РубрикиІсторія

Одеські адреси Андрія Ніковського

До 100-річчя Української революції

Справжня сила духу завжди в опозиції до сили влади і в завершенні протистояння завжди перемагає.
Василь ЯРЕМЕНКО.

Недавно громадське об’єднання «Одесі — 600» до 100-ліття Української національної революції 1917—1921 років випустило календарики з портретами відомих діячів національно-визвольних змагань на Одещині. Про багатьох з них видано книги, надруковано статті в газетах та журналах, захищено дисертації. Багато досліджень є і про Андрія Ніковського, заступника голови Центральної Ради та міністра закордонних справ УНР, який 75 років тому трагічно загинув від голоду та холоду в блокадному Ленінграді. Але його життєвий шлях, культурно-просвітницька та громадсько-політична діяльність, пов’язані з Одещиною, й досі недостатньо вивчені, розкриті. Це випливає, зокрема, з того, що прізвища Ніковського нема, на жаль, серед змінених після декомунізації назв вулиць Одещини.

Народився Андрій Васильович Ніковський 14 жовтня 1885 року в болгарському селі Малий Буялик Херсонської губернії (нині с. Іванове Лиманського району) під час батьківського бурлакування по панських маєтках. Його батько, Василь Євстафійович — міщанин з Очакова, мати, Ірина Опанасівна — проста селянка з-під Березані на Миколаївщині.

Дитинство Андрійка минуло в селі поблизу Очакова, «в голому, сухому як перець степу, над півсолоною Березанською затокою Чорного моря». Коли хлопчику сповнилося сім років, помер батько. Невдовзі мати вдруге вийшла заміж і переїхала до Одеси. Одна з адрес, за якою проживала нова сім’я, — будинок 62 на вулиці Успенській.

Спочатку Андрійко навчався у народній школі, після її закінчення впродовж року допомагав вітчимові — службовцеві лазні, а у вільний від роботи час готувався до вступу в гімназію. Це вдалося йому без особливих зусиль. За спогадами Ю. Лавріненка, в цьому посприяв син одеського ювеліра М. Елік, звернувши увагу на хлопчика, який стояв перед вітриною магазину і на запитання, що він тут робить, відповів: «Учусь, дядю, читати». Зворушений пан допоміг Андрійкові здобути освіту: готував його до гімназії, підтримував під час навчання в ній, посприяв вступу до університету.

Навчався Андрій у п’ятій одеській гімназії, із 14 років заробляючи репетиторством. Закінчив її в 1905-у (разом з майбутнім нобелівським лауреатом Соломонои Ваксманом). З атестата видно, що найцікавішими предметами були географія, математична географія та фізика. Можливо, інтерес до цих наук став вирішальним при вступі на природниче відділення фізико-математичного факультету університету в Одесі. По закінченні першого курсу, перебуваючи під впливом українського середовища, передусім одеської «Просвіти», Андрій Ніковський переводиться на слов’яно-руське відділення історико-філологічного факультету.

Під керівництвом професора Б.М. Ляпунова, брата відомого математика О.М. Ляпунова, молодий студент працює над розробкою наукової теми історії руських говорів та зв’язку з мовою давньоруських пам’яток. Досліджуючи цю тему, 1910 року Андрій здійснив діалектологічну експедицію поблизу Хотина (тепер Чернівецька область), де записував місцеву українську говірку. Під час експедиції захворів на малярію, через що не встиг опрацювати зібраний матеріал. Одеський краєзнавець А. Гриськов згадує про цей період у житті студента А. Ніковського в статті про Є. Чикаленка, який запропонував тому разом з дружиною замешкати деякий час й його садибі в Перешорах, чим подружжя з радістю скористалося наступного року. На прохання професора Б.М. Ляпунова керівництво факультету продовжило термін навчання Ніковського ще на рік — для закінчення розпочатої роботи. Навесні 1912-го навчання в уні-верситеті закінчилося, але диплома А. Ніковський не отримав через відмову складати останній іспит, оскільки за наявними оцін-ками йому могли видати диплом ІІ ступеня, який не дозволяв складати магістерські іспити. Тому й вирішив перенести складання іспитів на наступний рік, обмежившись заліковим свідоцтвом, яке давало право викладати у гімназіях.

Молоді роки Андрія припали на той час, коли після революції 1905 року в Російській імперії було частково знято заборону на українське слово й почали виходити національні видання та створювалися нові осередки українського життя: клуби, гуртки, товариства. А. Ніковський багато часу й енергії віддавав робот в одеській «Просвіті», де був членом правління, секретарем і бібліотекарем. Саме він займався впорядкуванням книгозбірні, купленої у вдови колишнього лідера одеської «Громади» Л. Смоленського. На початок 1908-го в бібліотеці нараховувалося більше двох тисяч видань. Активна громадська діяльність посприяла тому, що Андрій став делегатом від Одеси всеслов’янського студентського з’їзду, який проходив у червні 1908 року в Празі.

Наприкінці того ж 1908-го Сенат видав указ, згідно з яким діяльність українських просвітніх організацій визнавалася такою, що «загрожує громадському спокою». Наступного року одеську «Просвіту» було закрито. Після цього Андрій вступив до Одеської студентської громади, де вів курси української мови в таємних гуртках для молоді. Він також взяв участь у створенні Українського клубу та товариства «Українська хата», де виступав з рефератами про українську літературу.

У серпні 1908 року А. Ніковський одружився зі слухачкою Вищих жіночих курсів Наталією Христо. Тоді ж посприяв у виданні першої книжки подруги дружини, молодої письменниці Галини Журби (Домбровської) «З життя» в друкарні своєї тещі Софії Христо. У листопаді 1911-го на вулиці Преображенській, 11, відкриває «Українську книгарню «Діло», яка розповсюджувала українську літературу, займалася передплатою та продажем газети «Рада». Керувала книгарнею дружина Наталя Дмитрівна.

У 1910 році було засноване міжпартійне об’єднання «Товариство українських поступовців» (ТУП). В Одесі діяли два осередки — «Стара Громада» (очолював М. Комаров) і «Молода Громада» (на чолі з С. Шелухиним). Членом останньої був й А. Ніковський. У 1911-у його обрали делегатом на з’їзд ТУПу в Києві. Саме тоді Євген Чикаленко запропонував йому на час відпустки замінити редактора газети «Рада». З документів Одеського жандармського управління відомо, що в жовтні 1912-го А. Ніковський намагався заснувати в місті україномовну газету «Народня справа». Тоді ж вийшли друком його перші літературознавчі праці — «Українська література і кріпацтво» та «Вічна казка».

Повернувшись до Одеси молодий випускник університету почав працювати викладачем російської словесності в двох одеських гімназіях — Е. Вісковатової (на розі вулиць Богдана Хмельницького та Степової, нині в цьому будинку розташоване Одеське професійно-технічне училище машинобудування) та О. Белен-де-Балю (на розі Канатної та Успенської, тепер це ЗОШ № 39). Працювати доводилося по 12—13 годин на добу, але це не забезпечувало ста-більного і пристойного заробітку. Незважаючи на запрошення керівництва гімназій про подальшу співпрацю, А. Ніковський прийняв пропозицію Є. Чикаленка стати постійним редактором «Ради», яку очолював з 1 липня 1913-го до її закриття, через початок Великої війни, 20 липня 1914-го.

Тільки-но навесні 1915 року було знято заборону на україн-ське слово, відразу ж почалося збирання матеріалів для нового українського журналу, що мав виходити в Одесі під назвою «Основа». А. Ніковський взяв на себе обов’язки видавця та головного редактора, а практичною роботою, пов’язаною з друкуванням часопису, опікувалися його одеські приятелі І. Гаврилюк та В. Буряченко. Впродовж 1915-го вийшло три числа єдиного на той час україномовного журналу. В умовах війни «Основа» друкувалася з величезними труднощами, зумовленими нестачею паперу, дорожнечею, а головне — цензурними утисками, штрафами або й забороною видання. Приводом для закриття часопису стала стаття С. Єфремова «З хвиль життя», що мала досить категоричний характер. У листі від

6 лютого 1916-го В. Буряченко запропонував А. Ніковському видати в Одесі альманах під тією ж назвою або під іншою й розіслати передплатникам. Відтак фактичним продовженням «Основи» стала збірка «Степ», яка була останнім числом журналу.

У роки війни А. Ніковський переважно перебував у Києві, зрідка навідуючись до Одеси в родинних та видавничих справах. Подальший період життя вже мало пов’язаний з містом Андрієвої юності. Після Лютневої революції його обрали товаришем (заступником) голови Центральної Ради. З приходом німців на знак протесту він вийшов зі складу Ради, був одним з організаторів антигетьманського заколоту, але до складу Директорії не ввійшов. Коли повернулися більшовики, спочатку переховувався, а потім підробив документи на ім’я Йосипа Степановича. Після вступу в місто Денікіна знову працював у газеті «Рада», потім — у «Промені». У листопаді 1918-го померла дружина, залишивши малолітніх дітей — доньку Галю і сина Володимира. З присвятою «ясній пам’яті» дружини наступного року в Києві вийшла книжка А. Ні-ковського «VITA NOVA», яка містила літературознавчі есе про творчість кількох молодих талановитих поетів-новаторів.

Коли в 1920-у війська Директорії разом з поляками покинули столицю, Андрій Васильович, встигнувши попередити про негайну евакуацію Галину Журбу, виїхав до Вінниці (залишивши дітей у Києві), де йому доручили очолити міністерство закордонних справ. На цій посаді він пробув два роки, відмовившись від неї через сварку з головним отаманом. Річ у тім, що Андрій Ні-ковський виділив вдові Петра Болбочана Марії 17 тисяч австрій-ських марок, а це дуже не сподобалося Симонові Петлюрі. З цього вчинку видно, що Андрій Васильович не тримався за посаду будь-якою ціною, порядність для нього була понад усе.

У жовтні 1924 року А. Ніковський завдяки клопотанням С. Єфремова, який весь цей час доглядав за його дітьми, повернувся на Батьківщину. Спочатку оселився у Єфремова, та через кілька місяців винайняв кімнату, куди й переїхав з дітьми. Здавалося, життя почало налагоджуватися. Але в 1929-у його заарештовують, звинувативши в причетності до «Спілки визволення України». Після показового процесу в Харкові А. Ні-ковського засудили на десять років ув’язнення.

21 квітня 1940-го, відбувши покарання, Андрій Васильович поселяється у доньки в Ленін-граді, яка була дружиною військового моряка. З початком блокади дочку з онукою відправили в тил, а от А. Ніковського як колишнього «ворога народу» залишили в місті, де він і помер від голоду та холоду. Там його востаннє бачив Юрій Меженко, який не міг навіть поділитися своїм мізерним пайком з безправним А. Ніковським. Точна дата його смерті так і залишилася невідомою. Похований у братській могилі на Піскаревському кладовищі.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.

Переглядів: 2506
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua