РубрикиРезонанс

Міфи минулого. Колоніального

Всім серцем любіть Україну свою —
І вічні ми будемо з нею!


Володимир Сосюра, «Любіть Україну».

 

Поштовхом до написання цієї статті стало запитання випадкового перехожого, молодика десь під 30 років. Він спостерігав, як я годую бездомних котиків, і несподівано запитав: то що, в Радянському Союзі жилося краще, ніж тепер? Я автоматично сказала, що по приїзді в Одесу на навчання в 1959-у не могла наїстися білих булочок, яких вдома на Полтавщині (тепер Черкащина) й не бачила: мій тато не повернувся з війни. А щоб він та частина затюканих українців так не думали, то нагадала, що в СРСР знищували в гулагах і підвалах НКВС письменників, художників, учених, свідомих українців — усіх тих, хто міг донести людям правду про сутність кремлівської влади. Любов до України тоді вважалася найтяжчим злочином. А для простих людей напридумували міфів, красиво їх оформивши, на зразок: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

 

За даними опитування, за Радянським Союзом усе ще шкодують 35% населення України (статистика з телепередачі каналу «Zik»). Ці відсотки насторожують, бо «п’ята колона» активно працює, а в інформаційному плані ми їй програємо.

Як професійний філолог добре знаю, як цькували комуніста М. Хвильового лише за те, що хотів вивести рідне слово на світовий обшир, як шельмували лауреатів Сталінської премії В. Сосюру і М. Рильського, якій психологічній обробці піддавали талановитих, високоосвічених поетів-неокласиків, як десятиліття карався на Колимі улюбленець читачів Остап Вишня за вигаданим диким звинуваченням — намір убити Постишева... Тому ця мимовільна розмова нагадала мені мученицьку долю не лише письменників, знищених внаслідок інспірованої ЦК КП(б)У в 1937 році «Спілки визволення України». Після конвеєра смерті за присудом трійок УНКВС по Ленін-градській області в жовтні-листопаді 1937-го залишилося три протоколи (№81—83) зі списками на розстріл. У них — понад 700 прізвищ. А оперативна частина Соловецької тюрми завела групову справу № 103010-37 на засуджених представників української інтелігенції, звинувативши їх у «контрреволюційній, шпигунській, терористичній діяльності і створенні міфічної контрреволю-ційної організації «Всеукраїнський центральний блок» (цитую за книгою І. Ільєнка «У жорнах репресій», 1955). У 1930-х було сфабриковано більше сотні процесів проти діячів української культури. Знищували не лише діячів культури: за видуманими звинуваченнями в шпигунстві напередодні війни також були розстріляні фахово підготовлені, досвідчені представники військової еліти.

Митрополит УАПЦ В. Липків-ський, який загинув на Соловках, справедливо стверджував, що за більшовицької влади існували тюрми не тільки для окремих людей, а й для цілих народів. Насамперед — для нашого, українського. Якби не відбулося тотального знищення наших діячів культури світового рівня, то не мали б ми сьогодні парадоксальної ситуації, що світ не знає про Україну.

Хочеться криком кричати, звернутися до кожного зокрема з отих зазомбованих 35% наших громадян, які нарікають на владу, відправляють дітей за кордон у найми і продовжують залишатися духовними рабами кривавої імперії й досі, коли вже є змога вивчати нашу страшну історію...

Дозволю собі ще один історичний доказ злочинності радянського тоталітаризму. Коли М. Хрущов готував доповідь про культ особи Сталіна для ХХ з’їзду КПРС, то від КДБ запросив дані про кількість репресованих. О. Шелепін йому особисто передав довідку: із січня 1935-го по червень 1941-го було репресовано 19840000 осіб. Вдумаймося, чи були діти цих так званих «ворогів народу» щасливими? Чи мали вони право на вищу освіту? (Про справжню ціну тиражованого в СРСР гасла «Діти за батьків не відповідають» добре знаю: троє моїх двоюрідних сестер, дітей маминого брата, на собі звідали це, бо їхнього батька зарахували до «ворогів народу», тобто засудили за те, що посмів порушити наказ командування і не застрелився, коли військова частина, в якій воював, потрапила в оточення. Пройшов пекло тортур: спочатку — гестапівських, а потім — енкаведистських. Я підлітком підслухала його розмову з його мамою, моєю бабусею. Відразу подорослішала, коли почула відповідь на запитання, які допити були жорстокіші — наших слідчих чи німецьких. На собі перевірив: жорстокість у ставленні до людини була однаковою. Він вижив, бо досконало знав німецьку мову і був хорошим економістом).

Поступ у суспільстві робить меншість. Та коли ж усе-таки прозріє наша більшість, щоб і ми так, як у країнах Європи, могли впливати на свою владу?!

У час, коли я продовжувала подумки переконувати того молодого чоловіка, в якого таки зародилися сумніви, чи добре нам жилося в Союзі, прийшла «Чорноморка» від 4 лютого зі статтею «Девальвація пам’яті?» М. Фідчунової. Авторка — талановитий досвідчений журналіст. Її статті читаю завжди з цікавістю. І зараз розумію її біль через відсутність тих змін, на які ми сподівалися після Революції Гідності. Мене також обурює наш «владобізнес» (вислів І. Лосєва), оте політично-бізнесове поєднання, яке не лише загрожує втратою нормальних умов життя простим людям, а й утратою суверенітету держави. До ваших, шановна пані Майє, «де» я додала б ще наявність серед банків, що працюють в Україні, 42% російських, засилля у нас церков Московського патріарху, в яких батюшки втелющують у свідомість парафіян різну брехню, наприклад, що на Донбасі воюють американські війська. А за наші ЗМІ й згадувати боляче. Найприкріше, що телеканали, основне джерело інформації, здебільшого належать олігархам, які обстоюють союз з Росією. Чого варті, скажімо, виступи на кількох каналах В. Рабіновича, який уже бачить себе у кріслі президента і в період російської агресії відкрито виступає проти європейського вибору України, активно реанімує радянський міф, що НАТО — агресивний, ворожий нам блок, невтомно ганить Україну, за рахунок якої збагатився так, що не тільки на телеканали вистачає...

Але з вашим, пані Майє, розумінням декомунізації погодитися не можу. Ви ратуєте за те, щоб Друга світова війна у нас іменувалася Великою Вітчизняною. Спробую викласти аргументи проти цього. По-перше. Чи була війна, в якій загинули мій і ваш батьки, вітчизняною? Якщо говорити про те, що наш народ піднявся на захист своєї землі, то так. Мій тато, наприклад, воював не по мобілізації, а добровільно пройшов війну партизанськими шляхами і загинув як десантник партизанського об’єд-нання ім. Щорса в січні 1944-го. По-друге. Хіба в результаті війни Україна здобула свою Вітчизну як національну державу? Адже тільки в національній державі народ отримує можливість всебічного розвитку і заможного життя. По-третє. Ви пишете, що Друга світова війна «почалася далеко від України». А хіба Збруч переходили не червоні війська і в їхньому складі не було українців? А хіба на тому боці, на окупованій Польщею нашій землі, в 1939 році не українці вітали їх хлібом-сіллю, зустрічали з квітами в надії на краще життя? А хіба в пакті Ріббентропа-Молотова, коли Сталін і Гітлер складали план поділу Польщі й Європи, не зробили обмін частини Прибалтики, яка мала б відійти СРСР повністю як військова здобич, на всю територію Західної України на тій підставі, що Сталін прагнув «об’єднати українські землі»? По-четверте. Ваш брат, пишете ви, загинув на території Росії. То страшна втрата — забути її й пробачити неможливо. Але скільки похоронок прийшло в українські сім’ї з європейських країн і з самого Бер-ліна?! Скільки тисяч воїнів знищено в боях на Зеєловських висотах та під час нічного штурму Берліна?! Адже радянському командуванню треба було взяти німецьку столицю терміново, до приходу союзників, а воювали, як кажуть у народі, не вмінням, а числом кинутих у бій.

А тепер основний аргумент, чому війна була Другою світовою. Сталін проголосив тост за переможця в цій війні — російський народ (нині Путін повторює, що російський народ переміг би й сам). Не говоритиму про звитяги і втрати українського народу для розвінчання цього, одного з численних, міфів СРСР. Пам’ятаймо про те, що за ленд-лінзом СРСР отримував від союзників зброю, харчі, амуніцію. Пам’ятаймо про висадку союзницького десанту. Ці факти знають усі, а їх набагато більше. Отож, перемога над фашистською Німеччиною, яка в 1939—1941 роках була союзником СРСР, — це перемога всіх, хто здолав фашизм. І в усьому світі її відзначають у день підписання гітлерівською Німеччиною акта про капітуляцію, тобто 8 травня. СРСР же призначив святом день параду переможців на Красній площі — 9 травня. То що зміниться, якщо Україна, яка очищується від скверни і крові тоталітарного режиму, відзначатиме День Перемоги, як усі, тобто 8 травня?! Мені здається, у відстоюванні цього свята (для мене це день пам’яті про загиблих) ви передали куті меду, тобто згустили фарби, бо на День Перемоги ніхто не зазіхає, просто не буде додаватися зайвий неробочий день, якщо 9 травня припадатиме на вихідний. Не обов’язково проводити військові паради, салюти, феєрверки, а потрібно всім нам пам’ятати, що загиблих у цій війні у переможців було в рази більше, ніж у переможених. Нема в Україні родини, якої б не торкнулася ця трагедія, тому привласнювати цей день не варто.

І, нарешті, мушу зауважити, що ветерани, які воювали за СРСР, в Україні не обділені увагою, на відміну від тих, хто воював за державність України.

Пані Майє, ви шкодуєте, що 1 травня і 8 березня будуть робочими днями. Щодо міжнародного характеру їх святкування, то це також міфи, придумані заради панування в світі комуністичної ідеї. Як СРСР єднав пролетаріїв усього світу, сьогодні, коли відкриті архіви КДБ, знає кожен, хто хоче знати. Що робив «обмежений контингент» радянських військ в Афганістані, в країнах Африки — знають не лише ті сім’ї, яким прийшли похоронки. Крім архівів, додають знань і нинішні події в Сирії, особливо бомбардування цивільного населення міста Алеппо. На моє переконання, пора звільнятися і від ініційованого Кларою Цеткін святкування 8 березня, яке першими захоплено вітали повії в американському місті Чикаго. Пора повертатися до традиційного в Україні свята Матері, яке відзначається в другу неділю травня «з радістю і квітами». Саме матері заслуговують найбільшої поваги та пошанування. Хіба ми з вами, шановна пані Майє, не знаємо ціну найпопулярнішої в СРСР подяки: «Спасибо Сталину за счастливое детство!»?!  То чи не пора вчити дітей дякувати батькам, поважати старших? Чи не час повертатися до моральних норм життя українців, створювати, так би мовити, українську альтернативу «русскому миру»?

Сьогодні нам дуже важко. Нема сили слухати, що за мільйонну заставу звільнили з-під варти чергового чиновника-злодія чи суддю-хабарника, що депутати покидають залу засідань, коли треба розглядати знакові закони, зокрема й про державну мову. Вони добре знають: нема мови — нема держави, тому кожен може збагачуватися, як зуміє і який у нього апетит, чинити не за законом, а «по понятіям».

Але вже є й позитив: нинішня війна з агресором зі сходу довела: українці настільки сильна нація, що здатна відродитися. Свідченням цього є активізація патріотичних сил і в добровольчих батальйонах, і в численних волонтерських рухах, і в громадських організаціях... Звичайно, шкода, що наша влада будує демократичну державу без врахування національного фактору, а він, переконана, вирішальний. Будує (у всякому разі декларує такий намір) дуже повільно, нерішуче. Цю владу ми самі обрали, як у 1991-у обрали президентом не демократа Чорновола, а секретаря компартії Кравчука. Тож не доросли ще до належного рівня громадянства саме ми, українці, яких привчили ходити в ярмі й самовіддано служити «старшому братові». Нині вчимося на владу впливати. В демократичних державах це вміють робити. Ми бачимо, як у США громада домоглася скасування підписаного Д. Трампом указу про міграцію, як у Румунії за два тижні багатотисячні мітинги змусили таки тамтешній уряд відмовитися від наміру пом’якшити відповідальність за корупцію і перевищення повноважень. До цих змін на державному рівні спонукали владу люди, які щиро люблять свою країну, прагнуть жити в ній постійно, а не десь в еміграції.

Нам ще треба вчитися любити Україну, працювати задля неї. Адже у нас поряд з виявом високого патріотизму й самопожертви, як-от блокування добробатами та кримськими татарами торгівлі з окупованими Російською Федерацією нашими територіями, про що пише й М. Фідчунова, проводяться мітинги за грошову винагороду, задля підвищення рейтингу тих, хто їх оплачує. Згадаймо пікети під Нацбанком, організовані новоствореною партією «За життя». Рейтинг В. Рабіновича трохи піднявся, пікетники трохи залатали дірки в сімейному бюджеті, а доля України, на жаль, їх мало обходить.

Якщо свідомих українців, котрі розуміють, яка держава нам потрібна і як змусити владу служити своєму народові, буде більше, то матимемо нормальне європейське суспільство. Чим швидше позбудемося колоніального минулого, полюбимо Україну всім серцем, тим швидше житимемо вільно, заможним життям і наші діти не тинятимуться по світах з торбами.

Аліна ПЛЯЧЕНКО.

Переглядів: 507
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua