РубрикиБез рубрики

«В чистій любові до краю...»

Сьогодні в Україні питання декомунізації стоїть не менш гостро,  ніж питання війни і миру, бо вони, на мій погляд, в одного ряду з утвердженням незалежності України, вільної європейської держави.

Ще у 2007-у президент Віктор Ющенко видав указ «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні», в якому постановлялося демонтувати пам’ятники, а також перейменувати вулиці, названі на честь осіб, причетних до Голодомору.

Тоді молодою Україною, яка не могла спокійно спостерігати, як чиновники на місцях ігнорують цей указ, прокотилася хвиля стихійних знесень пам’ятників Леніну, Дзержинському, Косіору тощо. Водночас ця хвиля викликала обурення у частини людей похилого віку, свідомість яких закорінена саме в радянське минуле і які вимагали від влади суворого покарання своїх онуків за цю «наругу». Але навіть непрофесіоналам у юриспруденції було видно, що молодим громадянам України, які з патріотичних мотивів (та на виконання указу президента) здійснили акт декомунізації, не можна інкримінувати хуліганство.

Минув час. Через свідоме невиконання тоді державними чиновниками статей указу глави держави, проблема знову постала перед нашим суспільством, але вже у трагічному забарвленні війни, розв’язаної Росією на території України. І вже чинні Верховна Рада і президент низкою нових законодавчих актів намагаються довести питання декомунізації країни до його остаточного вирішення.

Я не хотів би думати, що й цього разу виконання положень цих документів наштовхнеться на завуальований під активну суспільну діяльність спротив не тільки чиновників, а й тих численних послідовників монархічної та комуністичної моралі, які з-під кущів продовжують пропагувати їх серед населення, особливо шкільної молоді. І хоч свідомість населення Півдня України вже не така категорична до питань декомунізації, однак певна його частина все ще не готова змиритися з втратою комуністичних ідолів.

Як відомо, топонімічні питання особливо загострюються в періоди різких, кардинальних суспільно-політичних перетворень. Нині ми переживаємо один із таких переломних етапів національної історії, й інтерес до топонімічних проблем (насамперед, у сенсі практичного застосування) є цілком закономірним. Візьмімо для початку перейменування вулиць, площ, провулків тощо. Певен, що у більшості населених пунктів цей процес, крім загальних рис, носитиме яскраво виражений індивідуальний характер. Це тому, що проблема міської топонімії у всі часи була тісно й нерозривно пов’язаною з культурними та соці-ально-економічним аспектами повсякденного життя. З усього масиву топонімії саме урбаноніми — власні назви об’єктів у міських населених пунктах — привертають до себе найпильнішу увагу з боку як громадськості, так і владних інституцій. Чому? Та тому, що саме вони несуть головне навантаження у справі формування світогляду мешканців населених пунктів, світогляду настільки політично строкатого, що будь-яка пропозиція щодо перейменування, скажімо, вулиці наштовхується на миттєву дискусію. Одні хочуть наповнити місто назвами, які будуть, на їхню думку, відображати місцеву самобутність. Інші — оперують аргументами причетності населеного пункту до загально-історичних подій. Складність вирішення питання у тому, що ж вважати пріоритетним?

Закон України «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб» начебто однозначно говорить нам, що імена фізичних осіб присвоюються з метою увічнення пам’яті про тих, хто зробив вагомий вклад у боротьбу за незалежність, розбудову Української держави, підтримання міжнародного миру і безпеки, зміцнення міжнародного авторитету України; здійснив героїчний вчинок, звершення в ім’я Батьківщини; зробив значний особистий внесок у розвиток науки, освіти, культури та інших сфер суспільного життя.

Жодна стаття закону ні в кого не ви-кликає подвійного прочитання. Труднощі виникають з тим, що вважати «значним особистим внеском». Адже не секрет, що бачення цієї проблеми лежить у площині суб’єктивності, навіть прислів’я відоме є про кулика і болото. І дуже непросто буває подолати цю спокусу і пристати до мудрого Платона, який устами Сократа сказав: «Платон мені друг, але істина дорожча». Сенс вислову у тому, що істина, точне знання — це вища, абсолютна цінність, а авторитет — не аргумент.

Як на мене, нові урбаноніми при перейменуванні повинні формуватися, перш за все, не за принципом «хто мій друг», а на ґрунті української історії, яку, на жаль, так погано і мало знають жителі наших південних теренів. У цьому переконуюся щодня, спілкуючись із своїми однокрайцями. На базарі чи в магазині, наприклад, ви ні від кого не почуєте визначення українських грошей як гривні — тільки «рублі». Чому так? Через атрофію національної гідності. Не відсутність, а саме атрофію. І хоча нові часи потребують від нас нового розуміння того, хто ми і на якій землі живемо, ми все ще продовжуємо вважати себе малоросами, воюючи за російську мову як за державну. Чи не з цих причин до українських адміністрацій потрапляють російські Маші, які не можуть відповісти на питання: з ким воює Україна?

На прикладі рідного міста можу сказати, що  погляди, скажімо, на перейме-нування таких вулиць, як Зої Космодем’янської, Олега Кошового, маршала Жукова, Ватутіна та подібних — неодно-значні. Глибокі симпатії, виховані радян-ською ідеологією до цих осіб, зробили свідомість багатьох земляків стійкою до неприйняття нових моральних цінностей. Пам’ятаю свою бабусю, яка, сідаючи до обіднього столу, обов’язково читала молитву і хрестилася. Крім неї, у сім’ї тоді ніхто за столом не хрестився і не казав замість «спасибі» «Спаси Бог», як бабуся. Ми всі любили її, але не хрестилися. Хреститися відкрито ми почали пізніше, коли здобули державність, а з нею і відчуття відповідальності за її збереження. Саме у цей час повернувся до життя і Духовний гімн України (О. Кониський — М. Лисенко):

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости...
Цей гімн ще називають церковним.

А чи чуємо ми його слова у своїй церкві хоча б у дні свят? Ні! Не чуємо, як не чуємо і його щоденного звучання у своїх душах. А ми ж поклялися положити «душу й тіло» за свободу України, рідного краю. Чому ж не звучить? Та все з тієї ж причини: надто сильно сидить у нас московщина.

Як-от в Ананьєві, наприклад, із вулицею більшовицького комісара Аносова. Заманулося перейменувати її на Соборну. Зустрілися з місцевим кліриком, спитали дозволу. Він не проти, бо й не сподівався на таку милість своїх ананьївських симпатиків, які так уклінно возвеличують собор Московського патріархату. Ніякий закон не передбачає брати у подібній ситуації у попа дозволу, хіба що — благословення. І якою ж мораллю керуються ті, хто під час війни з Московією увічнюють її соборами українську землю, а щодо Соборності України — глухе мовчання або ж повне нерозуміння? А мова ж про нашу державність, про її соборність, про тих, хто за неї боровся, клав за неї «душу й тіло» у прямому значенні цих слів.

Те, як «знаємо» свою минувшину, шануємо своє коріння, показало зовнішнє незалежне оцінювання з історії України 2015 року, яке школярі Одещини, м’яко кажучи, склали на низькому рівні. Що ж, діти вчаться тому, чого їх вчать. А вчити треба на українських моральних засадах, на прикладах тих, хто зробив вагомий внесок у боротьбу за незалежність і розбудову Української держави, здійснив героїчний чин, звершення в її ім’я, зробив значний особистий внесок у розвиток науки, освіти, культури своєї Батькі-вщини. І тоді очевидним стане, чому вулицю Зої Космодем’янської слід перейменувати на вулицю, скажімо, Олени Теліги, а вулицю Олега Кошового — на кошового Калнишевського; Максима Горького, який офіційно не визнавав української мови, — на Володимира Винниченка чи Івана Карпенка-Карого, котрі не раз приїздили до Ананьєва побачитися з Євгеном Чикаленком; площу Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 рр., на площу Визволителів міста від румунських та німецьких загарбників у Другій світовій війні, на якій вони поховані у братській могилі; Дворянську (назва якої є не історизмом, а махровим анахронізмом) — на Модеста Левицького, відомого українського письменника (який зрікся свого дворянського титулу саме через його анахронізм), лікаря, що розпочав свій творчий шлях у нашому місті; не того, хто після звільнення міста завітав до рідної домівки провідати родичів, а справжнього Героя війни (двічі) Степана Єлизаровича Артеменка — колишнього військового комісара Ананьєва повоєнних років...

Не в докір буде мовлено і на адресу вулиць на кшталт Весела, Вишнева тощо — не забуваймо, що в Ананьєві хоч і мешкають веселі люди, але поруч жили, працювали і гідно пішли із життя і перший директор чоловічої гімназії Іван Матвійович Гаспль, і голова міста Григорій Михайлович Жардецький, розстріляний більшовиками у 1919 році біля ради, і заслужена вчителька України Віра Олексіївна Могильова, і заслужений лікар України Раїса Антонівна Федоровська, які виховали і врятували життя багатьом ананьївцям різних поколінь. Це неначе про них сказав Тарас Шевченко у вірші «До Основ’яненка»: «От де, люде, наша слава, Слава України!».

Безумовно, кожне без винятку ім’я наших містян варте поваги і доброї па-м’яті, але насамперед ми повинні пам’ятати те, що самі визначили для себе головним: «Україна — понад усе!». До-тримуючись цього путівника, ми здолаємо всі наші протиріччя та суперечності, бо, як заповідав нам Поет: «Нема на світі України, немає другого Дніпра»!

Юрій СИСІН,
член топонімічної комісії м. Ананьєва.

Переглядів: 415
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua