РубрикиЛюдина і час

Пашка з Привозу

А  ти  готовий  захищати  Вітчизну?

Чи доводилося вам хоч раз опинятися біля потривоженого вулика? Ох, стережіться! Гудуть, дзижчать, в’ються роєм над головою, пікірують, щоб ужалити. Бо закон у них однозначно жорстокий, але справедливий: не зазіхай на чуже — знищимо!

Україна сьогодні — це той же збуджений вулик: війна! Несподівана, як землетрус, незбагненна, непередвіщувана і взагалі якась гібридна! Бандформування поливають вогнем з артилерії, «градів», мінометів луганську, донецьку, а отже, нашу, українську, землю, перетворюють на руїни міста і села, заводи і шахти, руйнують інфраструктуру.

А поля... Що буде з ними? Переорані снарядами, глибокими ви-рвами, усіяні понівеченою технікою — картина гірша, ніж у Велику Вітчизняну. Хоча й тоді у селі Варварка, на Кіровоградщині, де довго стояла лінія фронту, земля була так нашпигована воєнним залізяччям, що боялися навіть підходити. І лише у 1982 році поле засіяли, і воно дало перший повоєнний урожай. Через тридцять сім років! Ось що запрограмувала Україні путінська Росія разом із сепаратистськими бандформуваннями!

Подих війни із сходу долинув і в інші, спокійні області України. Звичними стали у великих містах, на залізниці вибухи, скоєні терористами. Люди знервовані, їм потрібна правдива інформація про перебіг подій у країні, а її нема, а якщо і є, то нерідко суперечлива. Ну справді, що воно у нас — АТО чи війна? Якщо АТО, то при чому тут мобілізація? Якщо ж війна, то чому досі не оголошено воєнний стан? І хто винен у наших великих людських і територіальних втратах?

Запитань море, а відповідей нема, бо влада вперто уникає діалогу з народом. Тому й не дивно: де купка людей — там і полеміка. Й основний фігурант — Порошенко. Мовляв, обирали президента і в його особі головнокомандуючого, а що маємо насправді? Порошенка-дипломата і переговорника? А де ж головнокомандуючий? Де його Ставка із тактикою і стратегією дій? Адже країна уже рік у жорнах війни, втрачаємо людей, територію...

Подібна полеміка спалахнула і на зупинці, де в очікуванні рейсового автобуса люд гомонів — спершу тихо — про галопуючі ціни, згодом голосніше — про трагедію у Маріуполі, шалені обстріли бойовиками Дебальцевого, Щастя, Артемівська.

Тематику бойових дій повернув в інший бік знервований чоловічий голос:

— А як вам нинішня мобілізація? Особисто я не хочу воювати! Бо кого захищати — мільярдерів і мільйонерів, що обідрали народ і всю країну, як липку? Захребетників-прокурорів і суддів? Чинуш-хабарників? А може — Батьківщину, яка завжди була для простих людей мачухою?

Той голос багатьом був знайомий: Пашка-тачечник із сусідньої вулиці. Про нього казали: він і народився з тачкою у руках, бо з вилупка заробляв на Привозі, розвозив чужі важкі мішки.

Відчуваючи, що його слухають схвильовано, продовжував:

— Мій брат на заробітках у Росії, бо тут роботи не знайти. Дивиться там телек, слухає радіо і дзвонить мені: що ви там витворяєте, майдануті бендерівці? Самі заварили кашу на Донбасі і звинувачуваєте у всьому Росію…

Тут уже гурт не змовчав:

— Про Майдан, Пашко, ти б за-ткнувся, бо там не був, а наслухався брехень з російських каналів та від свого братіка. І не ми заварили кашу, а зелені чєловєчки! Не обі-йшлося, правда, і без українських запроданців!..

Підійшов автобус, і вже навіть там, у тисняві, чийсь бас продовжував:

— Дивуюсь тобі, Пашко. За роки заробітчанства на Привозі ти зі своєю тачкою оббіг мало не весь земний екватор... А так і не збагнув, що захищати передусім треба саме її, землю, по якій бігаєш! Тобі б до кіборгів у донецький аеропорт, хоча б на день. Порозумнішав би зразу.

Бувають же такі збіги: увечері того ж дня увімкнув удома Павло свого дешевенького приймача і почув:

— ...а в Афгані я теж був водієм. Зараз кілька місяців підвозимо допомогу кіборгам у порту.

«Знову кіборги!» — подумав, але прислухався, навіть присів на стілець. Було цікаво чути водія, обстріляного і в Афгані, і тут, удома.

Слухав і відчував: щось ріднило його з цим незнайомим Анатолієм, бійцем Черкаського автобаталь-йону. Навіть відрегулював звук приймача, щоб краще чути свідка й учасника бойових дій. Приймач помовчав і знову озвався, вже з болем:

— ...бійцям обідно: ми готові йти в атаку, а нас стримують: «Перемир’я, сидіть тихо!» Зрозумійте психологічний стан бійців: ми за-стоялися в обороні! Чому не йти вперед? Адже нас тут, в обороні, все одно вбивають щодня, а заодно знищують і нашу бойову техніку, і зброю. А що боєць без них? Гарматне м’ясо…

У голосі Анатолія і гіркота, і гнів.

— ...навіть російські ЗМІ ствер-джують, що українські батальйони воюють краще від елітних російських підрозділів. Знали б, як нам доводиться воювати. Маємо заводи, здатні сьогодні поставляти нам і бронетехніку, і зброю, але замовлень від влади чомусь нема. Ми на передовій, під «градами» вимушені пробиті колеса не міняти, а на ходу ремонтувати. А щоб зняти колесо, потрібні гайкові ключі, кувалда, а їх нема. Замовляємо волонтерам, просимо у місцевих трактористів…

Потрясінню Павла не було меж: ремонтувати під шквальним вогнем! Не маючи підручних інструментів, запчастин, знаючи, як чекають на допомогу там, в аеропорту!

Згадалося, як кілька років тому за безцінь купив геть убиті «жигулі», що годилися лише на металобрухт, як розібрав до останнього гвинтика, почистив, змастив, замінив зношені деталі новими, — і загуркотів його «жигуль»! Зараз він — опора для Павла. Але ж усе те було у часі і не під кулями!

Жалюгідна картина, панове військові керівники: один танк тягне на причепі іншого танка на передову. Бо нема чим відбити атаку. Є тільки два підбиті танки: один здатен рухатися, але не здатен стріляти, а другий — навпаки. От і тягнуть на вогневу позицію стріляючого каліку, щоб прислужився ще хоч раз. Про це з обуренням розповів тоді, пани генерали, боєць автобаталь-йону Анатолій.

Зароїлися в голові Пашки суперечливі думки: щось не так було досі у його житті та й у житті всієї країни. А що саме і хто винен у всьому? А тут ще той святий отець з Майдану раз-по-раз спадає на думку. Його бачили й чули мільйони телеглядачів.

Бачив і Пашка. Щоправда, спершу не помітив намет, зведений як міні-церква з хрестом угорі. Бо Майдан був суцільним пожарищем, там горіло все, що могло горіти: гори покришок, високі барикади, горів навіть политий кров’ю асфальт. Озброєні «беркутівці» били і планомірно добивали активістів Майдану, мирних українців, які хотіли жити по-новому, у демократичній європейській країні. Все те бачили і святі отці, що перебували в церкві-наметі, і молилися за спасіння невинних душ. Не витримав один із них, вискочив у своїй чорній рясі у палаюче, стріляюче жахіття Майдану, здійняв руки у чорне закіптюжене небо, і з його вуст — чи то крик, чи зойк, чи молитва:

— Господи! Прибери царя і воцарися сам!

Але у Межигір’ї царя вже не було: ганебно втік від народного гніву, як шкідливе нікчемне кошеня, — під крило свого кремлівського покровителя. Ось тобі, братіку, і «майдануті»! Учасники Революції Гідності, вони повалили, здавалось би, непорушний режим Януковича!

...І заманулося Пашці ще бодай раз поспілкуватися з Анатолієм. Як він сказав наостанок? «Рідну землю треба захищати!» Адже агресор оточив її всю по периметру, готовий будь-якої миті розпочати широкомасштабну війну, озброєний до зубів! То що ж було досі не так у нашій країні і чому багато чоловіків уникають брати в руки зброю? Невже нікому з них не передався патріотизм Небесної сотні, дух Революції Гідності?

Думаю і я про Пашку, про таких же, як він, малолітніх рабів з Привозу, рабів уже в нашій незалежній Україні! Діток без дитинства, підлітків без можливості отримати хоча б робітничу професію у профтехучилищах — де вони зараз ті ПТУ?

А хто подбав про їхні душі? Адже «Душа обязана трудиться и день, и ночь, и день, и ночь!». Бездушна, бездуховна людина не здатна стати активним громадянином і патріотом. Саме з їх числа — і холуї, і запроданці. А ми сьогодні ще дивуємося, чому хтось ухиляється від мобілізації, і хочемо мати громадян, патріотів і воїнів.

«Рідна земля», «Україна», «Батьківщина» — чи одразу вкорінюються у свідомості дитини ці поняття, які у дорослому житті стають нашим стрижнем, нашою совістю й опорою? Питання і просте, і складне. Тому наступні ліричні відступи, може, комусь таки знадобляться і щось підкажуть.

— Сьогодні я у справі їду у Парижком, а заодно хочу з собою взяти й тебе. Покажу красу небачену! — одного разу сказав мені тато, шофер. Працював у МТС, яка базувалася у нашому селі.

Поки вантажівка гуркотіла степовим шляхом, я почула, що Парижком — це радгосп імені Паризької комуни. «Тобі, доню, розкажуть про це на уроці історії. Про країну Францію, про їхню революцію, а Париж — то їхня столиця».

Було дивно, чому ми зупинилися посеред травневого степу. Ліворуч хвилювалося зелене море, тато сказав: то пшениці. А праворуч од шляху... Хоч стій, хоч падай! Ну, на нашому подвір’ї, од воріт і до хати, квітує рядок тюльпанів, зеленіють вони і під вікнами, а щоб квітувала галявина, ціле поле тюльпанів — червоних, оранжевих, навіть блакитних?!

Тато уважно слідкував за моєю реакцією і був явно вдоволений, що таки вразив мене.

— А якщо сюди прийде трактор з плугом? — злякалася я.

— Не прийде! Бо ці тюльпани квітують тут щовесни вже десятки років, і їх обері-гають люди — як заповідник. Диво дивне: степ, палюче південне сонце, літніх дощиків тут як кіт наплакав, а наші квітучі аборигени живуть, і їм хоч би що! Я об’їздив багато районів області, а такого квітучого поля ніде не бачив!

Влітку, у жнива, батькова вантажівка завезла нас знову у степ, але вже на колгоспний тік. І знову я зупинилася там, як укопана: не купи, а високі гори зерна з-під комбайна! Гори!

— Любиш пиріжки і млинці? Це з неї! З пшенички! — говорив тато. — Зараз повеземо зерно на млин, там пшеничку змелять на борошно — їжте і каші, і пиріжки.

— Тату, це ж скільки люду можна нагодувати! — видихнула я, а він тільки вдоволено посміхався, бо розворушив душу дитини.

«Троянди й виноград — красиве і корисне», — цей вислів свого часу набув популярності не тільки серед любителів поезії. А чи може до розряду корисних і прекрасних потрапити, скажімо, мертва піщана пустеля?

— Сьогодні у нас уроків не буде — ми підемо з вами на екскурсію, — сказав учитель Олесь Маркіянович.

— Куди? — загелготав наш четвертий клас, радий, що не буде уроків.

— Підемо у кучугури, що за шелюгами.

І враз зник наш піднесений настрій: чи екскурсія — кучугури? Там же піски! Зроду там не граються діти!

Але вчитель тільки посміхався. Йшли довго, бо це ж за селом. Йти було важко: у піщаних кучугурах нога тоне по щиколотки. Десь зліва, далеко на схід, чули, є таке селище: Олешки (нині це райцентр Цюрупинськ). Звідти й починаються Олешківські піски.

— А тепер, друзі мої, — сказав Олесь Маркіянович, — уявіть собі карту України. На її просторах ліси, степи, моря і гори. А чого варті Дніпро, Дністер! І раптом посеред цього розмаїття природи притулилася перлиною ця піщана пустеля. До речі, ви помітили: коли нога поринає у пісок аж до колін, він подає свій голос — співає! От ніби пролетів комарик!

Ми спробували — і справді співає!

— Тому, — сказав учитель, — ці піски тут так і називають: співучі! А тепер озирнімося навколо, — не вгавав наш екскурсовод, — піски від обрію до обрію, дюни! Тераси дюн! Справжня африканська пустеля Сахара — хоч кіно знімай! А що найцікавіше: це наша пустеля — єдина не тільки в Україні, вона єдина у всій Європі, бо Україна — частина Європи. Як гадаєте: є чим гордитися?

...Ми йшли на екскурсію жовторотими горобенятами, а поверталися звідти мало не орлами — от ніби самі з висоти пташиного польоту побачили увесь свій квітучий край, Україну і єдину на всю Європу пустелю співучих пісків, українську перлину.

Шкода: не було у Пашки тата, який прагнув би прищепити своєму синові любов до всього, що називається Батьківщиною. Не було вчителя Олеся Мар-кіяновича, який виховував у своїх учнів гордість за рідний край. А був тільки брат, та й той подався шукати щастя не в ту країну. Йому б на Захід, у Європу, куди прагнемо зараз і ми.

«Рідна земля», «Батьківщина» — чи тотожні ці поняття? Як на мене — не в усьому. Рідна земля — це даність раз і назавжди. Її не можна перемістити, не можна вкрасти. Її можна тільки загарбати зайдам-чужинцям — якщо їм це буде дозволено. Коли ж хтось і покине рідну землю у пошуках кращої долі, він усе одно понесе її з собою у світи на своїх підошвах. Бо ця пуповина ніколи не рветься! Ось чому у наших генах живе цей невмирущий обов’язок — захищати її до останнього подиху.

А Батьківщина — це те, що ми будуємо самі. Наша Батьківщина, незалежна Україна, за історичними мірками — навіть не підліток. Нам, незалежним, усього двадцять чотири. А помилок і зловживань за цей час накоєно!.. Бо не тих обираємо керманичами. За ці роки було у нас два Леоніди, два Віктори, про яких у народі — жодного доброго слова. Наш п’ятий, Петро, поки що перший. У ньому ще як слід не встигли розібратися, але питань до нього — хоч греблю гати.

То, може, і справді символічним, знаковим був голос святого отця на Майдані:

— Господи! Прибери царя і воцарися сам!

Може й справді, як дедалі голосніше гомонять у народі, не вписується в український менталітет ця найвища державна посада? Адже є парламент! А може, навпаки — саме Петро Олексійович доведе зворотне? Адже йому належать ці прекрасні слова, що Україну можна любити будь-якою мовою: українською, російською, татарською, білоруською, гагаузькою… Головне — любити!

Не слова, а бальзам на душу! Ось тільки одна заковика: любов буває різною. Платонічна — теж любов, але від неї не народжуються діти. У нашому ж державотворенні, особливо у воєнний час, любов потрібна не споглядальна, а дійова, результативна, навіть войовнича.

Ось таку любов до України і явити б сьогодні народові, не винаходячи велосипеда, а як у давнину: «шапку по колу»! Для цього зібрати б нашому Петрові Олексійовичу таких же, як і сам, бізнесменів-мільярдерів та мільйонерів і не панькатися з ними, високонедосяжними, а руба:

— Шапку по колу, хлопці! Бо досить уже здирати з простих трударів по три шкіри! — і першим у шапку власні мільйони, чи скільки підкаже йому президентська совість. А олігархи — амбітний народ — і собі слідом за главою у ту шапку. Як казали у Велику Вітчизняну війну: «З миру по нитці — Гітлеру вірьовка». (Ну а в наш час, сьогодні... та ви самі знаєте, кому і за що...).

От і вистачило б на перший час тієї шапки без ганебного старцювання по світу — і на зміцнення обороноздатності країни, і на реформи, й обов’язково на безпритульних та хворих діток.

За це обома руками і Пашка. До речі, повістку йому ще не приносили, але він уже і не переймається цим. Вирішив: завтра сам піде до військкомату — водій, ремонтник. Рюкзак із запчастинами і реманентом уже готовий. Бо й справді: кому, як не нам, захищати рідну землю? Де народився — там і знадобився!

Майя ФІДЧУНОВА.

 

Переглядів: 1375
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua