РубрикиБез рубрики

Пролетарський послідовник Валуєва, або Як називатися ОННБ ім. М. Горького?

Прочитала на сайті Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького звернення до громадськості щодо зміни назви нашої славетної книгозбірні. І хочу поділитися своїми міркуваннями щодо цього, як на мене, дуже важливого й нагального питання. Для себе визначила кілька проблем щодо перейменування однієї з найстаріших в Україні бібліотек, яка широко знана не лише в нашій державі, а й далеко за її межами.

Не вдаватимуся до детальної історії цієї справжньої скарбниці нашої духовності, з якою в мене, зокрема, пов’язані спогади про моє студентство, коли просиджувала днями в читацькій залі, добираючи матеріали для рефератів, курсових та дипломної робіт. Стосовно дипломної, то це була окрема історія, бо писала я роботу на філфаку тоді ще державного університету ім. І.І. Мечникова під керівництвом незабутнього Василя Васильовича Фащенка, а темою була новелістика ґео Шкурупія — яскравого представника «Розстріляного Відродження», талановитого неординарного новеліста, футуриста, представника «Нової ґенерації», життя якого на 35-у році обірвала чекістська куля на Соловках, коли за наказом людожерської радянської влади масовими розстрі-лами «ворогів народу» по всіх таборах ГУЛАГу та тюрмах у 1937-у відзначалося 20-ліття «великого Жовтня», знищувалася українська еліта.

Пам’ятаю, як співробітники бібліотеки відводили мені спеціальне місце і приносили заборонені в радянські часи журнали «Нова ґенерація», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Вапліте» та інші з жирним штампом «не выдавать», з яких я визбирувала новели Шкурупія, бо видання творів щойно реабілітованого письменника світу ще не бачили.

З Одеською науковою бібліотекою я, фактично, йду по життю весь час, і мені небайдуже, яку вона має назву і яку матиме.

Але спочатку про ту частину офіційної назви книгозбірні, яка носить ім’я М. Горького.

10 лютого 1941-го, на п’яті роковини смерті «великого пролетарського письменника» Олексія Максимовича Пєшкова (Максима Горького), указом Президії Верховної Ради УРСР його ім’я було присвоєне Одеській науковій бібліотеці. У ті часи, коли існував один-єдиний метод літератури — метод соцреалізму, який передбачав «конкретно-історичне зображення дійсності у її революційному розвитку» (формулювання Й.Сталіна), тому були спочатку ліквідовані всі літературні угрупування, а згодом і ті, хто «не вписався» у рамки цієї схеми, а Максим Горький з «босяка» перетворився на рупора комуністичної ідеології, давно відхрестившись від своїх «Несвоевременных мыслей», у яких таврував і «незлим, тихим словом» крив і революцію, і більшовиків, і її очільників. Взявши активну участь у створенні знову-таки єдиної спілки літераторів СРСР — Союзу радянських письменників, він й очолював його з 1934-го по 1936 рік.

А перед цим, у 1929-у, Горький здійснив поїздку на Соловецькі острови, у Соловецький табір особливого призначення (російська абревіатура — СЛОН), і заплямував себе не тільки самим цим фактом, а ще й виступив у журналі «Наши достижения» з нарисом, у якому захоплювався чекістськими методами боротьби з «ворогами народу» (цитую мовою оригіналу): «Я не в состоянии выразить мои впечатления в нескольких словах. Не хочется да и стыдно (!) было бы впасть в шаблонные похвалы изумительной энергии людей, которые, являясь зоркими и неутомимыми стражами революции, умеют, вместе с этим, быть замечательно смелыми творцами культуры». Так, за образним висловом одного нашого сучасника, від «Буревісника Революції» він став «Соловієм СЛОНу». Не хочу далі вдаватися в подробиці цього ганебного факту біографії письменника, бо про це вже багато опубліковано матеріалів, але хотіла б навести цитату ще одного нашого сучасника, відомого письменника й історіографа Бориса Акуніна, який у статті «Испорченный некролог» писав:

«Наверное, самый хрестоматийный и ужасно грустный пример испорченного некролога — Алексей Максимович Горький.

Невероятно сильный талант, очень красивая жизнь, в которой было всё: мощные книги и всемирная слава, любовь прекрасных женщин и обожание читателей, большие гонорары и большая щедрость, борьба с диктатурой царизма и борьба с диктатурой большевизма. Если бы Алексей Максимович умер десятью годами раньше, в эмиграции, он остался бы в нашей памяти как одна из самых светлых фигур русской культуры.

Но финал его жизни был так жалок, что перечеркнул все былые заслуги. Поездка на Соловки посмотреть на перевоспитание зеков; восторженный отчет об этой поездке; «Если враг не сдается — его истребляют»; особняк Рябушинского; Нижний Новгород, переименованный в город Горький при живом Горьком… Господи, до чего же всё это стыдно…»

Ще одне питання, яке не можу оминути: Горький і Україна, точніше, Горький та українська мова.

Коли українське видавництво «Книгоспілка» у травні 1926 року в особі Олекси Слісаренка, який його очолював, звернулося до Горького, котрий тоді ще розкошував на Капрі, з проханням дозволити переклад скороченої версії для юнацтва його роману «Мать» українською мовою, автор твору, зокрема, відповів: «…мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия» (підкреслено мною. — Т.А.).

Як кажуть, коментарі зайві. А звучить дуже актуально, як на сьогодні. Просто тобі путінсько-днр-лнрівська доктрина стосовно «русскоязычных»! Бо Горький у листі до О. Слісаренка йде ще далі — обстоюючи «всемирный язык», тобто російську мову як єдино вживану і необхідну в усьому світі.

Забігаючи наперед, не можу не зауважити, що Олексу Слісаренка через 11 років чекатимуть ті ж Соловки, і 3 листопада 1937-го він разом з численними в’язнями, у тому числі й багатьма діячами українськими культури, буде розстріляний в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом.

Історія з листом до Слісаренка мала серйозний резонанс. Свідок тих подій письменник Петро Панч зазначав, що лист М. Горького «викликав у більшості справедливе обурення»: позицію Горького гнівно засудили як в Україні, так і за кордоном.

З огляду на це не можу не згадати «Одвертий лист до Горького» Володимира Винниченка, який і зараз має актуальність, а з огляду на останні події в нашій державі — актуальність надзвичайну. Так, Винниченко писав (уривки з листа подаються за першодруком):

«У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а «нарєчіє». Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?

Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Горькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, [громадянине] М.Горькій, що Ви вважаєте українську мову за «нарєчіє». Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем «нарєчіє»…

В цьому слові, громадянине Горькій, — цілий політично-національний світо-гляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слав’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялі-стично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою заві-сою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.

…Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горькій! Ще … один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком як Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может». А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких-будь літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою…

…От у цьому страшне. Бо Ви ж не можете не розуміти, що своїм валуєвським покликом Ви даєте своїм прихильникам гасло лютої зоологічно-націоналістичної ворожнечі до української нації…

…І мимоволі з’являється питання: що ж би Ви зробили з иншими книжками, надрукованими цим нарєчієм, коли б мали силу та були послідовним? Заборонили б? Звеліли б на латинську мову перекласти? А з 16 тисячами шкіл, нищих і вищих? Позачиняли б?.. «Упразднили б за ненадобностью»? «Не было, нет и быть не может»?

Ну, а якби оті «дурні та злочинні люди», що «переслідують» руську культуру тою «українізацією», не згодились би на

«упразднение», то Ви ж не обмежились би, мабуть, самим Вашим «переконанням», а, будучи послідовним, і гармат ужили б на доказ Вашої правоти? Хіба не так?..» (підкреслено мною. — Т.А.).

Цей лист В. Винниченка, як бачимо, у повній мірі відповідає і сучасним реаліям, бо письменник, політичний і громадський діяч ніби зазирнув у наше сьогодні, ще в 1928 році передбачивши наші негаразди через те, що ми зараз розумі-ємо як русифікацію і зловісний «Русский мир», до якого і М.Горький доклав свою руку.

Від цього імені в назві бібліотеки слід було позбавитися давно. Я згадую 1996 рік, коли в Одесі відбувався VІ конгрес СФУЛТ (Світової федерації українських лікарських товариств), і до нашого міста з усіх усюд планети з’їхалися україномовні лікарі. І ще тоді й вони, і члени Союзу українок різних країн зверталися до одеської і навіть київської влади з вимогою зняти з назви бібліотеки «ім’я бандита» Горького. Богу дякувати, що цей час настав хоч тепер.

Іще одне міркування щодо перейменування нашої книгозбірні. З її історії вже знаємо, що в 1979-у «за заслуги i з нагоди 150-рiччя від заснування бібліотеку нагороджено орденом Дружби народів». Що ж це за орден і чи варто, щоб наша бібліотека мала у своєму найменуванні це словосполучення: «ордена Дружби народів»?

Відомо, що орден «вручався за великі заслуги у зміцненні дружби і братського співробітництва соціалістичних націй і народностей, за значний внесок в економічний, соціально-політичний і культурний розвиток Союзу РСР і союзних республік». І виникає запитання: де тепер і той Союз РСР, і ті союзні республі-ки? А стосовно дружби народів, то ми вже прочитали про це й у листі В.Вин-ниченка до Горького, і набачилися й начулися про вияв дружби «зелених чоловічків» та «ввічливих людей» зі зброєю в руках у Криму, і про «братню дружбу» російських «градів» та «буків» на Донбасі…

Може, досить?

Може, час позбавлятися від комуністичних ідеологем і символів?

І, може, варто нашій єдиній на Півдні України національній науковій бібліотеці мати таку назву: «Одеська національна наукова бібліотека»?

Тетяна АНАНЧЕНКО,
культуролог.

Переглядів: 571
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua