РубрикиЛюдина і час

Воював чи не воював?..

Весна 1944-го принесла Одеській області визволення від фашистських загарбників. Але поки настала та весна 44-го, були довгі роки життя у неволі. Хтось відступив, виїхав, а більшість залишилася на поталу ворогові, не відаючи про свою подальшу долю.

У кожному окупованому селі, містечку й місті для наведення нового порядку ставили старост, по-ліцаїв, бургомістрів, преторів, які вірно служили рейху. Свого часу ображені радянською владою, пограбовані й покалічені їхні душі сприйняли ворога як визволителя рідної землі. Та таких була мізерна частка серед усього багатонаціонального населення Одещини.

Ми, діти, разом з матерями чекали-виглядали повернення батьків з війни переможцями і гралися в патріотичні ігри «Білі й червоні», «Наші і німці». Патріотичним вихованням малечі займалися старші хлопці. Мати часто згадувала, як одного разу вела мене до церкви, а назустріч у Чорнянському парку йшов претор зі своїми помічниками. Претор трохи знав російсько-український суржик і з акцентом спитав мене, чотирирічного:

— Гей ти, де твій тато?

Навчений шістнадцяти-сімнадцятирічними юнаками, дав йому вичерпну відповідь:

— Ще десять ворогів уб’є і при-йде додому!

Уявіть стан матері... Заступник претора запитав у шефа про мою відповідь і, схопившись за кобуру пістолета, брудно вилаявся. Мати, живучи серед молдован, трохи розуміла їхню мову, і в неї усе захололо від страху, але: «Ти б з дітьми не воював. Чуєш, он гримить недалеко? То це не грім, а канонада! Думай...» Ті кілька разів оглянулися на нас з матір’ю і голосно зареготали. То були не німці...

Так ось, отих хлопців, котрі чекали й виглядали «наших» і яких їхня радянська влада кинула в окупації, прибулі «наші» необмундированих, ненавчених і неозброєних від 16 років послали в пекло Яссько-Кишинівської м’ясорубки. Там вісімнадцятилітнім загинув мій найкращий друг і вихователь Толя Таратунський.

Десь наприкінці березня у наше село з боку Рибниці зайшли роз-відники на чолі з лейтенантом Озеровим, братом знаменитого спортивного коментатора Миколи Озерова. У нашій половині хати розмістилася кухня розвідників. Найкраще запам’яталися кухарки тітка Ліда та Шура, бо частували нас із сестрою цукерками. Мамину найменшу сестру забрали у труд-армію на урановий рудник ім. Ле-ніна, нині Кривий Ріг. Разом з полоненими німцями пиляла стояки-підпори. Була ж в окупації...

Лише небагатьом українським юнакам того призову з окупованих територій пощастило вижити. Серед таких щасливців був Степан (на прохання сина прізвища не називаю). Доля закинула його до Миколаївського навчального центру танкістів, після закінчення якого потрапив на формування під Москву. Під час навчального тренування снаряд вибухнув, і всі у танку загинули, а Степана викинуло через верхній відчинений люк. Через сильну контузію втратив слух і мову. Вісім місяців московського шпиталю. Там його застала Перемога у Другій світовій. Українця Степана комісували за інвалідністю й відправили додому, не давши навіть до-відку, як і за яких обставин став інвалідом... Як нині буває в АТО...

Глухонімого солдата потяг привіз на рідну станцію Жеребкове Ананьївського району. Розгледівся солдат: навкруг вирує життя, всі кудись поспішають, знайома з дитинства дорога веде додому. Лише півтора десятка кілометрів — і зустріне рідних. Та стало так гірко і боляче повертатися додому інвалідом, хоча, по суті, й не воював, про що свідчить довідка. Відійшов сотню метрів від залізничного вокзалу, ліг на шпали, а голову поклав на рейки... Пролежав так з десять хвилин і не помітив шляхового обхідника, який перевіряв справність колії. Побачивши солдата-самогубця, збагнув його стан і грізно запитав:

— Ти чого тут розлігся? Хіба на тебе не чекають вдома рідні?

Степан зрозумів, що почув питання обхідника, й автоматично з притаманним українським гумором відповів:

— Слухав рейки, чи не йде поїзд, щоб під’їхати додому, бо далеко тупати пішки. — Щасливо розсміявся і на всю міць легень закричав:

— Додому! До неньки й батька, до життя! Я чую, дякуючи Богу та ангелові-охоронцю!

Обхідник ошелешено кліпав очима, не розуміючи дивного солдата, який тільки-но хотів погубити тіло й душу, а потім перехрестився.

До самої смерті Степан жартував:

— Я й не знаю, чи був на війні, чи ні — ніде про це не зафіксовано...

Та добре знав, що Бог не обділив його долею...

Борис ДРАЇМ.
м. Ананьїв.

 

Переглядів: 547
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua