РубрикиЛюдина і час

Жайвір українського степу

До 155-річчя від дня народження Євгена Чикаленка

Сьогодні ім’я Євгена Харлампійовича Чикаленка відоме практично всім свідомим українцям. Кажу «сьогодні», бо в тій, минулій, державі на це ім’я було накладене табу. Навіть мешканці села Перешори, де він народився, мало що знали про свого видатного земляка, бо та влада цілеспрямовано руйнувала українську історію і замовчувала українські імена.

Хто ж він був, той пан, ім’я якого так ретельно приховували від народу? Чим так не догодив учорашнім, що не дозволили навіть його синові виконати останню волю батька — розвіяти його прах над рідною землею?

Вилучений на довгі десятиліття з пам’яті та вітчизняної історії Євген Чикаленко таки повернувся на терени незалежної України у всій своїй скромній величі, яку нам ще належить осягнути і зрозуміти, бо його творчий спадок настільки незвичний, багатовекторний і значущий, що охопити його одразу одним поглядом просто неможливо.

Літературні критики зануряться в його письменницьку спадщину; вчені-агрономи зацікавляться його господарською діяльністю та висвітленням її у науково-популярних брошурах, які він видавав власним коштом для звільнених від кріпацтва селян, що працювали на дарованій ним же землі. Увагу лінгвістів привернуть погляди на долю та розвиток української мови, а етнографів і фольклористів — його праці у галузі національної культури. Чи не найбільше роботи випаде літературознавцям — дослідити зв’язки Є. Чикаленка з відомими українськими митцями, чию творчість він підтримував і матеріально, і на сторінках своїх україномовних видань, а також історикам та краєзнавцям, адже спогади Євгена Харлампійовича про події, свідком й учасником яких він був, є надзвичайно цінними джерелами про ту складну епоху. Одне слово, роботи вистачить на роки.

Нащадок запорізького козака Михайла Годорожія, відчайдухи та сміливця, соратника Петра Калнишевського, який не прийняв пропозицію свого кошового хлібом-сіллю зустріти лютого ворога Січі генерала Текелію й оголив проти царського посіпаки козацьку шаблю. Ще й сьогодні, через віки, ці полярні погляди — кошового і козака — на тогочасні події в Січі бентежать серця молодих патріотів України. Юному Євгену Чикаленку не давали спокою думки: хто ж був правий — той, хто вихопив у праведному гніві козацьку шаблю, щоб дати відсіч ворогові, чи той, хто хотів залагодити справу миром там, де його, по суті, не могло бути, і стримав руку від пролиття хоч і ворожої, та все ж християнської крові, за яку треба відповідати перед єдиним Богом?

Ці сумніви мучили молоде запальне серце, поки остаточно не розвіялися під дією Шевченкового «Заповіту»:

...Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Політичний непослух юнака призвів до ізоляції, яку він відбував у рідних Перешорах, що різко обмежило його спілкування із зовнішнім світом.

Оте шалене протистояння і формувало генетичну пам’ять українців на злочини, вчинені проти них. Відчувши це ще в юні свої роки, Євген Чикаленко не тільки усвідомив себе українцем, а й став на шлях боротьби за українство, незалежність і державність України. Тому його спогади про роки дитинства тісно пов’язані з мовним питанням, моральністю земляків неукраїнського походження на історичних теренах українських земель, якими було залюднене межиріччя між Бугом та Дністром.

Зі «Спогадів» Є. Чикаленка дізнаємося, що трудяща частина євреїв, молдован і болгар Притилі-гульського краю не тільки розуміла українську мову, а й добре володіла нею, тісно спілкуючись з корінним населенням — українцями. Виняток складали росіяни, котрі, за специфікою своєї ментальності, не були здатні до масового опанування мови народу, на землю якого прийшли жити. Це дуже дивувало хлопчика і він мучився питанням: чому?

Шукаючи відповідь, малий Євген, як правило, завжди повертався до розповідей діда Івана про обставини смерті прадіда Михайла на Січі, яка асоціювалася у свідомості хлопчика із заможної сільської сім’ї з вимріяним образом своєї Батьків-щини — України. Тому розмовляти українською, спілкуватися нею зі своїми однолітками-пастушками, чути її від свого першого в житті вчителя панотця Василя Лопатинського, який за любов до України, працелюбство, начитаність «був білою вороною серед православних попів», стало для хлопчини таким же природним, як і пісня жайвора у степу, що починався одразу за батьківською хатою.

Думаю, Євген Харлампійович був би дуже здивований тим, що й сьогодні, через ціле століття, панотці, котрі правлять службу українською, виглядають так само «білими воронами», як і за його часів. Тому дуже природними й об’єктивними видаються нам Чикаленкові думки про ставлення росіян і малоросів до української мови в Україні.

Ось один із фрагментів спогадів про мовну ситуацію в Ананьївському повіті часів його дитинства: «...вони (росіяни-колоністи. — Ю.С.) зберегли свою московську земельну общину і чисту московську мову, ...а тому паруються самі між собою та з кацапами інших московських колоній, яких є зо кілька в нашім повіті».

Особливої уваги заслуговують погляди нашого великого земляка на національну освіту. Не в розумінні якихось нових методичних аспектів, а щодо використання української мови в національному навчанні та вихованні дітей, що бере свій початок ще від козацьких часів. Адже відомо, що запорожці, на відміну від росіян, були суцільно письменним народом, що на Січі був навіть кошовий, який опікувався освітою і брав безпосередню участь в екзаменуванні випускників січових шкіл.

«Дід зі скотарства мав добрий зиск, а через те і змогу держати для своїх дітей учителя, чого не робили в Перешорах навіть многоземельні пани та ще й глузували з діда, що він вчить дітей», — писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. Не слід дивуватися цьому факту, бо ті панки — неукраїнці — самі були суціль неосвічені і замість прізвищ у документах ставили хрестики.

Доволі цікавим видається факт, коли сам Є. Чикаленко визначає початок усвідомлення свого українства. Це сталося в Одесі на Різдвяні свята у помешканні директора училища, в якому навчався підліток. Його запросила до себе додому дружина директора, близька подруга матері: «Ніщинський грав на роялі, а потім почали співати гуртом. Коли я вслухався в слова, то почув, що співають незнайому мені пісню:

«А вже двісті літ, як козак в неволі
Понад Дніпром ходить, викликає долі...»

Пісня справила на хлопчину таке сильне враження, що йому «щось підкотило під горло» і він розплакався, схлипуючи по-дитячому. Що ж так збентежило його? Що змусило розхвилюватися до сліз?

Сам Є. Чикаленко відповів на це так: «...співали мовою, за яку мене карали, ганьбили, перекривляли; мовою, якої я почав соромитись, хоч в душі любив, бо нею почав говорити, нею розмовляв з милими моєму серцеві перешорськими хлопчиками-пастушками». Рідна мова, як генетичний код українця, вихлюпнула назовні почуття дитини, змусила її плакати від захоплення й образи одночасно.

Промовистий у цьому сенсі такий факт. Коли через роки поліцейський зупинив Є. Чикаленка для перевірки документів і, почувши, що той говорить українською, запитав:

— Ви що, перебуваєте в українській партії?

— Та ні — я українець.

— Я теж українець за походженням, але всі українці розмовляють російською мовою і тільки члени української партії говорять по-своєму.

Які вже тут коментарі, коли подібний діалог можна почути ще й сьогодні, і не будь-де, а у вищому органі влади України. А от те, що в пісні співалося про козака в неволі і що всі гості виконували її українською, стало для малого Євгена початком відліку його національного самоусвідомлення, біля витоків якого стояв інший наш земляк — великий українець Петро Ніщинський, композитор і поет, вчитель і наставник молодого Чикаленка.

Не менш важливим для формування світоглядності було читання книг, у яких українці виступали головними діючими особами. Однією з таких була повість М. Гоголя «Тарас Бульба», який, згадував Євген Харлампійович, «зробив на мене таке враження, що я цілими днями не міг ні про що думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові; вечорами я довго не міг заснути і все мріяв про те, як би його, як Колумб, знайти нову землю і там заснувати Запорізьку Січ; або величезною китайською стіною обнести давнє Запоріжжя, про яке я раніше читав у нашому підручнику, але не звертав уваги. Я почував якось несвідомо, що й Б. Хмельницький не кацап, а наш, але довго на тому не спинявся».

Різдвяна зустріч на квартирі директора училища Соколовського докорінно змінила свідомість підлітка і його ставлення до української, рідної йому, мови. «З того часу, — зазначає Є. Чикаленко, — ми з кузиною Настею почали розмовляти, як і в дитячі роки, українською мовою, якої я вже перестав соромитись».

Цими новими почуттями гімназист поділився зі своїм першим вчителем — отцем Василем, який, вислухавши хлопця, серйозно зауважив, що «вже минув час Запоріжжя та й України як самостійної держави, а що дійсно — не треба цуратись своєї мови, а треба розвивати, збагачувати літературу...», і порадив йому записувати пісні, казки, які потім можна буде десь видрукувати. І, взявши до рук свою улюбленицю — гітару, вперше заспівав перед Євгеном пісню своєї юності:

Ой з-за гори та із-за кручі
Йдуть вози скрипучі.
Попереду йде козаченько
Та вигукує йдучи:
— Україно, Україно!
Моя рідна мати,
Чи ще довго над тобою
Будуть панувати?
Чи ще довго кривавицю
З тебе будуть пити,
Та діточок твоїх ріднихВ кайданах волити?
...Може, знову нас зазнають
Московськії внуки.
Кров за кров катам нашим
І муки за муки!

«Прихильне відношення о. Василя до українства ще більше прив’язало мене до нього і поступово ми стали близькими приятелями до самої його смерті», — завершує свій спогад про роки дитинства Євген Чикаленко.

А далі — Єлисаветградське реальне училище, знайомство з братами Тобілевичами, перші арешти, допити, заслання і все те, що склалося у життя відомого українця-патріота, який з дитячих років «слізьми плакав над долею України» і завершив свій земний шлях вигнанцем, залишивши нам у спадок яскравий приклад активного служіння неньці-Україні за будь-яких обставин.

Мешканці Ананьєва шанобливо ставляться до світлої пам’яті свого великого однокрайця. У їхніх розповідях про нього часто присутня гіпербола, але вона не стільки від незнання, скільки від людського бажання велике бачити величним, особливо — якщо це стосується тих, чиїми іменами наповнена історія рідного краю. Таким іменем і є Євген Харлампійович Чикаленко, наш вічний Жайвір українського степу.

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.

 

Переглядів: 520
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua