак»!, «Мрак» — газета!». Але письменник недочув. Газетярі казали не «мрак», а «морак» — так вимовляли (а часом ще й тепер вимовляють) це слово одесити. Останнім биндюжником в Одесі, твердить В. Смирнов, був Фєдя ТрАпочка.

Те, що народжувалося в процесі «начіплювання» на українську основу неукраїнських елементів та акцентів, нікого в Одесі особливо не дивувало — сприймалося за норму, бо яких тільки акцентів та чудернацьких синтаксичних конструкцій тут не гуляло! Зафіксувалося це й у літературі. Скажімо, прізвище свого персонажа Цудєчкіс І. Бабель міг вигадати. А от те, як цей єврей заколисує малого Давидка: «А-а, люлі, усєм дєткам дулі, а Давідкє калачі, шьоп спал удєнь і вночі», — міг тільки почути.

Або ось читаємо в «Одесских рассказах» Аркадія Аверченка діалог двох маклерів:

— Почему твоего продавца фамилия Огурцов?

— Потому, что он Огурцов. А раз-ве что?

Такі «дива» смішили неодеситів і легко «продавалися». Особливо в Росію, де завжди полюбляли глузувати з хахлоф і жідоф. Дехто з наших земляків збив собі на цьому досить солідний літературний капітал...

Між рядками. Доля мови одеситів — не євреїв, а самих українців — відома: «Вся історія відносин між Москвою та Україною... є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації» (В. Винниченко).

Щоправда, українцям Одеси неабияк пощастило. По-перше, це місто, відколи й воно, не знало кріпаччини, тобто будувалося, зростало й розвивалося за умов, яких не мало жодне з міст царської Росії, — умов самоврядування; по-друге, воно формувало свої звичаї, стосунки, і традиції під наглядом НЕ тупого, заплішеного, але дуже загребущого російського чиновництва, а під оком таких людей, якими були Йосип де Рібас (Дерібас), що правив нашим краєм ще тоді, коли Одеса й Одесою не звалася; дюк (герцог) Еманюель де Рішельє, який поставив собі мету вибудувати Одесу кращою за його рідний Париж; граф Олександр Ланжерон, що прийшов дюкові на зміну, але додержувався його лінії; Михайло Воронцов, видатний адміністратор, який часом і власних грошей не шкодував задля добра краю. Купив, наприклад, в Англії пароплав, щоб він обслуговував переправу Овідіополь — Аккерман (про це розповідає історик В. Левчук у книжці «Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник»).

В атмосфері працьовитості, шляхетної взаємопошани, твердої відповідальності за доручену справу та поваги до власного слова честі, яку перші правителі Одеси створили навколо себе, складались і основні риси характеру населення молодого міста — відвертість, зичливість, готовність допомогти кожному, хто цього потребує, гостинність, привітність,

уміння сприйняти жарт і дотепно відповісти на нього, м’який гумор, що тільки веселить співрозмовника, а не ображає його...

Такими були й одесити-українці? Авжеж, бо вони, якщо вони українці та ще й одесити, і сьогодні такі. Але тут треба додати ще одне: українці, на відміну од євреїв, мало празнували москалів (як, зрештою, всі козаки не зі старшини!), і російської (московської) мови переймати не квапились. Навпаки, твердо трималися свого, чим викликали повагу оточення і навіть подибували підтримку одеситів-росіян. Ясна річ, не чиновників окупаційно-імперського спрямування, не підпорядкованого земним царям православного духовенства, що чи не найпершим своїм обов’язком вважало обрусєніє. На боці українців Одеси виступала її передова інтелігенція. Це видно хоч би з публікацій місцевої періодики.

Та спершу кілька слів про саму цю періодику. Одесити страшенно задаються тим, що першою газетою в їхньому місті була газета французька. І хоч була вона малою-невеличкою (її назва — «Messager Іe La Russia mеridionale ou feuille commerciale», — займала чи не двадцяту частину всієї газетної площі), але ж (і ето вам нєабикак!) — французька! Друкувала ціни на хліб, повідомляла про відплиття та прибуття суден, давала дещицю хроніки з життя вищого товариства. Призначалася геть не для одеситів, а для негоціантів з Франції, що повтікали од революції в своїй країні до Росії, як, зрештою, вчинив і сам Рішельє. Минули доба якобінства, доба Наполеона — не стало й французької газети в Одесі: її читачі й передплатники повернулись додому. Та залишився приклад власної — міської, місцевої, можна сказати, домашньої — газети...

Справжнім патріархом такої домашньої преси в Одесі і в тій частині України, що підлягала царській Росії, став «Одесский вестник» (виходив із січня 1827 р. по січень 1894 p.). Він якоюсь мірою і обслуговував духовні й культурні потреби одеських українців: знайомив з творами Гулака-Артемовського, Котляревського, Шевченка, а головне — послідовно доводив, що малорусский язык богат, выразителен и вполне самостоятельный 6.

Між рядками. «Одесский вестник», що виходить у нашому місті сьогодні, чванькувато іменує себе спадкоємцем того, що про нього ми розповідаємо читачам. Тільки який же з нього спадкоємець, як він не хоче переймати колишнього благородного ставлення до українства в Одесі?

Додержувались думки свого родоначальника й інші газети тодішньої Одеси. Вони були різноспрямовані, неспівзвучні і навіть полярні в оцінці кардинальних проблем буття, але у ставленні до української частини одеського населення показали себе толерантними. Ба, навіть більше — доброзичливими та по-журналіст-ському солідарними зі своїм «патріархом». А він, тимчасом (1892 p.), розробив програму української газети і навіть назву їй придумав — «Землероб».

Ясна річ, таку програму імперська влада задушила на пні. Але ідеї самостійності української мови, її осібності, окремішності в умовах фронтального обрусєнія заглушити не змогла. Вона, ця ідея, знайшла собі ґрунт навіть у добре пильнованих на відданість самодержавству наукових колах Новоросійського (читай: Одеського) університету. Його науковий працівник М. Красуський, провадячи широкі дослідження з порівняльного мовознавства, дійшов висновку, що: 1) Малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого (підкреслення — Г.О.) старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских; 2) Колыбелью арийских племен была не Средняя Азия, но так называемая Сарматская равнина, или Славянская; 3) Малороссийский — это язык коренной и поэтому все славянские племена его понимают. Так, Поляк, Словак, Чех, Серб и проч. легче понимают Малоросса, нежели Великоросса.

(Далі буде).

Галина Островська,
член НСЖУ з 1966 р.

Оформлення обкладинки Лариса Дем’янишина.

1. Запорожани — так на Південному Поділлі називають людей, яких на весілля не кличуть, а вони самі йдуть — просто потанцювати. Іноді їм навіть почастунок виносять, але «за поріг». Звідси — запорожани. Беремо це слово, щоб не тулити до контексту святого.

2. Арнаути — так турки називали албанців, а росіяни назву перейняли і українців до цього змусили.

3. Лев Силенко — автор книжки «Мага віра», своєрідної «біблії» рун віри (Рідної Української Віри) в Америці. Збудував храм і назвав його Оріяною (від — орії, арії, арійці).

4. Смуга осідлості окреслювала в царській Росії ті місця, де дозволялося селитися євреям. Великі міста до неї не входили. Одеса входила, бо ще тільки будувалася і великим містом не була. Коли ж стала великим, у ній теж дозволяли селитися далеко не кожному єврею.

5. Саркисьян К., Ставницер. Улицы рассказывают. — О.: Маяк, 1967, с. 37.

6. Так писав «Одесский вестник» буквально напередодні акту 1863 г. — Цитуємо за виданням. Вся Одесса. Справочная книга. — О. 1994, с. 51.

Переглядів: 121
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua