РубрикиБез рубрики

Мавпа

Закінчення. Початок у номерах за 13, 18 та 20 лютого.

Пошук відповіді варто починати із тверезої оцінки: що є тепер Донбас, хто там не просто живе, а збройно протистоїть нам, якими можуть бути умови повернення Донбасу в Україну і чи можливе повернення України в Донбас на умовах, які висунула нам Росія. Озвучені новим голосом Кремля паном Гризловим, ці умови фактично наділяють так звані «ЛНР/ДНР» правами конфедеративного утворення — від вето на прийняті Верховною Радою закони до контролю над кордоном. Якщо наш президент, обіцяючи мир на Донбасі у 2016 році, мав на увазі таку ціну, то наші справи набагато гірші, як ми собі уявляємо. Донбасу практично нема. Це знищена, з розграбованими заводами і шахтами промисловість, спалені війною міста і села, перенасичені мінами поля і ниви, зруйновані освіта й культурна інфраструктура, деморалізоване населення, переконане у тому, що усі їхні нещастя від «київської хунти», українських націоналістів і фашистів. Якщо там ще і залишилися громадяни, для яких Україна мати рідна, нам варто прийняти негайно програму їхнього переселення на материкову частину країни. Потім відгородитися непроникним кордоном від окупованих районів і домагатися їх повернення міліметр за міліметром зброєю, дипломатією, економічним тиском.

Іще раз згадаю Конрада Аденауера. У 1952 році, ще за Сталіна, СРСР вів із ФРН перемовини про об’єднання Німеччини. Здавалося б — мрія для німців. Але Сталін хотів такого об’єднання Німеччини, яке нам сьогодні пропонує Кремль. Тільки Сталін хотів руйнації ФРН ізсередини через комуністичний лад, а нам втюхують Донбас із «руським міром». Позиція Аденауера була: ми інтегруємося в Європу, очистимо німецьку свідомість від залишків фашистської зарази, збудуємо потужну економіку, а потім настане час «східного питання». Але не ми прийдемо в Східну Німеччину, а вона повернеться в материнське лоно.

Маємо розуміти, що Мінські домовленості стали також нашою програною дипломатичною битвою, і ми розплачуємося за цю поразку територіями. Мала втіха, що вони ніби і не мають офіційного статусу, що підписані «від імені». Росія зумі-ла використати цю перемогу, надавши домовленостям міжнародної ваги через Раду безпеки ООН.

Правило бізнесу — що домовитися можна про все — чинне і для політики. Й ось тут адепти «руського міра» ставлять закономірне питання. А чом би і нам не домовитися з Росією? У нас, кажуть вони, 360-річна спільна історія, у якій є як спільні поразки, так і спільні перемоги. В Україні живе щонайменше вісім мільйонів етнічних росіян, хоч Путін і називає цифру 17 мільйонів. Ідея замирення живе у свідомості чималої кількості наших громадян. На відміну від свідомості громадян РФ, які, за дослідженнями «Левада-центру», абсолютною більшістю — понад 80 відсотків! — вважають, що потрібно не замирятися, а повернути Україну в сферу свого впливу. Якщо силою, то й силою. І тому, що ми «недодержава», і що ми просто не розуміємо свого щастя бути під Росією, і що все українське насправді — ро-сійське. Переконувати росіян у помилковості цих думок справа марна. І нехай. Нам би порозумітися із своїми співвітчизниками. Їхня концентрація на Донбасі критична для виходу з війни і мирного порозу-міння, а будь-які вибори до охолодження конфлікту — наперед передбачувана поразка.

Ось питання до прихильників «руського міра»: задля чого Росії, країні зі справді фантастичними природними ресурсами, Донбас? Їй не бракує вугілля. Промислові підприємства цього краю мало що додадуть до випуску продукції Росії. Рашистське пояснення — там же наші люди, а «русские своих не бросают». Це пояснення є багатоповерховою, із безліччю тупиків і закутків, брехнею. Ми значно відхилилися б від теми, якби заповзялися її розвінчувати. Скажу лише давно й усім відоме. В усі часи будь-яка країна зустрічала вороже нашестя на кордоні своїх земель. У ХІІІ столітті Русь вступила у війну із Золотою Ордою на річці Калка. Іще не було не тільки Росії чи Московського царства, а й Московського ханства. За нинішньою географією ця річка зветься Кальміус.

Попри масове переселення на Донбас росіян після реформ Олександра ІІ, вони так і не стали там домінуючим етносом. Бо як у роки сталінських п’ятирічок, так і особливо у повоєнні роки дефіцит робочої сили на Донбасі заповнювався частково добровільним, а більше — примусовим направленням туди українців. Їхня русифікація в умовах імперського існування була питанням часу.

На геополітичних мапах територія РФ від Курил і до Новосибірська позначена, як пустеля. І вона такою є насправді. Тож загарбання хоч Криму, хоч «окремих районів Донбасу» — не завоювання заради земель і не експансія ідей «руського міра». Росія цілеспрямовано і холоднокровно знищує життєдіяльність промислового, найгустіше заселеного району України. Задля чого? Варіантів відповіді може бути і п’ять, і десять. Але це не знання, а версії. Найбільш вірогідна, це щоб на кордоні з Росією не було заможної країни, яка контрастувала б із нею самою. Як у прадавні часи ворогуючі князі погрожували сусідам: прийду і заберу твою жизнь, так тепер чинить і Російська Федерація. Кремль не страждає на сентиментальність. Йому байдуже, що на Донбасі, в Абхазії чи Південній Осетії, Чечні чи Дагестані живуть росіяни і прихильники «руського міра». Розбомбили — і хай собі відбудовуються. Щоб не до глупих думок було.

Відверто кажучи, прихильники дружби і взаємодії із такою Росією для мене мають тільки одне визначення — ворог. І як би це не було складно, але ми дійшли до межі, де маємо чітко визначитися, як бути із такими громадянами. Колись Туреччина, вичерпавши терпіння із своїм «грецьким міром», вчинила радикально: переселила примусом усіх етнічних греків до Греції. Й одержала із Греції своїх земляків, етнічних турків. Згодом цей «обмін» називатимуть гуманітарною катастрофою. Від двадцятих років ХХ століття світ порозумнішав, і цілком можна знайти інше, окрім переселення росіян на «історіческую Роді-ну», рішення. Але як би не було, проблема «руського міра» в Україні сама по собі не розсмокчеться. Бо насправді домовитися можна про все, але — не з кожним. Путінська Росія, яка погризлася з усім світом, яскравий тому доказ. Ця Росія заповзялася відбудовувати імперію і веде себе, як і має вести держава, поставивши перед собою таку мету. «Якби ми вчилися, як треба», то наші президенти і міністри оборони, генеральні штабісти і цілий полк генералів мали б доктрину захисту України від такого сусіда. Але ми її не маємо навіть сьогодні, після двох років війни.

Даремно сподіватися, що агресивна політика Росії згасне, якщо раптом піде із посади Путін. Імперія — це мета, яка не має завершення і кінцевої крапки. Імперія — це механізм саморегуляції і самовдосконалення, поглинання територій, етносів, культур і традицій. Російська імперія виникла за іншими принципами, ніж Німецька, Французька, Іспанська чи Британська. Всі вони приростали заморськими територіями. Росія — сусідніми. Усі збагачувалися за рахунок рабської праці поневолених країн і природних ресурсів. Похід Росії на Схід — від околиць Московії до Тихого океану — нагадує підкорення найвищих вершин. Захвату і слави — море. Зиску — нуль. І тільки із поглинання України у ХVІІ столітті починається формування імперської політики — завдяки її людським ресурсам, культурі, освітній мережі, розвинутому сільському господарству. Від втрати України Росія досі відчуває жахливі фантомні болі. Це не лише втрати економічні, які до сьогодні вона компенсує сировинними ресурсами. Без українців Росія прискорено наближається до межі, за якою слов’янське населення становитиме меншість, а православ’я поступиться провідною роллю ісламу. Домовитися з Росією можна, тільки здавшись їй у полон.

Уроки на вчора

У політиці, як і в економіці, справді трапляються непередбачувані обставини. Трапляються, як правило, коли за державним кермом стоять бездари. Ми ніколи не втратили б Крим, якби свого часу, по-перше, не зрадили автохтонне населення півострова, яке у 1990-ті поверталося на рідну землю після півсторічного вигнання. Я бачив, як вони поверталися — із нізвідки у нікуди. Як вони мовчки стояли біля дідівських обійсть, із яких їх вигнали і запроторили у заслання, а домівки віддали «за так» привезеним ешелонами з Росії людям. Ми не втратили б Крим, якби не надали йому статусу республіки, програвши політичний торг у Верховній Раді комуністам. По-третє, ми не втратили б Крим, якби український полі-тичний клас зграєю зголоднілих псів не кинувся його шматувати і загарбувати, як дармовий трофей. І, нарешті, якби Верховна Рада не вчинила зраду і не дозволила господарювати на півострові Росії. У кого погана пам’ять, нагадаю, як під парасольками від яєць, якими у нього жбурляли, у задимленій залі парламенту Володимир Литвин «ратифіковував» Харківські угоди. Досі — безкарно.

Ми не знали б Вітчизняної війни за Донбас, якби не віддали його на розграбування тамтешнім бандитам, які тепер — олігархи і бізнесмени. Леонід Кучма щиро зізнавався зовсім недавно, що Донбасом ніхто не управляв із Києва. Діяв «договорняк» шалених дев’яностих: ви нас не чіпаєте, ми вам не заважаємо. Симбіоз бандитських норовів із антиукраїнською пропагандою став вибухонебезпечною су-мішшю, яка чекала іскри. Нею стала окупація Криму. Не вивченими уроками після Помаранчевого майдану залишився запит народу на відродження справедливості і соці-ального захисту, встановлення рівноправних стосунків із Росією і Заходом. Народові, зрештою, однаково, хто лізе у його суверенне поле з вимогами чи ультиматумами. Ось представники німецького Бундестагу, що наразі перебувають у Києві з офіційним візитом, наполягають, що Україна має ухвалити законодавство, яке дозволило б провести вибори на Донбасі. «Було б дуже і дуже прикро, якби через позицію тих людей, які схвалюють Конституцію, не вдалося створити правову основу для проведення виборів на Донбасі», — заявляє депутат Бундестагу. Депутат вважає, що ухвалення конституційних змін було б «політично виграшним для України». При всій повазі — це дурня і нісенітниця.

І ці заяви не десь там у вільній пресі, а на зустрічі з українськими парламентарями. Чим ця порада різниться від позиції представника Кремля пана Гризлова, який вимагає перетворити окуповані райони у ще один замаскований федеральний округ РФ? Нічим.

Бідні ніколи не бувають вільними, а слабкі — незалежними. Істина. Як би це не було гірко визнавати, але ми стоїмо на порозі втрати незалежності або через російську агресію, або через перетворення у високотехнологічний європейський протез. Це при тому, що Україна за своїми природними ресурсами і можливостями — від чорноземних просторів до покладів урану, золота і нафти, вугілля і газу — може стати провідною економікою Європи. Чому не стала досі?

Готова й усім відома відповідь — бо корупція, бо олігархи, бо така влада, бо Путін. Плюньте тричі, коли чуєте про «перезавантаження» — це іще один оманливий шлях. Ми вже перезавантажували Кучму на Ющенка, на Януковича, на Порошенка, чи Плюща на Литвина, на Гройсмана, а Пшонку на Шокіна. Перезавантаження — це насправді збереження системи, у якій, у кращому випадку, змінюються морди на обличчя. Кримінально-олігархічна система вимагає рішучого зламу. І в її існуванні винуватий тільки народ. Кожен із нас. У кожному із районів України — хоч на Лівому, хоч на Правому березі. Не вивчені на вчора уроки — це свідомий вибір і свідомий, не за гречку чи дитячий майданчик у дворі, відповідальний голос. На минулих парламентських виборах нація вже звершила прорив — обрала майже четверту частину депутатів, які протистоять хронічним лихам і хворобам України. Це не «перезавантаження», до якого нас закликає то президент, то прем’єр. Це оновлення. І чим скоріш ми через вибори оновимо всю владу, тим більша вірогідність уникнути третього Майдану. Не тому, що Майдан є негативним явищем. Але зміни через повстання — завжди втрата часу, а у війні — ще й ризики вторгнення.

У сьогоденному політичному житті України є також «корінням із вчора» значна прогалина. Це відсутність політичної сили із чітко визначеною ідеологічною платформою. Не моя тема аналізувати, що завадило стати такою партією «Батьківщині» чи «Свободі». В країні на пню знищена патріотична робота, а без неї — мрія будь-якої влади! — зростає тільки покоління споживання і збагачення за будь-яку ціну.

Існування «фронтів» і «блоків», які через підкупи і виборчі технології прослизають у законодавчу владу, вичерпали свій життєвий ресурс через неспроможність будувати нову Україну. Ідеологія — від ідеї. І як би ми не розумували над формулою національної ідеї для сьогодення, все одно повернемося до гідності, до справедливості, соціального захисту і патріотизму, оборони Вітчизни. І прийдемо до розуміння, що ключем до них є відродження економіки, реформи і ставка на свої сили. Антикорупційні форуми, які хвилею ідуть країною, як на мене, є не тільки спробою, а великим шансом консолідувати енергію патріотичних сил країни і зламати побудовану на кримінально-олігархічних підвалинах систему влади. Їх привабливість іще й у тому, що за справу береться молода політична парость, яка не поєднана із кланами, командами й угрупуваннями від Кучми до Порошенка. Є сподівання, що саме ця антикорупційна потуга покликана об’єднати суспільство і зупинити країну над прірвою. Я знаю, що як ми навіть впадемо у неї, то не зникнемо з мапи світу. Не загинемо. Але після «возз’єднання» із Московським царством ми виповзали із такої прірви довгі століття, після поразки самостійності на початку ХХ століття — майже сто років, а скільки коштуватиме іще одне па-діння — не скаже ніхто. Ми втратили майже чотириста років. Чотири століття без поступу залишають нас серед країн-невдах, серед народів без обличчя і характеру, серед людей-злиднів.

Змагання химер з привидами

Пояснення цьому нема, але факт достеменний. Кожного високосного року, будь-якого числа місяця лютого, найчастіше вечірніми сутінками, зникають химери, що зрослися із відомим будинком на Банковій. Втім, зникають у дивний спосіб, бо вони наче і є, але насправді немає. Мавпи, жирафи і носороги, яких не зу-стрінеш у дикій природі, міфічні змії із крокодилами та сиренами, разом з іншими, навіяними буйною фантазією пана Городецького створіннями, розбрідаються стольним містом. Що роблять? Задля чого здиміли? Правди не знає ніхто, бо живим людям у містичний світ — зась. Кажуть, буцім цього високосного химери святкували свій шабаш, обравши для нього не менш відомий серед поціновувачів архітектури будинок на Грушевського.

Вибір не випадковий. Будинок у стилі важкого класицизму колись зводили не задля урядування чи мистецьких вправ, його призначенням було прихистити таємний орден. Краще нікому не знати його назву. Та щось не склалося, не зрослося, і монументальна споруда стала важливим чиновницьким центром. Обрали ж його химери не випадково. Справа у тому, що цей дім населений примарами. Їх тут більше за усі інші столичні і не столичні прихистки примар. Майже за вісімдесят років існування у важкі дубові двері із шістьма під’їздами пройшли тисячі тисяч громадян різного віку і статі. І кожен, хто вперше заходив сюди під шанобливе козиряння вартових, вважав, що доля йому посміхнулася ясніше за сонце. Знати б цим щасливцям, що кожен, хто працюватиме тут, аж поки із попередженням чи без такого у нього відберуть перепустку, має залишити тут свою душу! І що вона до самого Страшного суду блукатиме тутешніми коридорами, прикрашеними полотнами видатних живописців, із килимами і нумерованими дубовими дверима. Була і лишається досі тільки одна можливість не позбутися душі — не чекати, допоки відберуть перепустку, а хоч за день, за годину навіть, полишити будинок на Грушевського самому, своєю волею. Але — тс-с-с. Це таємниця…

У цьогорічному шабаші новацією було змагання химер і привидів на кмітливість та ерудицію. На дубовій трибуні, за яку мріяв хоч раз зійти кожен з іще не позбавлених перепустки, підсвічений так, що видавався живим, лежав череп. Той самий, що поцупили із Muzeum’а. Але ані химери із Банкової, ані привиди із Грушевського до злодійства жодного стосунку не мали — перевірено.

Ми маємо скористатися тимчасовим володінням цього скандинавця, щоб довести світові те, що цілком очевидне для кожного з нас. Що ми — європейці, — говорила обрана своїми співродичами за головну Химера. — І якщо хтось із нас, — робила Химера широкий жест, що охоплював всю будівлю до найпотаємнішого закапелка, — випадком і успадкував якусь мавпячу рису, то національні інтереси вимагають це забути. Мавпи також можуть бути патріотами.

Певна річ! — підтримав її Привид, обраний своїми за головного. — Але необхідно до півночі, коли проб’є годинник на Майдані, вибудувати переконливу аргументацію. Тож прошу не збиватися на дрібниці, бо наступне зібрання буде за чотири роки.

Правильно, — кричав хтось із задніх, — говорити тільки по суті, не на виборах, слава Богу…

Пропозиції сипалися горохом, список аргументів ріс, а протоколіст ретельно фіксував, яка із сторін надасть доказів європейськості більше. Химери у змаганні явно вели перед. Привиди помітно нервували. Череп, підсвічений якимось неприродним, золотавим світлом, здавалося, дослухається до дискусії.

Тільки один раз химери і привиди притихли. Коридором ішли, і, здається, ішли всі в ногу, ті, що затрималися на службі задля блага народу. Зібрання прислухалося. Хтось там, за дубовими дверима, проголошував, що з поля бою — ані на крок. Що або зі щитом, або на щиті. Що або всі лишимося, або всі підемо. Що у них немає виходу, проковтнуть усе, що ми нажували.

Потім прокричав півень. Химери помчали на Банкову займати кожна своє місце на даху і стінах, а привиди пощезли в затінених закутках дому, який став їм важливішим за душу.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

P.S. Автор із каяттям перепрошує: Muzeum, антропологічну колекцію і викрадення черепа він придумав задля власної втіхи.

Л.К.

Переглядів: 489
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua