РубрикиЛітература

«...Дух, який на все життя вкорінений у рідну землю»

Геннадій Щипківський. Утекти від себе: роман. — Одеса: Астропринт, 2015. — 236 с.

Вислів «утекти від себе» пронизує абсолютно весь — від початку до кінця — новий роман відомого українського прозаїка Геннадія Щипківського, регулярно повторюючись у різних варіаціях (половина 14-го розділу присвячена роздумам над цією темою). Про що йдеться? Про те, що наприкінці непу та на початку суцільної насильницької колективізації українського села (1929 рік і подальші) основа його — міцний хазяїн-працівник, подолянин Іван Гора, залюблений у рідну землю-годувальницю, — не може змиритися з очевидним наближенням панування вічно п’яних нероб і водночас відчуває, що не зможе вижити серед них, тому, рятуючи себе та двох синів від рабства й загибелі, тікає з рідного подільського села Липки — спочатку до шахтарського Донбасу, а потім аж до Канади…

Та виявляється, що, тікаючи від малої батьківщини й великої Батьківщъни, людина насправді намагається втекти від себе, а це не тільки болісно, а й неможливо — біль залишається з тобою назавше, навіть тоді, коли над тобою вже не нависають ні рабство, ні смерть. А оскільки на звільнену від чужинецької орди землю самому Іванові повернутися не вдалося, то, як не прикро констатувати, рецензований твір — це не просто історичний роман, це роман-трагедія.

Іван та вся його сім’я, свояк Трохим — заможні селяни, але не глитаї, як любила їх паплюжити радянська пропаганда, а невтомні трудоголіки, про що сам Іван Гора каже: «…та робота тримає нас, наче на линві» — і тримає тим самим на білому світі всю Україну. І не було в його душі жаги до наживи, «бо нікому в Липках не зробив зла. Це в селі всі знали. А скільки спасав од голоду й холоду! Вділяв клумак, аби було на затірку, давав підводу підвезти дровець. Бог це видів…» Через це навіть шинкар єврей Ізя Шойхет поважав Івана, хоча той не пиячив й, отже, не збагачував торгівця.

У зв’язку з цим зазначимо, що історично подарована нам проблема українсько-єврейських взаємин неодноразово виникає в романі Г. Щипківського у спокійно-об’єктивованому аспекті. Так, євреї займаються на селі шинкарством а відтак сприяють споюванню тих, хто має до цього схильність (Ізя Шойхет), але ж їм століттями заборонялося бути землевласниками, відповідно й землеробами; так, євреї моляться «золотому тельцю» як найвірнішому гарантові від усіх лих; так, євреї в пореволюційний час густо насіялися у владних радянських й особливо каральних органах (від всесоюзного Генріха Ягоди до містечково-одеського Давида Шойхета)… Та коли Іван чи Трохим з певною дратівливістю розмірковують про євреїв, то без приписуваної українцям погромницької ненависті, а з констатацією їхньої згуртованості («Що то жиди! Один одного тримаються…») та вірності слову (Ізя — Іванові та Трохимові: «До кінця свого віку будемо пам’ятати, як ви нас од смерті спасли»; Давид — Іванові: «Вам щось допомогти, я готовий»), тоді як в українців інколи не так, бо «така в нас манорія — перехитрити самих себе». І якщо Іванові вдалося, попри злу долю, врятувати себе й дітей від близької загибелі, то чималим чином і завдяки оплаченій допомозі знайомих євреїв…

Як і в попередніх своїх творах, Г. Щипківський навідліг зриває машкару з більшовицької партії, ім’ям якої коїлися всі неподобства в СРСР і яка сама себе лицемірно називала «ум, честь и совесть нашей эпохи». У «междусобойчиках», коли не було сторонніх вух і можна було не церемонитися, комуністи були відвертішими, тож «честь и совесть» виглядали так: «А ти боїшся збрехати ради партії. Бачу: геть кепські наші справи». А от як уявляє суть радянської влади «гідний» керівник сільської комсомольської банди п’яничка Грицько, який мріє посісти в цій владі хоч якесь місце: «Вже бачив себе за столом, сидить і разом з Лемішкою вершать долі сельчан. Кого до льоху, кого в Тульчин до допри. Від таких думок груди росли, ніби на дріжджах. Хто прийде, чи посильні приведуть, його називатимуть Григорієм Володьковичем. А хто хоч ще раз Гришкне, йому мало не здасться, отримає сповна. І в зуби зможе загилити, бо ніхто не наважиться на здачу. На то і власть, щоб любому зацідити, для порядку».

Головне, що тримає Івана Гору на цьому світі, такому неласкавому до нього в описувану пору суцільної колективізації, — це заглибленість у свій споконвічний ґрунт: герой, рятуючись від репресій на Донбасі, «нуртує, коли згадує свої Липки. Що значить той дух, який на все життя вкорінений у рідну землю?!» У цьому ракурсі сьогодні якнайактуальніше звучать роздуми про те, чому Іван не прижився на шахтарському Донбасі: «Іван ніяк не міг врости в селище. І сусіди не такі, як на Поділлі, якісь вічно втомлені. А хіба в Липках — завжди бадьорі? Теж ні, але при зустрічі всміхаються, вітаються, зичать один одному добра. Тут мовчки просуне замордований шахтою. Вже зранку напідпитку, зирять на всі боки, де що лежить, аби потягти».

Г. Щипківський невипадково є лауреатом Державної літературної премії імені Олеся Гончара. Хто мав насолоду прочитати роман О. Гончара «Тронка», той знає, який захоплюючий гімн українському степу проспіваний у цьому творі — гімн, зачатки якого тягнуться ще з гого-лівського «Тараса Бульби». Гідним продовжувачем цієї степової залюбленості став Г. Щипківський. Недарма ж його поетична збірка 2004 року мала назву «Автографи степу». І вся його проза — це, по суті, неримована поема степу, й роман «Утекти від себе» не виняток: «А степ відпочивав, наче дрімав після гарячого дня, навіть птаство замовкло. Не було чути реву моторів, скрипу коліс, паровозних гудків, чужих голосів. Вони тільки вдвох і розімлілий степ, як на долоні».

На мій погляд, я б не ламав белетристичну структуру сухими статистичними цифрами. Але автор має таке право. В пізнавальному плані — корисно, бо сучасний читач цього не знає.

Не завадило і глибше індивідуалізувати верхівку комнезамівців і також безіменного енкаведиста, наділеного необмеженою владою. Можливо, це така авторська задумка, щоб при зустрічі з ним, немовби з привидом, людину охоплював страх і вона надовго втрачала спокій.

А от дорікати авторові за те, що він не показав голодомору 1932—1933 років, а лише досить побіжно розповів про нього, мабуть, було б, на наш погляд, недоречним — і не тому тільки, що більшість головних героїв фактично не зазнали його (Іван та його син Карпо були на шахті, ще два сини служили в червоному війську), а й тому, що про голодомор детально йшлося в одному з попередніх творів Г. Щип-ківського — романі «Млин».

Спостережливий читач художніх текстів Г. Щипківського може без вагань помітити, що вони, незалежно від того, чи об’єднав їх автор у цикл-тетралогію, чи хоча би під одну книжкову палітурку, чи не зробив цього, — все одно є однією величезною епопеєю, ім’я якій «Україна у просторі й часі» та перлина цієї землі — рідне письменникові Поділля. Ця єдність творчості автора може акумулюватися навіть в одній, немовби й звичайній фразі, в окремих її словах. Візьмімо хоча б оцю — з рецензованого роману: «Коли з-за пруга визирнула рихва часу…»: тут пруг зразу ж воскрешає в пам’яті повість «На досвіт-ньому прузі», а рихва часу — назву четвертого роману з тетралогії «Товтри».

Майстерне володіння соковитим українським словом, уміння метафоризувати його і тим самим зробити його белетристичним скарбом, глибинна землеробська основа нашої мови, — все це є традиційним для прози Г. Щипківського. Доказом цього в новому його романі може слугувати хоча б оцей пасаж — один із заключних (роздуми Івана): «От і я утік на самий край землі. А душа залишилася в Липках, вона розривається межи дітьми, бо прив’язана там, де народився, де рідні могили мого роду, де сонце світить, немов мамині очі. Там місяць виринає серпом, наче тільки виточений у небесній кузні й вийшов обдивитися поле, чи настала жнивна пора, або зависає шаблюкою, аби боялися вороги й не точили зуби на нашу землю». До речі, в цьому українському баченні місяця — дві найголовніші іпостасі нашого народу: мирного землероба та хороброго воїна-оборонця…

Роман Г.Щипківського не позбавлений й елементів містики (сон Івана про закопаний скарб і місце його знаходження), й елементів детективу (знайдення згаданого скарбу, його роль у нелегкому виїзді Івана з радянської України до Канади), і це робить книжку, і так цікаву, ще привабливішою для сучасного читача.

Так сталося, що головний герой роману Г. Щипківського — не перший Іван Гора у слов’янських літературах. Фігурував ще один — Іван Гора (теж з українців) у повісті російського радянського графа Олексія Толстого «Хлеб». Той Іван Гора був беззастережним більшовиком, і його вислів «Ничего невозможного», який трактувався раніше як прояв пролетарського оптимізму, насправді виявився формулою конфіскації хліба в українського селянства для російського люмпенства методом безжалісних ре-пресій. «Наш» Іван Гора — не з тих, хто прирікає трудівника-хлібороба на голодну смерть, він — із тих самих хліборобів-годувальників, яких виморювала голодоморами радянщина та які попри це вижили і прагнуть нині остаточно закріпитися на своїй, Богом даній землн. Всім своїм романом Г. Щипківський стверджує цю прийдешню перемогу.

Важка, майже безвихідна ситуація складається в долі «нашого» Івана Гори: від батьківщини відірваний, на Донбасі не прижився, всюди переслідуваний або «під ковпаком», у Канаді — ностальгія… Та все ж таки книжка Геннадія Щип-ківського залишає місце для ви-стражданого оптимізму, яким просякнуті слова Іванового друга — бельгійця Густава: «…надійся на краще. В цьому — сенс життя». На це націлений і віщий сон Івана (хоч сон цей і нині ще не став стовідсотковою реальністю): «І обвалиться та влада, й постане своя держава, в якій людина знову стане господарем. І тоді вже загоїться душа, без ніяких ліків, щодня маючи на столі хліб, найбільше диво, яке подарував ти, Господи, щоб людина вірила в тебе. Хліб дає силу, а віра — наснагу».

Михайло ЛЄЦКІН,
кандидат філології,
доцент,
лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка.
м. Житомир.

Переглядів: 417
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua