РубрикиЛюдина і час

Щоб вітер часу не відносив нашу пам’ять...

Пізня осінь… Холодний поривчастий вітер несе зжовклий віджилий лист, час-двірник меланхолійно змітає жовтяки з хідника. А то враз дихне в лице колючим снігом зима…

Такого ось дня, за календарем призначеного колишнім політв’язням (нинішні колись придумають для себе щось своє), щороку збираються вони та згадують свою молодість. Згадують молодість, по якій безжально пройшовся тоталітарний коток. Майже відкрите стеження за кожним кроком, садистичні допити в КГБ, тюремні камери, етапи, табори посиленого режиму з їх барачним побутом та постійним протистоянням з карними рецидивістами, життя на поселеннях… Важко уявити сьогодні, скільки засобів понавигадувала тоталітарна система, а по-простому — комуна, комуністична влада за сім десятиліть свого існування для поборювання інакомислення. І що могла б вона сьогодні зробити з будь-ким із нас.

У тих часах запеклі вороги радвлади, рівно ж ті, хто щиро хотів змінити, трохи «поправити» існуючий лад, мусили ховатися, протестуючи підпільно, та залишаючись усе-таки на виду, під пильним контролем влади, її каральних органів. Отого КГБ, передусім, якого можна прирівняти хіба до середньовічної інквізиції. З тією лише різницею, що тоді інакодумців привселюдно спалювали на вогнищі, а в двадцятому столітті пострілом у потилицю розстрілювали десь у тюремному коридорі, чи з кулемета над ними ж викопаною ямою, або топили в холодних водах північного моря, а чи гноїли на каторжних роботах.

Та що цікаво й непояснимо: ті, хто зійшовся того осіннього дня, щоби вкотре розповісти про пережите, нині згадують той страшний час і все, що з ними тоді відбувалося, без сподіваної злості, ненависті чи прокльонів. Говорять про арешт чи допит як про щось буденне і звичне. Зібралося того дня в історико-краєзнавчому музеї людей небагато. Та їх і лишилося мало в Одесі, колишніх політ-в’язнів — лишень дванадцять. Як тих дванадцять апостолів, котрі понесли у світ Христове вчення. Вони й тоді несли своєю мужністю та своїм життєвим призначенням світло правди. Й іуди були серед них — аякже!    Дванадцять… А ті, що вже відійшли, так і не діждались почестей та визнання заслуг, і ніколи вже не розкажуть про те, що з ними відбувалося в тій країні. В країні, що була створена не для звичайних, простих людей, а для тих, що неправо правлять. Ця місія — розповісти правду — тепер покладена на цих дванадцятьох. Господи, та чи було усе це насправді? Лишень якихось двадцять п’ять — тридцять років тому! Тим, кому сьогодні ще менше літ від народження, у все те неможливо повірити.

— Якось я розповіла студентам про те, як мене допитували колись в одеському КГБ, — повідала співробітниця Літературного музею Алла Місюк. — Розповіла без нагнітання, спокійно і правдиво. Студенти не йняли віри. «Ви просто хотіли емоційно на нас вплинути, — сказали мені. — Та чи можна було так жити?!».

Не можна було так жити, в тім-то й річ, тому й знаходилися сміливці, котрі ставали на шлях протесту. Видавали бюлетені з хронікою поточних подій, передавали за кордон правду про те, що твориться тут, розповсюджували самвидав, писали якісь листи, виготовляли якісь листівки… Їх було дуже мало, здавалось би. А проте, комуністичні концтабори — нічим не кращі від нацистських, от хіба що без газових камер та печей для спалювання людей — були переповнені. І найбільше перебувало там українців. Бо українці боролися за своє національне визволення, за те, щоб відірватися, нарешті, від Росії. За українцями йшли вірмени, патріоти балтійських тодішніх республік. Вони прагнули того самого: волі.

Нині в Україні точиться неоголошена війна, хоч її цнотливо й не називають цим словом. Та коли на твоїй землі агресор, коли щодня чуємо про загиблих і покалічених, то це, безперечно, війна. У цій війні українці захищають те, чого завжди боявся і боїться наш одвічний ворог — волю, державність, демократію. За те саме ставали й вони до нерівного герцю з тоталітарною системою, свідомо йдучи до в’язниць, на каторгу, в табори.

— Й от я запитую сама в себе, — продовжує Алла Місюк. — Чи цікаві ці знання для нового покоління? Чи воно їх потребує?

Питання питань при кожній зміні поколінь. Якщо такі знання не потрібні нинішній молоді, тоді все може повернутися «на круги своя». Але ж ні, такі знання молодим об’єктивно потрібні, та тільки вони цього не усвідомлюють. Спогади ці, як оті жовті листочки, безпомічні перед плином часу. Й саме тому, завершила пані Алла свою розповідь, що вони чесні та правдиві, вони стають одновимірними, пласкими.

І це правда. Молодь потребує чогось яскравого, співвідносного з її сучасними уявленнями. Хоча, між іншим, саме таким і було життя тих, кого називаємо сьогодні дисидентами, шістдесятниками, правозахисниками… Тож є над чим поміркувати, властиво, як донести до глибин свідомості молодих ці знання. Знання про зовсім недавнє минуле, яке цілком могло стати їхнім майбутнім.

Дуже рідко, на жаль, ми чуємо розповіді тих, чия молодість була сповнена зухвалості та відваги, хоч межувало це з величезним ризиком не лише особистим, а й для всієї родини, друзів та знайомих. Не кажучи вже про те, що всі установи, організації кишіли таємними агентами КГБ і що будь-кого могли забрати навіть на підставі анонімного доносу. Навіть за прихильність до української мови, української пісні. І про те, як вони ставали свідомими громадянами своєї країни. Як ставали українцями.

— У мордовському таборі, куди мене доставили з Одеси після вироку сумнозвісної «трійки» (і судді, й адвокат були кагебістами), один в’язень запитав: «Ти ж українець, Павле, чи не так? Он і прізвище у тебе яке: Отченашенко. То чого ж ти розмовляєш чужою мовою?».

Так він почав у таборі вивчати рідну мову, яку з дитинства відібрали у нього окупанти. А скажіть, хіба сьогодні набагато краще становище з українською мовою? То як можна назвати отих чиновників, котрі цілком свідомо продовжують насильницьке російщення країни? Себто відкривають внутрішній фронт для агресора. Сьогодні не засилають до таборів тих, котрі активно цьому противляться, — їх просто не чують. Не хочуть чути…

Таке ж прозріння, як до Павла Отченашенка, прийшло свого часу й до Олекси Різникова — також нині одного з тих дванадцяти апостолів, як він сам про це сказав. Його історія знана в Одесі, бо чоловік він активний, виступає на телебаченні, в пресі, кругом їздить на зібрання патріотичних сил, письменник, лауреат багатьох літературних премій, уже написав 20 книжок, чимало з них — про красу та багатство рідної мови. Коли сидів у внутрішній тюрмі КГБ в Одесі, прочитав у газеті про вбивство Степана Бандери. Хоч доти не знав по нього нічого.

— Мабуть, душа його літала в той час понад Україною і завітала до мене в камеру. За тих два-три дні я став українцем. Замислився: чому творю вірші чужою мовою, пишу матері листи по-ро-сійськи, ще й підпис ставлю: «твой Алексей». Та я ж таки Олекса!

Олекса Різників розповів про Ніну Строкату, котра проходила по одній справі з ними, та про її чоловіка Святослава Караванського, працівника газети «Чорноморська комуна» (таку назву мала тоді наша газета), студента університету, котрий відсидів назагал понад тридцять років і був депортований до США, де живе й по сьогодні та своїм гострим пером бере активну участь у творенні української демократії…

Про одне лише жалкують вони: що на початку 1990-х допустили до влади практично тих самих, котрі переслідували їх та засуджували до таборів. То була велика помилка. І це справді так. Нині була надія на те, що після Майдану все зміниться. Але знову щось проґавили…

— У мене цілком реальне відчуття, що я живу у колонії, — це з виступу Мирослава Мосюка. — У нас нині кардинальний час, нас товчуть, а ми що?.. Так, шириться інформація про страхіття тоталітаризму, виходять книжки, то й що з того? Мені хочеться результату, а я його не бачу…

То чом би не говорити про все це на широкий загал, перед школярами, студентами? Уроки історії України — це не заучування імен і дат, а розуміння того, що творили з Україною колонізатори. Щоб вітер часу не відносив таку потрібну пам’ять про недавнє минуле у безвість.

Роман КРАКАЛІЯ.

Переглядів: 453
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua