РубрикиІсторія

Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні

Страшні роки Другої світової війни залишили незагойні рани на тілі української нації. Українці в цій війні були гарматним м’ясом, переконаний її учасник, Герой України Левко Лук’яненко, а Г.К. Жуков, на честь якого встановлена іменна медаль, не «великий полководець», а один з катів українського народу.

Один з найвідоміших і найавторитетніших наших співвітчизників присвятив цій темі книгу-дослідження «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні», що вже витримала десять видань. З люб’язної згоди автора вміщуємо один із розділів цієї книжки та його відкритий лист тодішньому президенту Леонідові Кучмі.

Відкритий лист
Президентові України Леонідові Кучмі

Шановний пане Кучмо!

Ви маєте хоч краплину національної гордості, чи не маєте? Як могли Ви встрянути в російську шовіністичну акцію прославляння одного зі стовпів сталінського терору й загарбницької імперської армії? Визнаючи медаль Жукова, Ви визнали його злочинну супроти українського народу діяльність за позитивну! Що це за мораль така — прославляти катів і деспотів?! Куди завели Вас проросійські симпатії, відсутність національної гордості і слабкість християнських моральних засад?! Послухайте, як виглядає ця Ваша акція в очах українського патріота — учасника бойових дій.

Ви видали указ про нагородження медаллю імені Г.К. Жукова учасників «Великої Вітчизняної війни».

Називати війну вітчизняною може той, хто захищав свою вітчизну. Українці захищали не свою вітчизну, а воювали за Російську імперію (що до 8 грудня 1991 року звалася Союз РСР) проти гітлерівської імперії.

Україна не оголошувала війни Німеччині і не оголошувала стану війни з нею. Україна не була суб’єктом міжнародного права і тому не воювала з Німеччиною. Україна була колонією Москви, українці — громадянами Союзу РСР. Керівництво Союзу мобілізувало українців до імперської армії і погнало на війну: до 1941 року на загарбання чужих країн і розширення меж імперії, від 1941-го — на захист загарбаних територій від іншого загарбника — гітлерівської Німеччини.

Українці в цій війні були гарматним м’ясом, а позаяк у Москві на нас завжди дивилися з підозрою, то маршал Жуков від початку й до кінця війни з Німеччиною послідовно і завзято старався убивати українців якомога більше. Верхом його українофобства був наказ, що він його підписав 1944 року разом з Берією, про примусове виселення всіх українців, які жили на окупованій німцями українській території, в «отдаленные края СССР».

1943 року, коли німецька окупація на Чернігівщині змінилася російською, мого батька і всіх дорослих чоловіків села забрали (силою) до Червоної армії. Ця Червона армія була російською армією: уніформа, статути і мова були російські, у ній плекали російські військові традиції, і Сталін у переговорах з Рузвельтом і Черчілем постійно вживав вирази «русские войска», «русский маршал Жуков», «русский генерал» тощо.

Мого батька і всіх мобілізованих селян без жодного військового навчання, у своєму цивільному одязі через два тижні після мобілізації привезли на фронт біля Лоєва на Дніпрі, дали одну гвинтівку на кілька чоловіків і по свіжому білому сніжку в сірих, чорних та інших темних піджаках кинули німцям під кулі. До села почали щодень надходити повідомлення про смерть, їх було все більше. Одного разу прийшло повідомлення про смерть 25 чоловік. Так російська імперія перетворила їх на гарматне м’ясо!

Наприкінці 1944 року і мене, 16-річного хлопця, взяли до тієї ж армії зброєю захищати московські імперські інтереси. І був я в армії до 1953-го. Тепер маю статус учасника бойових дій.

Мені жаль, що я змушений був так довго ходити в російській сірій шинелі, носити російську зброю, користуватися російською мовою і зміцнювати своєю участю в російській армії колоні-альне ярмо на шиї України.

Я заздрю воякам Української повстанської армії. Вони воювали за свободу України проти німецьких окупантів, проти польських антиукраїнських сил, проти російських окупантів. Вони — справжні продовжувачі нашої славної Козаччини, їх не мобілізували до УПА силою. Вони самі йшли до неї, самі шукали собі зброю, присягали боротися супроти окупантів до загину й у разі безвиході воліли радше підірватися на гранаті, аніж здатися в полон. Вони — справжні лицарі й щирі сини України — ось хто має право гордо підняти голову й сказати: я захищав Вітчизну!

Я, мій батько, сотні селян, які лягли трупом під Лоєвом на лівому березі Дніпра, продовжили не козацькі традиції боротьби за волю, а традиції рабської покори, служіння чужим інтересам. Ця традиція — не та, якою можна пишатися. Вона народилася з національного рабства і його продовжувала. В умовах незалежності не її треба згадувати, а плекати натомість козацькі традиції і славити продовжувачів їх — вояків Української повстанської армії!

Жаль, що Ви, пане Президенте, не знаєте, мабуть, історії України, не мислите поняттями українського національного інтересу, тому своїм блюзнірським указом про нагородження українців медаллю ката Жукова так зганьбили себе!

Я з обуренням відкидаю цю Вашу нагороду! І пропоную Вам продати один літак з Вашого особистого авіапарку, щоб на виручені гроші надрукувати «Історію українського війська» професора Володимира Улянича, аби дати можливість шанувальникам Г.К. Жукова інакше поглянути на свою національну долю та роль у ній російського маршала.

Л. Лук’яненко.
(Надруковано у газеті «Вечірній Київ» від 17 червня 1998 року)

Жуков-«полководець»

В «Энциклопедии военного искусства» описано епізод 1939-го: «На початку серпня 1939 року Г. Жуков поїхав на Далекий Схід захищати від 6-ї японської армії монгольський кордон. Разом із ним з Москви приїхала група слухачів військових академій — офіцерський резерв. Жуков знімав тих, хто, на його думку, не відповідав займаній посаді, і розстрілював. На звільнене місце ставив людину з резерву, яка в разі найменшого промаху, як і його попередник, діставала кулю в потилицю».1

«Жуков не был мелочным. Он не любил наказаний типа выговор или строгий выговор. Жуковское наказание — расстрел. Без формальностей... Генерал-майор П.Г. Григоренко описал один случай из многих... Отстранен командир стрелкового полка, из резерва Жуков вызывает молодого офицера, приказывает ехать в полк и принять его под командование. Вечер. По приказу Жукова все радиостанции молчат. В степи ни звука, ни огонька — маскировка. Ориентиров никаких. Пала ночь. Всю ночь офицер рыскал по степи, искал полк. Если кого встретишь в темноте, то на вопрос не ответит: никому не положено знать лишнего, а если кто и знает, проявит бдительность: болтни слово — расстреляют. До утра офицер так и не нашел свой полк. А утром Жуков назначил на полк следующего кандидата. А тому, который полк найти не сумел, — расстрел».2

Жодного людського підходу до людей, жодного поцінування людської особи!

Доктор історичних наук Андрій Мерцалов у журналі «Родина» пише: «После Сталина Жуков был вторым лицом в военном руководстве СССР... Не только Сталину, но и Жукову были свойственны порочный принцип «любой ценой», грубость и самодурство».3

Генерал-лейтенант М. Павленко про вину Жукова так пише: «В ходе летне-осенней кампании 1941 года потерпели поражение более 300 наших дивизий, насчитывавших в своем составе свыше 5 млн человек. Около 1/3 этих дивизий потерпели поражение в первые три недели войны», а начальником Генерального штабу, як ви знаєте, був Жуков.

Військова доктрина Жукова полягала в тому, що після артпідготовки в атаку кидали, піхоту, яка мала прорвати оборону, а далі в прорив ішли танки. Тобто шлях танкам прокладали тілами солдатів. Використання цієї тактики, яку засуджували всі воєнні начальники зі здоровим глуздом, призвело до того, що на одного вбитого німця припадало 8—10 вбитих радянських воїнів.

Жуков з наближенням німців до Москви пропонував її задати, і не здали її тільки з волі Сталіна.

Командуючи обороною Москви восени 1941 року, Жуков наказав кинути у німецький прорив 179 тисяч «ополченцев» — учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України. Саме тут стався випадок, що шокував увесь світ: одна гвинтівка та один комплект набоїв на п’ять осіб і одна граната на трьох. У тому «бою» загинув Ю. Кондратюк, який розробив програму польоту на Місяць, здійснену згодом США. Це ж не що інше як геноцид української нації!

19 грудня 1941 року Жуков послав проти танків три кавалерійські дивізії, набрані з селян Кубані і України. Весь корпус було знищено за кілька годин.

Кавалерію проти танків — о, це треба бути військовим генієм!

Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заград-загони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тис. людей, переважно — українців.

І це хіба не геноцид українців?!

...Ось слова «Энциклопедии военного искусства», що яскраво показують дикунське означення «в ніщо» вартості самого людського життя: «Чаще всего по приказу Жукова войска в лоб атаковали укрепления противника, как это случилось, например, при взятии Зееловских высот, расстояние от которых до Берлина в результате наступления вверенных маршалу частей можно измерять не километрами и метрами, а количеством трупов советских солдат...

Жуков погнал через минные поля пехоту, экономя время на разминировании. Причем, он не только не стыдился своей жестокости, но даже похвастался ею перед союзниками, приведя Эйзенхауера в состояние, близкое к шоку. Даже через много лет в своих мемуарах американский генерал с возмущением писал: «Мне даже трудно представить, что могло бы произойти в нашей армии с генералом, если бы ему пришло в голову отдать подобный приказ». Зато мы можем не просто представить, но и доподлинно знаем, что произошло с Георгием Жуковым: он получил третью звезду героя».4

Хрущов зробив Жукова міністром оборони. «На цій посаді Георгій Жуков прославився тим, що видав наказ провести випробування атомної зброї на живих людях. 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні під Оренбургом 40 тисяч військових було кинуто в ядерне пекло. Три чверті солдатів померло від обпалення та променевої хвороби. Ще десять тисяч на все життя стали каліками. Це приклад типового ставлення Жукова до солдатів як до свого дешевого підручного матеріалу. Невдовзі після тоцького вибуху маршал отримав зірку «героя».5

Коли в Угорщині почалося повстання за національну свободу, Жуков розробив свою останню бойову операцію під назвою «Вихрь», яка впродовж трьох днів мала розчавити угорську революцію. Кількість жертв для нього не мала значення, мало значення утвердження Російської імперії на загарбаних територіях.

«Энциклопедия военного искусства» так оцінює військові здібності Жукова: «Ничего гениального в Жукове не было. Не было ни одной ситуации, в которой он победил бы противника меньшими силами. У него всегда было больше танков, артиллерии, больше боеприпасов, больше людей, которых он гнал на смерть совершенно спокойно, не задумываясь о последствиях и ценности человеческой жизни».6

Відомий російський письменник Віктор Астаф’єв так оцінює ведення війни: «Сталин и его выкормыши бездарно начали войну, бездарно ее провели и бездарно завершили, в результате чего народ подвергся невосстановимому насилию. Потеряли 47 миллионов, а немцы — 7! Цифра наших потерь в ВОВ составляет не 20 и не 27 млн человек. Нет, 47 млн, считают знающие люди. Это же надо, а как воевали! Погнали нас, и сразу: «Сливай горючее, пали, бомби, и по чужим, и по своим, если свои в окружении...»

А сколько калек, сколько нравственно изувеченных, сошедших с ума, умерших от войны, но после победы, сколько репрессированных за неосторожное слово и чужие грехи...

...Такие неимоверные потери за-ставляют задуматься о степени профессионализма профессиональных военных. Были ли среди них такие командиры, которых можно было бы назвать, как в старину, «отцами», которые горой за своего солдата — и перед неприятелем, и перед собственным начальством? Нет, среди высшего командования не было. Все они достойные выкормыши Сталина. Большинство из них совершенно не считались с потерями и совершенно не понимали, что такое человек, солдат. И когда я читаю где-нибудь о любви к солдату, я содрогаюсь. Или они в самом деле не понимают, что они больше всего виноваты перед солдатом, или это цинизм».7

Дочка генерала Ватутіна Олена пише: «Я однажды чуть не сошла с ума от страха, когда увидела, как Жуков избивал ногами своего шофера».8 Російський письменник Олександр Бушков у книзі «Россия, которой не было» пише: «Возможно, маршал Жуков по количеству пролитой им крови и шлейфу самолично вынесенных смертных приговоров за спиной в определенные годы превосходит даже Сталина. Это одна из страшнейших фигур русской истории. И лучше всего ее суть передает портрет Константина Васильева. Изображенное на нем запредельное существо не имеет ничего общего с миром людей, потому что пришло из какого-то другого. Это не человек, это языческий бог войны с волчьим оскалом на синем лице».9

А ось як оцінює «талант полководця» Жукова... начальник, головний маршал авіації Голованов: «Жуков... не имел ни общего, ни военного образования. Два класса городского училища — вот и все его образование».10

«Сравнивать Жукова с Суворовым или с Кутузовым нельзя. Те были политиками, а с Жукова этого и требовать невозможно — всего два класса образования! И то, что его сняли с поста министра обороны, было и своевременно, й справедливо, ибо он бы таких дров наломал!»11

«... Всю ответственность за внезапность нападения Гитлера на нашу страну и первоначальные результаты мы возлагаем на Сталина, ибо он стоял во главе государства, хотя к этому имеют прямое отношение и С.К. Тимошенко — как нарком обороны, и Г.К. Жуков — как начальник генерального штаба».12

А ось думка про Жукова полковника, доктора історичних наук, професора Андрія Мерцалова: «Не только Сталину, но и Жукову были свойственны порочный принцип «любой ценой», грубость и самодурство. Это долго скрывали. Однако воспоминания К.К. Рокоссовского и других военных сейчас опубликованы... На личный счет Жукова необходимо отнести очень многое: от неспособности противостоять Сталину в его безумном стремлении «не дать повода» фашистской Германии накануне ее агрессии до наступления на Висле без достаточной подготовки и ввода танковых соединений на улицы Берлина».13

Такої ж думки про Жукова й історик та учасник війни генерал-лейтенант М.Г. Павленко: «Жуков уверял меня, что он ничего не знал о плане «Барбаросса» накануне войны, что он и в глаза не видел донесения разведки. На следующий раз я приехал к Жукову и привез те самые сообщения разведки о плане войны с СССР, на которых черным по белому стояли их — Жукова, Тимошенко, Берии и Абакумова подписи. Трудно передать его изумление. Он был просто шокирован».14

Далі М.Г. Павленко зазначає: «Стыдно, горько об этом говорить, но тут нельзя не согласиться с В. Астафьевым: мы залили землю кровью, противник ею захлебнулся, забросали трупами советских людей».15

Ось така ціна таланту «великого полководця» Жукова...

Портрет цього ката був би неповний, коли б не згадати про його грабіжницький інстинкт. У згаданій книжці О. Бушков розповідає: «По указаниям Сталина в январе 1948 года в московской квартире Жукова и на его даче в Рублево оперативники МГБ провели негласные обыски. Золотых часов было найдено не так уж много, всего семнадцать штук, сундуков с дорогой посудой, мехами и прочим барахлишком немного побольше — 51. В акте «О передаче Управлению делами Совета Министров СССР изъятого МГБ СССР у Маршала Советского Союза Г. К. Жукова незаконно приобретенного и присвоенного им трофейного имущества, ценностей и других предметов» значится: ценных мехов — 323 шкурки, тканей — 3420 метров, картин из Потс-дамского дворца — 60, а также дворцовая мебель, гобелены, ковры, множество других ценных предметов. Кроме того, указывается, что ранее на таможне были задержаны отправленные из советской зоны оккупации Германии 7 вагонов с мебелью для Жукова — всего 194 предмета».

Вовсе уж пикантно выглядят строки из рапорта Абакумова Сталину: «... в книжных шкафах стоит большое количество книг в прекрасных переплетах с золотым тиснением, исключительно на немецком языке, Жуков немецким не владел и читать эти книги, безусловно, не мог, — но, поскольку переплеты были тисненные золотом, сработал инстинкт хомяка...»16

Список використаної літератури:

1 Энциклопедия военного искусства. — Минск: Литература, 1997.

2 Суворов В. День «М». — Черкассы: Инглес, 1994.

3 Мерцалов А. Под гипнозом сильной личности//Родина, 1991. — №6—7.

4 Энциклопедия военного искусства. — Минск: Литература, 1997.

5 Там же.

6 Там же.

7 Астафьев В. Сначала снаряды, потом — люди // Родина, 1991.

8 Ватутина Е. Папу убил Сталин // Столичные новости.

9 Бушков А. Россия, которой не было. — Москва, 1997.

10 Чуев Ф. Солдаты империи. — Москва: Ковчег, 1998.

11 Там же.

12 Там же.

13 Мерцалов А. Один к пяти // Родина, 1991. — № 6—7.

14 Павленко М. Обреченные триумфаторы // Родина, 1991. — № 6—7.

15 Там же.

16 Бушков А. Россия, которой не было. — Москва, 1997.

Переглядів: 972
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua