РубрикиБез рубрики

Ой, вербо, вербо, де ж ти зросла, або Хлопці і дівчата з нашого кутка

Здавалось би, що значить для міста, тим більше для всієї країни маленький куточок у приватному секторі? Як оце наш — всього кілька вулиць і провулків, близько двох сотень будин-ків і будиночків. А головне — за останні роки тут сипонуло діточок — хрестини за хрестинами.

Не кажіть про малість чи меншовартість таких міських осередків, бо й тут твориться і пишеться історія новітньої України.

Візитна картка нашого кутка — розлога, огрядна верба. Саме вона і є початком головної вулиці. Щовесни, як зійде сніг, вона опускає додолу розкішні зелені коси — очей не відірвати.

Але є у красуні й інша, більш важлива місія: вона незмінний вартовий, сторожа тієї оселі, що за парканом. І тут притишує ходу кожен з місцевих, бо знає: цю вербу ще тоненькою лозинкою посадив і за цим парканом жив Валентин Ковальський. Звичайний, як і всі, роботяга: від зарплати до зарплати. Якщо була постій-на робота. І мріяв про кращу долю для своїх синів. А коли сталася вселенська трагедія — вибухнув Чорнобиль, одним із перших опинився у тому пеклі, рятуючи своїх дітей, свою країну і всю Європу від страшної техногенної катастрофи.

Бачила верба, як з часом повернувся додому вогнеборець — змарнілий, схудлий. Як дедалі рідше виходив із хати. А коли хтось із сусідів починав спалювати хмиз, до них біг схвильований старшенький Сашко:

— Загасіть багаття! Тато задихається! Він же помре.

Сусіди вибачалися, притьмом тушили вогонь, бо знали, як тяжко хворіє чорнобилець.

А одного дня до верби, до тієї оселі зійшлися всі мешканці кутка. Відвезли кудись господаря, геть укритого свіжими квітами і вінками. Відтоді й тягнеться все вище вгору верба, щоб угледіти — звідки і коли повернеться її садівничий.

А на другому кінці вулиці перегукується із вербою ціла вервечка розлогих горіхових дерев, що біля хати діда Івана. Ветеран Великої вітчизняної війни, дід Іван — царство йому небесне — був прагматиком. Верба, казав, гарне дерево, скільки пісень про неї співано, але горішками полюбляють ласувати всі. Ось тоді й з’явилася там його вервечка. Під осінь заскочить туди непрошено вітрюган, розбурхає гілля, і воно починає відстрілюватися від нахаби. Й уже дороги не видно — тільки горіхи під ногами. Збирайте, люди добрі, ласуйте і згадуйте діда Івана.

Не переймалася чужими горішками хіба що сусідка, молоденька Оля Шабіна, бо і своїх таких дерев з десяток навколо їхніх соток. З ними б упоратись. Бо в Олі своїх клопотів: чоловік, трійко діточок, кухня, щоденне прання — Семенкові тільки два рочки.

Куток жив своїм життям: то якісь збори, то когось обирають у якусь комісію. Молодиця тим не переймалася: не активістка, не патріотка. Та її до того ніхто і не спонукав. Наші можновладці були впевнені: Україна не має зовнішніх ворогів, отже — ніякої загрози. Тим більше найдовший наш кордон — з Росією — надійний, бо — сусіди. Бували і непорозуміння, але співіснували. Тож можна спати спокійно, про виховання підростаючого покоління ніхто і не дбав. А другий президент Ющенко в ефірі взагалі обізвав своїх співвітчизників «маленькими українцями». Це дуже вразило Олю: обізвав як якусь комашню, від якої ніщо не залежить. Ось такий у молодиці був недолугий урок патріотичного виховання.

Дослухатись би нашим доморощеним мудрецям до настанов українських предтеч: виховувати людину треба завжди, але починати не тоді, коли вона вже лежить уподовж ліжка, а коли упоперек — сповита, тобто з самого дитинства.

Не дослухалися. Проспали. Неждано-негадано — війна! У центрі спокійної Європи! І хто ж цей злодюга, хто агресор? Росія!!! Та, що завжди удавала з себе лояльного, навіть дружнього до України сусіда. Та, що гарантувала Україні недоторканість кордонів!

Ця війна не бутафорна, не кіношна, коли убиті піднімаються і йдуть змивати з обличчя томатний сік, що імітує кров. А тут, на Луганщині, Донеччині, — ручаї справжньої людської крові! Убиті, покалічені, полонені! А скільки уже полягло мирного населення, зокрема й безневинних діточок!

Усе перевернулося у свідомості наших людей. Воістину: навіщо вороги, коли є такі «друзі»?! Сама не своя ходила у ті дні Оля: що буде з її дітками, коли війна докотиться і до наших спокійних районів?

Мабуть, у такі критичні хвилини незворушний обиватель несподівано для себе стає активним громадянином, а громадянин — патріотом. Саме такі й зупинили першу хвилю збройного нападу, а не українські війська. Бо на той час наша армія була практично знищена добре продуманою тактикою північного сусіда.

Молоді хлопці, справжні громадяни і патріоти, не за наказом згори, а за велінням серця, буквально за лічені дні згуртувалися у добровольчі батальйони. До них приєднувалися навіть раніше комісовані, навіть ті, чия релігія забороняє брати у руки зброю.

А волонтери... Це вони у перші місяці війни годували, одягали, озброювали свою народну армію. Так у їхніх лавах опинилася і багатодітна мама Оля Шибіна. А інакше й не могло бути, коли почула у телефонну слухавку:

— Олю, нас через кілька днів відправляють на фронт, а в жодного нема індивідуального перев’язувального бинта. Допоможете?

Дзвонив із Києва, з «учебки», давній знайомий Сашко Бевз. В Олиній голові сум’яття думок — як встигнути за такий короткий строк, як відправити? Поштою довго, хіба що поїздом? На тому й зійшлися. І почалися ті шалені кілька днів. Оля обдзвонила всі одеські аптеки, і тут з’ясувалося: такі бинти давно вже не випускають, бо ж війни не було. Хіба що на аптечних складах із старих запасів.

Два божевільні дні: дзвінки, аптеки, склади. А ще ж були потрібні й гроші, щоб купити товар. На допомогу прийшла молодша сестра, Юля. Ніхто з краян не відмовляв, давали хто скільки міг. Навіть у тих оселях, де, знала Оля, — налаштовані на Москву.

Встигла! Уже хлопці з великими тюками бинтів прямували на схід, на передній край двобою, а у волонтерок — нове нагальне завдання. Тут уже по лінії церкви. Диякон Петро Наконечний загорівся ідеєю — зібрати для фронтовиків автобус продуктів, одягу і різного потрібного начиння.

Оля розривалася між домом і своїм громадянським обов’язком, бо там, під вогнем бойовиків, цієї допомоги щодня чекають наші добровольці. Її турботами пройнявся і чоловік Сергій, відривався з роботи на хвильку до дітей, особливо до малого Семенка: не плач, мама невдовзі повернеться!..

Дівчата — знову по хатах, їх зустрічали — хто з цукром, хто з олією чи салом... Автобус поповнювався теплими речами. Диякон із хлопцями притягли дошки, з яких можна швидко збити душові. Вщент заповнений автобус теж узяв курс на лінію розмежування.

Дівчата раділи. Усміхненою ходила Оля. Ще б не усміхатися: її старшенький Женик написав вірша! Патріотичного! Першого у житті!

Живу я у найкращій Україні,
Де люди добрі і ласкаві.
Її не зрадимо ніколи,
Бо вона у нас єдина!

Вчителька похвалила одинадцятирічного поета, зворушена мама поцілувала сина.

Перша проба пера зовсім юного автора дещо своєрідна — і щодо рими, і щодо ритміки. Але ж вона перша! А написана як: щиро, голосом самого серця, причому серця патріота!

У цій історії мудро вчинили і Женина вчителька, і мама: підтримали, заохотили і благословили починання хлопчини. Дивись, і на нашому кутку з’явиться поет. Головне — не втрачати час у вихованні підростаючого покоління, щоб наші діти знали історію свого народу, наших достойників, наших героїв.

У кожному навчальному закладі, у профтехучилищах у наш жорстокий вік уроки патріотизму і мужності мають прижитися назавжди, як назавжди прижився у школах дзвінок. Ні дня без просвітницької роботи! Знання і ще раз знання — це той родючий чорнозем, на якому зростають громадяни і патріоти.

Наш куток — це зріз усього нашого суспільства, і ми насправді дуже різні у своїй, здавалось би, людській однаковості. Хто сказав би щось погане, скажімо, про Антона? Ніхто, людина як людина, більше того — золоті руки. Пристойну хату собі збудував власноруч. Із розвалюхи-машини зробив лялечку. І не без гордості у колі друзів називав себе ракетником, бо строкову службу проходив у тих військах.

Щоправда, до тих золотих рук іще б і відповідну голову на плечах... Та ні. Приліпився до передач ро-сійського телебачення, а там з подачі Путіна: Україна — штучне територіальне утворення і без російського протекторату не здатна існувати. І мова у них теж штучна. Обкурений тією пропагандою, Антон і собі: штучна країна, штучна мова, і взагалі у Росії і робота є, і пенсії вищі.

А тут Антонові повістка з військкомату, і ракетник розгубився не на жарт. Воювати не хотів, мовляв, як захищати Батьківщину, що завжди була для нього мачухою, а не мамою? Чи жирних котів — олігархів та мільярдерів?

Яблучко виявилося гниленьким усередині. Якби невдаха Антон із шкільної лави знав і гордився, що у Москві-ріці ще й жаби не квакали, а Київська Русь уже була, він навряд чи вдався б до фатального кроку.

Бачила верба, як він з валізою чкурнув повз неї на маршрутку, втік від своїх, від війни і опинився у самому лігві ворога — Росії. Чорна пляма на увесь куток: ракетник став дезертиром.

Отже, знову і знову повертаємося до кричущої нашої проблеми — виховання.

«Ой, вербо, вербо! Де ж ти зросла?» — співали-тужили про свою недолю наші прапрабабусі.

А їм у тон з таким же душевним щемом рядки Євгенія Євтушенка, російського поета:

Идут белые снега,
Как по нитке скользя.
Жить бы, знать бы на свете,
Да, наверно, нельзя.

Написані вони ще за радянських часів, а ніби для нинішньої України, етнічної батьківщини Євтушенка. Бо й справді: жити б і жити Україні, зміцнювати свою Незалежність, вдосконалювати державність, упроваджувати нагальні реформи, дати рішучий бій корупціонерам. І що не менш важливо — ростити дітей, наше майбутнє.

На жаль, Путін, поки живе, ніколи не дозволить нам цього. Ніколи не пробачить Україні її відокремлення від федерації і нашого європейського вибору. То що — здатися на милість агресора? У нього ж і так уже сидять за ґратами десятки наших патріотів, півтора роки в ув’язненні нескорена українка Надія Савченко. То що — всім нашим мільйонам туди? Ми й без того вже в облозі ворога, під постійним прицілом його новітньої техніки, готової будь-якої миті піти у масштабний наступ.

Але чи це перше тяжке випробування у нашій історії? І чи ми поодинокі у цьому? Згадаймо зовсім молоду державу Ізраїль. Мужній, монолітний народ у такій же облозі і, як і ми, у постійних збройних сутичках з ворогом. І не плачуть, і не ходять по всьому світу з простягнутою рукою, працюють, зарекомендувавши себе високими технологіями, торгують. А головне — кожен там став військовозобов’язаним — що чоловіки, що жінки.

З таким сусідом, як у нас, також не варто сподіватися на спокійне життя, і тому зараз треба вчитися жити по-новому. Щодня вимагати від наших чільників: Україна — над усе!

Наш куток не просто обурюється — кипить! Доки вони там будуть товкти воду у ступі? Чому наш президент часто пасе задніх — то з товарною блокадою Криму, то з горезвісним генпрокурором, а зараз і з проблемами дальнобійників. А чого варті його незрозумілі стосунки з прем’єр-міністром? Тому й кажуть, що Порошенко з Яценюком сьогодні розіграли цирк.

Євромайдан, Революція Гідності — невже вони були марними? Невже наші хлопці, справжні патріоти, мерзнуть в окопах у 20-градусні морози, мокнуть і в’язнуть у болоті під дощами, щоб спостерігати за подібними цирками і безпорадністю президента? Адже він відповідає за все, що діється у країні.

Люди, киньмо лихом об землю й облишмо цю довгограючу платівку хоч на хвилинку. Погляньмо, яка у лютому теплинь — понад двадцять із плюсом! Ось-ось прилине до нас уже і календарна весна, опустить до самої землі свої зелені коси наша верба. Не обрізайте її коси, бо верба — то ж наша історія, то наша пам’ять про всіх, кого уже ніколи не зустріти.

Несподівана теплінь спонукає юного Женю до роздумів, творчості. Може, написати вірша про фронтовика Сашка Бевза? Про те, що він пройшов пекло Іловайського котла, а в друге своє повернення на передову був обпалений вогнями у Пісках, але й досі не удостоєний статусу учасника АТО? Або про маму-волонтера?

Та ні, Женя спершу — про сусідського Жорика. Він усе минуле літо у селі ганяв жирних бакланів на зарибленому ставку. Сердився: яка велика шкода від цих ненажер. Чи на баштані, бо клюють кавуни та дині, чи на ставку, де тягають рибу. Та й розплодилося їх до біса — і тут, у нас, і там, нагорі. Тим, бач, мало награбованого, їм ще й владу, крісла подавай. А дзуськи! Бо в парламенті стільки побратимів дядька Сашка, та всі зубасті, та всі горою за Україну. А герої, що зараз в окопах та на блок-постах? Їм тільки кинь клич, і всі баклани узнають, де раки зимують. Та й ми скоро підростемо!

Ні, не дарма були Євромайдан, Революція Гідності — бачите ж, як навіть у наших 12—15-річних гартується стрижень державності. А значить — «козацькому роду не буде переводу».

Майя ФІДЧУНОВА.

Переглядів: 393
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua