РубрикиБез рубрики

Про правду, кривду і грім українського солов’я

21  лютого  —  Міжнародний  день  рідної  мови

...Автобуси з Києва зупинилися в горах після опівночі. Травнева ніч була така темна-темнюща, імпровізований перевал такий довгоочікуваний, що всіх пасажирів, а то були письменники з усієї України та СНД, із європейських країн, охопила магія тиші. Але то була оманлива тиша. За якусь мить у цілковитій тиші наче вдарив молоточком по небу метроном, і вже за мить нас оглушив огром солов’їного співу. Це була музика щему й ридання, бентежної пісні молодих почуттів, і щасливе белькотання утішеної пристрасті, і зоряна стежка в космічному безмежжі, й молода мама, яка тримала дитя на руках, і морська хвиля, й дзвонкова вода колодязя з журавлем — усе було в тому солов’їному колоратурному сопрано. Багато в своєму життя чував я солов’їні трелі, але таке чув уперше і востаннє, і воно передчувало і щастя, і грозу, і благодать небесну після бурі...

Я спогадую це й тепер — у лютому, в люті лютневі морози, коли на лютні виграють синички та снігурі, а ворони рокотаху, як у древні часи, свою — грізну для смертного — мелодію.

Мова в кожного своя. Тож на свято рідної мови, встановленого ЮНЕСКО, гуманітарним підрозділом ООН із штаб-квартирою в Парижі, кожен етнос озивається своєю мовою, наріччям і діалектом, але на планеті Земля їх усе ще тисячі. В епоху глобалізації постали мови міжнародних комунікацій, мови ООН, і в Україні населення вчить англійську з дитячого садочка. Школи загальноосвітні й спеціалізовані, коледжі та ліцеї, гімназії та інститути, університети й академії — всюди вчать англійську, подекуди французьку та німецьку, а російська звучить усюди, як і в часи Союзу, коли кожен указ геронтократичного генсека починався з тези про краще вивчення російської мови в усіх школах непорушного СРСР, де офіційної мови не було, але був «язик» — мова міжнаціонального єднання. Не більше й не менше.

А тепер — уже реінкарнація у вигляді «Русского міра». І в цьому не було б нічого лихого, якби ми жили за Євангелієм, де сказано: «Не гріх любити чуже, гріх — зневажати своє». Особисто я, фаховий філолог, вважаю дикунством і расизмом заперечення будь-якому етносу розмовляти (отже, думати, жити) рідною для нього мовою. Проте я не можу поступитись і мовою, котру дарувала мені матінка, отже — Бог.

А першим, як відомо, було Слово, і слово було у Бога, і Слово було — Бог.

І тепер, у минулому й теперішньому часі, слово залишається Богом для того, хто в Бога вірує. Але не забудемо інквізицію й «index librarorum», Ігнасієм Лойолою складений «Список заборонених книг». І згадаємо нещасну доньку радянського генерала, директрису бібліотеки української книги в Москві, з якої нинішні правителі Росії зробили показову Заручницю сумління. Єзуїтство та середньовічні тортури не покинули країну ГУЛАГу. Навіть у часи СРСР такого масового і масованого українофобського психозу не було! А момент ідентету, самоідентифікації на Сході України, не мовлячи про Крим, і справді став моментом істини. І задемонстрував расизм у чистому вигляді, тут нікого не обманеш. І про це не можна мовчати. На території України почали вбивати і вбивають за українську мову. Палили і палять бібліотеки з україн-ських книг. У зоні АТО знайшли і зберегли такий поневажений «Кобзар» Шевченка. Всі царські укази та циркуляри про заборону української мови і книги вибухнули разом...

У новітній історії України, після 1991 року, багато повчальних уроків у стосунку до мовної полі-тики. «Закон про мови в УРСР» змінили на «Закон Ко-Ка», який викликав масове обурення і який діє дотепер, незважаючи на Революцію Гідності та перманентно порушувані питання про мови й державну мову в державних установах. У реальному житті це простіше і складніше водночас, аніж на папері. Маючи поліетнічне, полімовне, мультикультурне населення, держава Україна зобо-в’язана гарантувати кожній мовній групі конституційні права на розвиток своєї рідномови. Але з цим у нас постають гострі проблеми, які вирішуються, і то не завжди, в правовому полі. Часто превалює не сучасна мовна парадигма, а постколоніальний синдром і прагнення певної мовно-етнічної групи до панівного становища. І тут лише совість і людяність у ставленні до кожної з мов із боку державних чинників може застерегти нас од синдрому Вавилонської башти.

Звісно, зараз це згадувати не на часі, але навіть Ленін застері-гав од русифікації в СРСР! У нас же досі мовна ситуація — як у відомому памфлеті про Миколаїв 20-х рр. ХХ ст. «...А як тут розмовляють? — питав письменник опісля опису зруйнованих у громадянську війну верфей. — Не по-руськи, не по-малоруськи, а мало по-руськи...». Звичайно, нині це не так, як майже сторіччя тому, нині в нас — чудові, нібито українські виші та гімназіальні заклади, але побутова українофобія нікуди не зникла, і навряд чи спитає україномовна бабуся Шептало з Широкої Балки «водітеля» Кричалова, чи є в нього пільгове «мєсто». Проте інтелігенція Миколаєва в інтенції може виправити ситуацію, сформатувати Миколаїв як інтелектуальне, культурне місто, яким воно було саме завдяки своїм культурним громадянам — офіцерам, адміралам, ученим, архітекторам. Особливе місце в цьому морі претекстів закономірно посідають майстри красного письменства. Особисто я, поет і філолог, проти сирітського становища будь-якого мовця, ми знаємо, яка це тонка матерія — рідна мова, материнська мова, тому треба чути одне одного. Значить, і знати мови, і їх розуміти. Українська парадигма нашого мультикультурного простору повинна реалізуватися в реальному житті, причому без імперського держимордія, котрим славився відомий історичний період і до 1917 року, й після нього. Русифікація чи ополячення, словакизація чи мадяризація — то вже рудимент минулого. Ми заслужили конституційний консенсус і мусимо чути ближнього. Від часів появи «Повісті врем’яних літ», «Слова о полку Ігоревім» і «Велесової книги» пройдено тисячоліття, пролито моря крові, а кров людська — не водиця, проливати не годиться. Не годиться вбивати за Слово!

Але не може ніяка мова бути мовою якогось умовного резервату, тим паче — українська, нищена століттями. Особисто мене радує «Миколаївський еталон» у культурно-мовному космосі. Добром зігріте серце масового миколаївця. Як у казці про правду і кривду, коли тільки найбідніший брат погодився спалити свою хату ради порятунку чоловіка, яким і був той казковий богочоловік, отже, сам Бог. І Бог воздав бідняку, саме йому сторицею. Першому волонтеру в Бога. Але Бог у кожного в душі. Я думаю про чистокровного росіянина Олексія Бутакова, капітан-лейтенанта і командира шхуни «Св. Марія», що не побоявся порушити рескрипт імператора Ніколая Павловича Романова «Палкіна» і взяв ув експедицію засланого в Оренбург із Петербурга випускника Імператорської ж академії мистецтв Тараса Шевченка. Не побоявся! Як не боягузи — і ми, бо завжди виступаємо проти деспотії, хоча «Дракон» із Ланцелота все постає і постає. На Кос-Аралі Тарас написав свої геніальні вірші з кредо «Не каюсь!» і намалював сотні класичних акварелей, зробив сотні зарисовок і створив поему «Княжна»...

Мені гріє душу, що колишній миколаївець Володимир Даль послав Тарасу Шевченку 12000 срібних рублів у Новопетровське укріплення, аби звільнений від солдатчини поет повернувся в громадське життя, дав йому дозвіл на проживання в Нижньому Новгороді. Володимир Даль залишив масив української лексики, записаної ним, невідомому йому, майбутньому творцю українського словника, а це — Борисові Грінченку. Корифеї українського театру Микола Садовський, Микола Аркас-син і Спиридон Черкасенко заснували в Ужгороді перший український народний театр «Просвіти» і «Нову сцену» в майбутній столиці Карпатської України Хусті. До речі, могила Миколи Аркаса-сина чудово доглянута і зберігається в Хусті — як пантеон полковника Карпатської Січі і театрала. Хто з миколаївців побував там, спогадає і наш історичний цвинтар. І зазначить, що в пантеоні Аркасів — поховальний саркофаг Михайла Фалеєва, що тут — і пантеон Василя Каразіна, засновника Харківського університету, «любомудра» з найближчих друзів Александра І, і схилиться перед стелою на честь капітана брига «Меркурій» капітана Казарського...

Русская речь була рідною для Семена Боброва і Петра Захар’їна, перших миколаївських поета і прозаїка. Проте українське слово ширяло тут у народно-епічних думах, історичних піснях, козацьких літописах, і це ніхто не заперечить. Очевидно, сучасні майстри слова підтримають мене в тому, що навіть смерть не спроможна вбити Слово. Рідне слово — начерками на стелах і пам’ятниках, але слово живе — це той безсмертний соловей, який відлунює — як грім, і взимку. Генсек ЮНЕСКО, іспанський поет Федеріко Майор, і сам був рапсодом-соловієм, і навряд чи думав про улюблену страву Івана Грозного — печеню з солов’їних язичків. І не вирвати язик у солов’я, і не знищити солов’їну мову народу. Як і сам народ. Рідномову кожного народу, кожного мовця. Слово рідне, Отче мій духовний, дай нам днесь і сьогодні, і вовіки, і віки!

Дмитро КРЕМІНЬ,
лауреат
Шевченківської премії.
м. Миколаїв.

Переглядів: 206
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua