РубрикиБез рубрики

Театр наших надій

Свій 92-й сезон Одеський український академічний музично-драматичний театр ім. Василя Василька відкрив містичною комедією «Шинкарка» за п’єсою Стефана Кшивошевського у перекладі з польської Спиридона Черкасенка. Постановка народного артиста України Ігоря Равицького.

І знову — «Шинкарка», весела, яскрава, феєрична комедія з неперевершеною у головній ролі Ольгою Петровською. Майже два роки минуло від прем’єри, а зала знову повнісінька, знов оплески раз-по-раз, і захват, і сміх у рядах. На те вона й комедія, щоб сміялися та весело аплодували. І на те він — театр, щоби властивими йому засобами, часом і з допомогою сміху, доносити до людей якісь серйозні, вагомі речі.

Вистава говорить про добре знані всіма нами поняття: про кохання і вірність, які завше залишатимуться неперебутніми цінностями, про щирість почуттів і довіру, які все ж беруть гору над людськими слабкостями, про цноту і про те, що любов має пройти серйозні випробування та спокуси, часто навіть не підозрюючи про це. І про одвічну жіночу таїну та непередбачуваність. Якою б не була відкритою та щирою шинкарка Катерина, вона залишається до кінця нерозгаданою, зберігаючи всю свою привабливість та магнетизм — завдяки, звісно ж, актрисі, котра доносить до глядача яс-кравий, привабливий, цілісний жіночий образ. Це, без сумніву, одна з кращих ролей заслуженої артистки України. Її шинкарка — безпосередня, природна, по-жіночому мудра. Цілком очевидно, що її наречений, чи вже чоловік, не вартий такої жінки. Але — що ж… Така любов, вона за природою своєю часто чогось недобачає та схильна прощати недоліки, інтуїтивно вірячи в свою силу.

Вистава густо заселена різними персонажами, кожен з яких — зі своїм обличчям і характером, поставою та якимись примітними ознаками; у ній добре відпрацьовані масові сцени. Все виглядає цілком природно. Всі мізансцени, діалоги ретельно вибудувані й не залишають місця для пауз та незаповнених порожнеч. Набравши потрібного темпу та ритміки, вистава не знижує їх до самого фіналу. «Шинкарка», як і чимало інших постановок «васильківців», засвідчує вагомий творчий потенціал театру, який під нинішню пору має опінію театру талановитого колективу та неординарних, часто експериментальних вистав…

Утім, про «Шинкарку» доволі написано, виставі вже виповнилося два роки. І, до слова, нею ж театр закривав попередній сезон у рамках благодійної акції «Класика на сцені» (квиток вартістю 5 гривень) разом з такими, сказати б, театральними хітами минулих років, як «Сорочинський ярмарок», «Кайдаші», «Сватання на Гончарівці», «За двома зайцями». Чому саме ці вистави було обрано? Навіть якби була заявлена українська класика, то й тоді цього було б недостатньо, бо в діючому репертуарі театру є й інші вистави з цього ряду. Втім, питання не видається аж таким принциповим, тим більше, що названі постановки мають незмінний успіх у глядачів, й не лише у віддалених сільських районах області, де єдиною «розвагою» поки що, на жаль, часто залишається недолуге й цілковито неукраїнське телебачення.

Усі п’ять акційних вечорів театр був переповнений. Як можна було зрозуміти з відповідей глядачів на запитання про причини такого, сказати б, ажіотажу, привабила, передовсім, ціна квитків: для порівняння називали інші театри. Ще один фактор: середина літа, багато приїжджих, котрим увечері хочеться трохи й культурного відпочинку. Нарешті, високий рівень акторського мистецтва. Без перебільшення: трупа українського театру з погляду акторської майстерності виглядає досить таки пристойно. І, звичайно ж, привабила українська екзотика — у кращому тлумаченні цього поняття. На хвилі українського патріотизму в умовах російської агресії, безпрецедентного наступу «русского міра» на нашу мову, культуру, національне мистецтво, все українське сьогодні має попит.

І все ж таки… Етнографічний театр, побутовий реалізм — це вже, можна сказати, вчорашній день українського театру: всі оті ознаки сільського життя, а вірніше — побуту, праці, стосунків, сільська, сказати б, специфіка соціально-розважального плану…Та й чи все надбання українського класичного театру ХІХ століття, включно з Театром корифеїв, придатне для театру сьогоднішнього? Надто коли взяти під увагу умови, в яких працювали тоді українські театри, завдання, які вони ставили перед собою тощо. Певне, що ні, бачимо на прикладі не лише столичних, а й деяких інших театрів новітні театральні тенденції, орієнтацію на цілковито сучасну драматургію, актуальну проблематику.

Разом з тим, цілком очевидним є дещо занижений рівень вимогливості сучасного глядача до видовищних мистецтв, у тому числі, звісно, й театрального, порівняно з минулими роками. Нинішні глядачі більше ведуться, сказати б, на щось таке легке, де не треба думати, бо все подається у розжованому вигляді. Вони, радше, воліють сміятися — з невигадливого трюку, невибагливого, заяложеного гумору з його національною невизначеністю, примітивних побутових ситуацій тощо… До цього привчило їх наше недолуге телебачення з російськими серіалами та бездумно (а швидше — дуже навіть продумано, коли замислитися над тим, у чиїх руках воно й досі перебуває) куплені розважальні програми, дешеві й галасливі шоу, анекдоти, які один по одному розповідають з телеекрану, нерідко змагаючись у непристойностях, цілком поважні люди, знані артисти. А коли на якому-небудь «кварталі» чи деінде показують залу, де у перших рядах регочуть відомі політики й депутати, мимоволі виникає питання стосовно їхніх естетичних уподобань, їхнього культурного та інтелектуального рівня (а ми той рівень бачимо в репортажах з парламентських засідань). Так тривало роками. Усе це не могло не вплинути на рівень сприйняття мистецтва пересічним глядачем. У тому числі й театрального. Передусім, дещо віддаленим від столичних та деяких інших потужних театрів.

Сьогодні, коли країна живе в умовах гібридної війни, потрібен театр соборності: у Харкові чи Львові, Чернігові чи в Одесі — тут, на півдні, особливо. Театр національний за духом, тим більше, коли це — український театр. Театр, який прагне бути на бистрині сьогочасся, виховувати патріотичні почуття. Агресору потрібні не так наші території, як наші душі, у яких — все: національна пам’ять та національні традиції, національна церква, наша українська мова… Протиставитися його підступним діям українці можуть лишень «чуттям єдиної родини», національною духовністю (на жаль, останнім часом це поняття надто вже заялозили), нашою згуртованістю. Театр у цьому сенсі — на перших ролях. Рампа сьогодні, без перебільшення, є такою самою лінією фронту, який — повсюди.

Хотілося б бачити український театр національним за суттю. «Якби ми дожили до національного театру — ми б стали нацією», — сказав колись Фрідріх Шіллер. Бачимо в історії підтвердження його слів. Проте це зовсім не означає, що треба обмежуватися лише національною драматургією. Важливо, щоби глядачі відчули національний дух вистави. А коли, наприклад, у постановці чуємо російські пісні, вислови та різні слівця російською мовою, то це розмиває національне звучання. На кону українського театру це трапляється дуже часто, така мовна недбалість — наче жонглювання мовами. Всі ми знаємо, наприклад, що на весіллях у нас звучить переважно російська попса, та чи варто заради такої сумнівної «правди життя» перетягувати це у виставу, як от у «Шинкарці»? Те саме й з англомовною піснею. Хочеться приходити у театр духу. Театр не так розважальний, як — пізнавальний. Театр патріотичний.

Якось на одній з пресових конференцій пролунала фраза про те, що, мовляв, Бандеру чи Петлюру тут ставити не будуть. Час, що минув, дав до зрозуміння, що то була хибна позиція — в концептуальному, певна річ, сенсі. Йшлося, звісно, не про названих конкретних історичних персонажів. Ще на початку 1990-х театр проігнорував драму Лесі Українки «Бояриня», бо, нібито, вона десь там уже йшла. А вистава ця як була актуальна тоді, так і досі залишається надзвичайно сучасною — сьогодні навіть ще більше, ніж чверть століття тому. Як й інші драматургічні твори письменниці-класика, та ж таки «Оргія», наприклад. Та навіть якби, скажімо, її «Бояриня» йшла водночас у більшості театрів країни, то й тоді це було б дуже на часі.

Доброї драматургії багато, у тому числі й сучасної, зокрема й у надбаннях української літератури. Коли ж шукати-вишукувати щось таке екстраординарне, то, як правило, такі пошуки лише віддаляють від свого, рідного. А то ще, бува, треба перекладати з російської. А це завжди призводить до певних втрат, бо той переклад не може бути фаховим за визначенням. Художній переклад — завдання фахівців, а завданням театру є творення вистави. Час вимагає спектаклів, зроблених на українському матеріалі.

Останнім часом став помітним дрейф «васильківців» до, так би мовити, одеського репертуару, з характерними «одеськими» висловами, перекласти які, як правило, майже неможливо, тож доводиться давати мовою оригіналу. Суперечлива, як для українського театру, тенденція. Важко сказати, яка в цьому необхідність. Хоча в принципі можна лише вітати прагнення театру знайомити глядачів з творами одеських авторів. Треба лише пам’ятати, що в Одесі народжувалися також твори українською мовою, що тут жили й творили видатні, без перебільшення, діячі української культури. Й не лише культури. Врешті-решт, театр лише додав би до своєї репутації в місті, якби, наприклад, бодай раз на рік пропонував глядачам виставу про котрогось із таких діячів минулого в тій чи іншій царині — культурній чи історичній, чий життєпис тісно переплетений з нашим тереном. У такий спосіб відкривалися б не лише нові імена, а й затерті сторінки історії, культури, цілковито одеситами незнані, незважаючи на те, що останніми часом подостатком з’явилося відповідної літератури. Зробити невелику сценічну версію про таку цілком конкретну історичну постать, яка жила і діяла на одеському терені, було б дуже дочасним. Як це робить, наприклад, відомий український режисер-постановник Сергій Проскурня (свого часу не сприйнятий тут через свою українськість) на різних сценічних майданчиках країни.

…Що в театрі найголовніше, з чого він починається? Та, звичайно ж, класична відповідь відома всім. Одначе сьогодні найголовнішим для театру — будь-якого — є концепція. У чому тут вбачають своє найперше завдання? Будь-що привабити глядачів? Розважати публіку? Підігравати їй? Можливо. Та все ж найважливіше — це концепція театру. Це може бути орієнтація на винятково сучасну драматургію, чи продумана, чітка репертуарна політика, коли кожна ідея не одноосібно втілюється, а спочатку обговорюється театральною радою чи якимось іншим подібним колективним органом. Як, скажімо, у Спілці художників, де жодна робота не потрапить на спілчанську виставку без попереднього строгого відбору — перевірки на майстерність, естетику тощо.

Час кардинально змінився і театр просто змушений мінятися в його річищі.

Роман КРАКАЛІЯ.

Переглядів: 219
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua