РубрикиБез рубрики

Ніхто не знав, що буде за годину...

За плечима Олексія Гнатовича Дзьоби, якому в травні цього року сповнилося 80 — велике й цікаве життя, що проходило у вирі подій двадцятого століття. П’ятилітнім хлопчиком він став свідком початку Другої світової війни, що розгорталася на його очах. Те, що відбувалося тоді в Україні, замовчувалося чи викривлялося радянською ідеологією. Тому спогади про ті часи — це той історичний матеріал, який відновлює справжні події у всій їхній трагічності. Олексій Гнатович і досі дивується, як йому вдалося пройти через усе це і не загинути, не загубитися.

На відміну від своїх однолітків, він напередодні вісімдесятиліття за допомогою онуків непогано опанував комп’ютер, користується інтернетом, його сторінку можна знайти і в «Однокласниках», й у «Фейсбуці». Тепер самостійно працює над спогадами, сам набираючи тексти.

Пропонуємо читачам враження малого свідка подій Другої світової.

І хороше, й погане, що було у житті, проходить перед очима — варто лише відволікти увагу від реальності. Можливо, таке відбувається з усіма людьми поважного віку, не знаю. Особливо чітко у безсонні ночі вимальовуються в пам’яті події Другої світової війни.

Я народився у Тернопільській області в 1936 році. Тоді Західна Україна перебувала під владою Польщі. У нашому селі також був панський маєток, і хоча прості люди тоді не бідували, будинок пана був удвічі більший, ніж селянські. Пам’ятаю смак булочки з ваніллю та корицею, якою вперше почастувала мене польська пані. Дитяча пам’ять зберегла навіть запах її парфумів, коли вона схилилася погладити мене по голівці. Мої батьки вели натуральне господарство, у нас було все своє: і хліб, і молоко, і м’ясо, й овочі. Навіть одяг мати шила з полотна, зітканого її ж руками у довгі зимові вечори.

Наше село Шкроботівка лише за кілометр від кордону з Великою Україною, де була встановлена радянська влада. Трирічним хлопчиком із копи пшениці, куди мене посадили батьки, щоб сховати від сонця, я спостерігав, як по двох смугах зораної землі проходили прикордонники. Мені, малому, було дивно: чому ж ці дядьки, що йдуть так близько один від одного, ніколи не вітаються? В одній хвилі все змінилося: у 1939 році в село прийшла радянська влада, а польських панів прогнали...

Потім, пам’ятаю, як разом з мамою відвідував курси лікбезу, які проводили наші більш грамотні односельці. І якщо мама за рік навчилася лише виводити своє прізвище для підпису, то я в свої чотири навчився не лише писати й читати, але й опанував таблицю множення. У нашій хаті була дуже добра гасова лампа, тож вечорами збиралися родичі й сусіди, щоб послухати романи чи казки. Це було і цікаво, й корисно. Коли прийшла пора йти до школи, мене хотіли взяти одразу до третього класу, але надто малого росту був — записали до другого...

У 1941-у мені було лише п’ять, і я не міг зрозуміти, що ж сталося: сусіди, родичі, зазвичай спокійні, веселі, чомусь ходять перелякані. Ми гралися у свої дитячі ігри, і лише згодом почули незвичні звуки, подібні до гуркоту грому, а в розмовах дорослих дедалі частіше лунало слово «війна». У наше село війна зайшла разом з колоною мотоциклістів і на битюгах, що перевозили лафети з великокаліберними гарматами. У ті черв-неві дні йшли сильні дощі, і центральна вулиця Шкроботівки перетворилася на важкопрохідне болото, в якому надовго застрягали окупанти. Поки одні витягали з болота мотоцикли та гармати, інші ходили по хатах і вимагали «яйко, млеко». Але селяни у нас завжди були метикуваті — багато чого встигли сховати, прикопати у різних місцях. Активних бойових дій ми не бачили, німці просто проходили повз нас.

Мій батько спочатку ховався у тихому місці, але потім мусив вийти, щоб накосити трави худобі, й німці його «запеленгували». Повалили на землю, подивилися, чи є на шиї хрестик, якої довжини зачіска, і, зрозумі-вши, що не червоноармієць, відпустили...

Через деякий час німці зібрали жителів на збори й оголосили, що необхідно постачати продукти для німецької влади, інакше — спалять село. Для контролю за виконанням цього розпорядження призначили старосту, але селяни почали виступати проти нього й обрали свою, шановану в селі людину. Це був мій дядько Василь. Він слізно просив односельців не удостоювати його такої «честі», бо якщо він догоджатиме німцям — ненавидітимуть «свої», а догоджатиме «своїм» — німці не церемонитимуться. Але люди запевнили дядька Василя, що не дадуть його ображати нікому. І стримали своє слово.

Це були дивні часи, коли в селі по кілька разів на день могла змінюватися влада. У лісах ховалися групи УПА, іноді з’являлися німецькі окупанти. Наш староста, за домовленістю із селянами, встановив зв’язок із загонами УПА, що ховалися в лісі. Про обоз, який селяни збирали для німців, повідомляли партизанам до лісу (зв’язковою була моя двоюрідна сестричка), і коли навантажений селянським добром у супроводі німців обоз вирушав у дорогу, десь у лісі його перестрівали воїни УПА і відбивали те добро. Це були такі дивні часи, коли німецькі солдати й партизани домовлялися: трішки все-таки залишали німцям, щоб їх командування не покарало, але більшість селянського добра повертали людям, які організували секретні підземні зерносховища, і завдяки цьому село пережило війну й окупацію без голоду.

Час від часу збирали людей, щоб відправити на роботи в Німеччину, але завдяки продуманим діям воїни УПА звільняли всіх «кандидатів» на відправку до Великого Рейху по дорозі на залізничну станцію.

Був такий випадок, коли одна дівчина, наша односельчанка, відмовилася втікати, бо хотіла подивитися Європу. Забігаючи наперед, скажу, що вона повернулася наприкінці 1948 року і написала у відповідні органи заяву, звинувативши у відправці до Німеччини сільського старосту, який нібито змусив її поїхати. Цього було досить, щоб невинного чоловіка засудили до ув’язнення. Він відбував покарання у Кіровській області на лісоповалі, і ми всім селом писали прохання про помилування і Сталіну, й Ворошилову, доводили, що його провини нема. Але дарма — нам відповідали, що «органи не помиляються». Наш староста вийшов на волю лише після смерті Сталіна, по амністії.

У 1942-1943 роках життя проходило у постійній тривозі, бо ж було невідомо, що може статися наступного дня чи наступної години. Часто нам доводилося залишати село і ховатися у глибоких балках разом із худобою. Пам’ятаю, як через Шкроботівку проїжджали групи партизанів з пораненими та убитими на возах. Слідом за ними з криками «Партизан, партизан!» примчали німці на мотоциклах, підпалили скирту соломи на крайньому подвір’ї та й поїхали далі. Добре, що вони не затрималися, бо вогонь міг охопити все село, а так люди збіглися і загасили. Тривожний був час: вдень хазяйнували німці, вночі влада переходила у руки повстанців. Для нас, малих, це було, як гра, а от батькам було несолодко. Але відомо, що все погане колись закінчується.

Настав 1944-й. По селу пішли чутки, що фронт уже близько. Наростала тривога: що зроблять німці, коли відступатимуть? Й от на початку березня в село приїхали «фріци» і влаштували капі-тальну облаву на чоловіків. Понад тридцять селян, у тому числі й мого батька, посадили у вантажівку і повезли на станцію. (Як ми дізналися згодом, їх використовували як робочу силу, щоб розчищати Берлін після бомбувань. На щастя, всі наші селяни залишилися живими і після війни повернулися додому).

Через кілька днів рано-вранці знову приїхали німці і почали забирати всіх, не перебираючи, і старих, і матерів з немовлятами. У селі вже не зосталося працездатних, тож, можливо, нас хотіли використати під час відступу як живий щит.

Покидаючи свої домівки, ми наспіх зібрали якісь пожитки, взяли їжу та воду, випустили із хлівів худобину, відв’язали собак і пішли на край села, де нас зганяли всіх докупи. Німці посадили людей на машини і в сани. Наш вірний пес-охоронець Жартик схопив за полу шинелі німецького солдата, який забирав у мами наші речі. Той, не роздумуючи, влучним пострілом убив собаку, викликавши справжній переполох серед своїх, які подумали, що стріляють партизани. Везли нас п’ять кілометрів до села Лепесівка, неподалік від залізничної колії. Жінок та дітей поспіхом загнали до приміщення церкви, виставили охорону і наказали не виходити, а старих та підлітків відправили далі. (Згодом їх відбили радянські війська, і вони повернулися додому).

Незабаром неподалік застукотіли кулеметні черги, загри-міли гармати й почулися вибухи снарядів, що падали довкола церкви. Тривало це кілька годин без перерви. Один снаряд розірвався просто біля входу до храму. Від вартового нічого не залишилося, а осколки, що залетіли всередину, поранили кількох селянок. Спочатку ми подумали, що стріляють німці і нас хочуть знищити. Ми знайшли вхід до церковного підвалу і, сховавшись там, просиділи в тривозі ще одну ніч. Зранку до церкви зайшов червоноармієць і здивовано запитав:

— Хто ви, люди, і що ви тут робите?

Ми розповіли йому, як опинилися в храмі і він порадив нам негайно повертатися додому, оскільки село Шкроботівка вже звільнене від німців. Ми раділи безмежно — живі і вільні. Поверталися до мирного життя.

А те, що відбувалося далі, — це зовсім інша історія.

Олексій ДЗЬОБА,
ветеран праці,
дитина війни.

Публікація підготовлена у рамках програми «Місце зустрічі — діалог», що втілюється за підтримки фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє».

Переглядів: 623
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua