РубрикиБез рубрики

Коли воза тягнуть лише волонтери...

«Два роки реформ: як далеко просунулася Україна?» — під такою назвою в Одесі пройшов «круглий стіл», організований Київським офісом Інституту Кеннана Центру Вудро Вілсона (Вашингтон) та Центром міжнародних досліджень Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. До участі в заході запросили науковців, студентів, громадських активістів та журналістів. Модератором виступила Катерина Смаглій, директор Київського офісу Інституту Кеннана.

Щоб реформи були успішними, сказала вона, українські урядовці мають навчитися слухати аналітиків. Експерти інституту знають, як, і готові допомогти уряду реформувати країну. Сьогодні в ситуації, коли нова влада України декларує відкритість до західного досвіду, коли вона хоче зміцнити свої ешелони людьми із західною освітою, західною перспективою, знанням мов, Інститут Кеннана може допомогти їй з цією унікальною експертизою.

Інститут Кеннана — це не просто науковий, дослідницький центр. Це центр, де експерти, науковці постійно спілкуються з державними службовцями і дипломатами. З політиками, які ухвалюють рішення не на основі своїх політичних інтересів чи інтересів тих фінансових груп, до яких вони належать. Важливо, щоб політичні рішення — важливі рішення, які стосуються всього населення, всієї країни, — ухвалювалися на базі розумних порад, на основі аналізу.

Економістів до розмови не запрошували, оскільки вона цього разу була дещо про інше. На засідання зібралися люди, які володіють конкретною об’єктивною інформацією про суспільні настрої, про нинішні освітні, правові та культурологічні тенденції розвитку держави. Зауважимо, що серед доповідачів і запрошених до дискусії одеситів було чимало випускників Інституту Кеннана Центру Вудро Вілсона, а також людей із Фулбрайтівського кола.

Куди без соціології?! Доповідач Ірина Бекешкіна, директор фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», оприлюднила статистичні дані про те, як змінилася громадська думка України за останні два роки. До слова, можете порівняти висновки соціологів із власними думками та міркуваннями.

Отож, у 2015 році лідерами суспільної довіри стали волонтери (довіряють 67%, не довіряють — 23%, баланс довіри-недовіри становить +44%). Традиційний лідер довіри — церква — дещо втратила (баланс довіри-недовіри становить +34%, і це найнижчий результат за останні 5 років). Переважає довіра над недовірою у ставленні населення до Збройних сил України та до добровольчих батальйонів, причому ця довіра майже однакова (+18% та +16%). Позитивним є також баланс довіри-недовіри до громадських організацій (+13%) та до засобів масової інформації України (+2%), проте динаміка у ставленні до цих інституцій протилежна: довіра до ГО зростає (від -9% у 2010 році до +13% у 2015-у), а до українських ЗМІ падає (від +26% у 2010-у до +2% у 2015-у).

Найвищим рівнем недовіри вже два роки поспіль відзначаються засоби масової інформації Росії (-76% у 2015 році, -72% у 2014-у, тоді як у 2013-у було -28%). Далі за рівнем недовіри йдуть усі правоохоронні органи, причому недовіра до них за п’ять останніх років істотно зросла: суди (-67% у 2015 році, -72% у 2014-у, -45% у 2010-у), прокуратура (-67% у 2015 році, у 2010-у -48%), міліція (-57% у 2015-у, -37% у 2010-у). До Служби безпеки України довіра дещо вища, хоча за п’ять років вона також істотно знизилася: від -9% у 2010 році до -34% у 2015-у. Довіра до Верховної Ради та до президента коливається: найвищою вона є одразу після виборів і далі різко йде на спад. Президент Петро Порошенко у грудні 2014 року мав баланс довіри у +5%, а у липні 2015-го вона впала до -33%; Верховна Рада у грудні 2014-го мала -26%, а у липні 2015-го -63%. Довіра до банків теж коливається, але залежно від фінансово-економічної ситуації в країні, і в останні два роки є найнижчою: -71% у грудні 2014 року і -63% у липні нинішнього. Падає і довіра до місцевої влади: від +10% у 2012 році до -22% у липні 2015-го.

Згідно з даними соціологів, за останні два роки істотно змінилися показники ідентифікації: значно зросла ідентифікація населення з громадянством України за рахунок зменшення регіональної та місцевої ідентифікації. Так, у 2010-у 51% населення вважав себе насамперед громадянином України, натомість 34% позначили регіональну ідентифікацію (27% — зі своїм містом чи селом і ще 7% — з регіоном).

За останні два роки істотно змінилася громадська думка щодо вибору зовнішньополітичних орієнтацій. У 2010 році більшість населення вважала пріоритетним вступ до Митного союзу (49% проти 38% тих, хто підтримував пріоритетність вступу до ЄС). А у грудні 2014-го 57% обирали орієнтацію на вступ до ЄС і лише 16% — на Митний союз, у липні 2015 року — відповідно 51% і 17%.

Найкардинальніші зміни відбулися у ставленні населення України до НАТО. У червні 2010 року на уявному референдумі щодо вступу нашої держави до Північноатлантичного альянсу лише 25% із тих, хто зголосився б узяти участь у такому референдумі, проголосували б за вступ, а 68% — проти. У червні 2014-го ситуація змінилася на протилежну: 45% проголосували б за вступ до НАТО, а 36% — проти. А ще через рік, у липні 2015-го, «так» сказали б 64% учасників плебісциту і лише 28,5% — «проти».

Ця інформація просто безцінна для тих, хто йде в політику і хто в ній має намір утриматися. Та чи скористаються?

Дещо була розчарована виступом Володимира Дубовика, директора Центру міжнародних досліджень, доцента кафедри міжнародних відносин ОНУ, який мав говорити про одеський вимір процесу реформ. Очікувала, що спеціаліст подасть об’єктивну картину реальних змін чи наших спільних провалів, знайде для того вагомі приклади й аргументовано їх прокоментує. Натомість промовець здебільшого говорив про нового голову обл-держадміністрації Одещини: як і хто його сприймає та хто чого від нього очікує. Ніби все починається з того і все на цьому закінчиться-замре.

Від свого, даруйте, хотілося почути більшого.

Сергій Римаренко, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, розповідав про українську політику як політику віртуальних смислів, де все, на превеликий жаль, відірване від реального життя і навряд чи до нього колись повернеться, адже віртуалізовані смисли, якими оперують політики (відродимо, зміцнимо, збережемо, перекуємо…), не мають практичної ваги.

Віталій Жугай, доцент кафедри журналістики Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, говорив про тенденції розвитку ЗМІ в Україні після Революції Гідності, акцентувавши увагу на такому (що важливо для наших політиків): якщо тебе нема на телебаченні та в соціальних медіа — тебе нема ніде. А чи відомо вам, що 96% електронних ЗМІ — приватні, а відтак розмовляють з нами мовою своїх хазяїнів?

Наталія Мусієнко, старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, у своєму виступі вела мову про культурну реформу та культурну дипломатію як варіант м’якої сили, при цьому нищівно критикуючи чиновників від культури, які, наобіцявши свого часу багато, анічогісінько не зробили.

За словами доповідачки, культурна дипломатія зависла у нас на рівні волонтерів, які організовують виставки, знімають фільми, знайомлять світ з реальною Україною… за власні кошти та за незначні гранти. Ось вам і реальне підтвердження ставлення соціуму до старань волонтерів, яким сьогодні довіряють навіть більше, аніж церкві.

Під культурною дипломатією розуміють не лише інструмент вирішення певних зовнішньополітичних проблем, а й «дипломатію між культурами». Вона виконує низку функцій: поширення інформації про країну через проведення культурних і мистецьких заходів, роботу культурних інституцій, популяризацію та пропаганду мови, мистецтва, спадщини й національної кухні; формування позитивного іміджу країни у світі; налагодження двосторонніх зв’язків із країною перебування; поширення політичного впливу у країнах перебування; сприяння економі-чному розвитку держави, вихід на нові ринки.

Заходи культурної дипломатії передбачають інституалізацію міжнародних культурних зв’язків. Більшість впливових європейських держав сьогодні створили мережі культурних інституцій за кордоном. Зокрема, у Києві працюють культурні представництва багатьох європейських країн: Британська Рада (Велика Британія), Французький інститут (Франція), Чеський центр (Чеська Ре-спубліка), Польський інститут (Республі-ка Польща), Інститут Сервантеса (Іспанія), Ґете-інститут (Німеччина) та багато інших. Вони діють при дипломатичних установах та підпорядковані міністерствам зовнішніх справ, але змістом їх діяльності є власне культура. Дипломатична і культурна робота цих установ тісно між собою пов’язані, що й відпові-дає цілям та інструментам культурної дипломатії.

Україна може використати наявний досвід функціонування культурних інституцій за кордоном багатьох держав, зокрема щодо моделей їх фінансування, підпорядкування, основних видів діяльності та налагодження співпраці з іншими державними та недержавними установами.

Одначе… Як зауважила Наталія Мусі-єнко, оприлюднений на сайті Мінкульту проект концепції Українського інституту Тараса Шевченка викликав багато зауважень у спеціалістів. Нині, коли ідея Українського інституту вже давно існує в головах культурних активістів, а країна, як ніколи гостро, відчула брак цієї інституції, у Міністерстві культури і Міні-стерстві закордонних справ замість того, аби зреагувати на запит часу, пишуться чергові документи, що відтерміновують створення такого інституту, а через нього ми могли б розповідати про себе світові.

Надзвичайно цікавою була доповідь Наталії Кудрявцевої, доцента Херсонського національного технічного університету, на тему «Мовна полiтика сьогоднi: поза iсторiєю та ідентичністю». У ній науковець акцентувала основну увагу на тому, що вивчення мов має надзвичайно велике значення для дітей віком до 12 років. Освоєні маленькою людиною, до п’ятирічного віку, мови дозволять послуговуватися ними в дорослому житті без акцентів. Щоправда, за умови, що передасть їй мову її носій. А ось мови, які починають вчити після 12 років, назавжди залишаться для людини іноземними, навіть якщо вона мешкатиме в країні, мову якої знає.

Два роки реформ: як далеко просунулася Україна? Відповідь на це непросте запитання звучала у кожному виступі експертів та аналітиків. Бо якщо воза тягнуть волонтери, а всі інші — позаду, то далеко ми не заїдемо.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Переглядів: 590
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua