РубрикиІсторія

До витоків нашої державності

            Найважче писати історію патріотів.
Олесь Воля. З книги «Піраміди духу».

Ми постійно перебуваємо в пошуку свого історичного минулого. Без цього неможливо створити і своє майбутнє. Росія ніколи не сформувалася б як Росія без державності Київської Русі. Ми і наша державність — це, до речі, коріння всієї східної гілки європейської цивілізації. Україна — повноправна європейська цивілізована держава. Та російські невігласи усіх рівнів силкуються це заперечувати. Так, при зустрічі з президентом США Джорджем Бушем президент Росії Володимир Путін дозволив собі такі слова: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это не государство! Что такое Украина? Часть её территории — это Восточная Европа, а часть, и значительная, — дарованная нами!». Дрімучий імперіалізм з особливою пристрастю проявився в жадобі повернення до російського лона України. Ось і російський письменник Віктор Єрофеєв у своїх висловлюваннях близько до поглядів Путіна. «Мы все убеждены, что Украина — это наша страна и что её отделение от нас было великим недоразумением и нуждается в коррекции. При этом мы даже не скрываем наше чувство превосходства перед нашим младшим братом, украинцем или, скорее сказать, хохлом». Ось такі «братики». Ніяк не вгомоняться.

Коли ми говоримо про перші державотворчі процеси на наших землях, маємо пам’ятати, що, як стверджують науковці, перша в Європі «людина розумна» мешкала на території України і саме звідси розселилася по всьому континенту з Руської рівнини. Перші європейці жили близько 32 тисячі років тому в печері Буран-Кая (Кримська гряда) і зробили вагомий внесок у формуванні прадавніх державних об’єднань. Наші пращури жили на своїй території, починаючи з неоліту. Отже, обширну групу неолітичних племен IV—III тисячолітті до н.е. можна вважати за предків українців. Територію сучасної України у ті далекі часи населяло багато народів, кожен із яких залишив по собі слід, посіяв якусь зернину в той ґрунт, з котрого проросло дерево української нації з міцним корінням національного мислення і розкішною кроною світовідчуття, з котрого витворилася могутня держава — Русь, Київська Русь, Руська земля, Русь—Україна.

Якщо говорити про ранню історію, то лише до часів Київської Русі існує кількасот письмових джерел, що стосуються історії української землі. Далеко не в кожній європейській державі є така кількість письмових свідчень. Якщо ж заглибитися у ще давніші часи, то, наприклад, у середині І тисячоліття до нашої ери античний світ уже знав, що таке територія України. До речі, тоді не відали ні що таке територія нинішньої Франції, ні що таке територія Німеччини, ні, тим більше, що таке територія Британії.

Нас привчили, що витоки цивілі-зації на Близькому Сході. А ось що сказав Дітмар Штюдаман, колишній надзвичайний і повноважний посол Німеччини в Україні: «Коли тут трипільці створили вже унікальну культуру, то в Німеччині тоді всі ще жили в дикому лісі. Тож я сам горджуся, що працюю в Україні, де коріння такі глибокі. Вся європейська культура пов’язана з тим, що тут виникло багато тисячоліть тому, отож це не тільки українська, це загальнолюдська спадщина»... Тобто ми можемо тепер говорити, що колиска світової цивілізації — це Україна. Її історія починається з території нашої держави.

Історична пам’ять українців про своїх предків завжди переходила з роду в рід. Саме це спонукало людей до відважних вчинків, кожен прагнув стати взірцем для нащадків. Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і не данина моді. Це природна потреба триматися свого роду, оберігати в такий спосіб сімейні реліквії та традиції, передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто нехтує історичною пам’яттю, зневажливо називають людиною без роду-племені. Споконвіку український рід славний тісним взаємозв’язком пращурів і нащадків, за якого батьки намагаються передати в спадок дітям не лише навички до праці, певні зразки поведінки, а й залишити про себе добру пам’ять. Діти мають священний обов’язок дотримуватися і далі розвивати родинні звичаї, створювати родовідні дерева в кожній сім’ї. Ця справа не лише необхідна, а й священна, сповнена відповідальності й обов’язку.

Україна є спадкоємицею Козацької держави, а Козацька держава, у свою чергу, успадкувала терени Київської Русі. Українці нікуди не ходили і нізвідки не приходили, нікого не завойовували. Це наші споконвічні землі. Українці зовсім не малороси, а освічений, працьовитий народ, з високим інтелектуальним рівнем розвитку. А ще українці — волелюбний народ, гідний своєї держави. Про це свідчить кожна сторінка нашої історії.

Розглядаючи Київську Русь як першу українську державу, необхідно простежити еволюцію державотворчих процесів на наших землях і в подальші роки. Автор притримується такої періодизації державотворчих процесів: перший етап формування української державності проходить на етапі Середньовіччя й охоплює традиційну назву — Київська Русь—Україна—Русь. Другий етап — це період козацько-гетьманської доби. Третій — час національно-визвольних змагань українського народу 1917—1921 років. Четвертий — 90-ті роки ХХ століття і період сьогодення. Державність на наших землях з різних причин справді не була безперервною.

Культурна першість Європи і України перед Росією абсолютно очевидна, звідки б ми не починали відлік нашої культурологічної історії. Відомий мандрівник епохи Середньовіччя монах Павло Алепський писав, що в тогочасній Україні навіть жінки були грамотними. «Слово о полку Ігоревім», літописи — все належить Україні і українському народові. Російський цар Петро І був малоосвіченою людиною, його права рука Меншиков не вмів ні читати, ні писати. Такою була і більшість російської провідної верстви. Тоді як у Європі вже сотні років існували університети й академії, були вони і в Україні, але не в Московії.

У Середні віки, завдяки українцям, які вже встигли створити одну з найпотужніших європейських держав — Київську Русь з Московією як частиною великої української держави і руськими, тими, хто платив данину русичам, тобто українцям, слово «Русь», «руські» стосувалося тільки території навколо Києва й, отже, це історія України, а ніяк не Росії. Назва «Україна» вперше зустрічається у вітчизняних літописах у часи Київської Русі від 18 квітня 1187 року. Проте в літописах того часу зустрічаються ще й назви: Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська)Україна, Київська Україна. До речі, назва Україна вживається у російських і білоруських землях — Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Україна — це відносно нова назва нашої країни (хоч їй йде вже дев’яте століття), поруч зі старою назвою Русь. Руссю у VII—XVIII століттях називалася територія сучасної Центральної України. З кінця VII століття Руссю починають називати й Західну Україну. Етнонім «русин» масово зберігся у Західній Україні до ХХ століття, а на Закарпатті — і до сьогодні. Одне слово, Русь — це давня назва України. А Україна, відповідно, молода назва Русі.

Та розглядаючи витоки української державності, ми повинні знати і враховувати витоки російської державності. За князя Володимира в межиріччі Волги й Оки на землях угро-фінів і тюрків були засновані київські колонії Володимир, Муром та Суздаль. Після війни 1169 року, коли Андрій Боголюбський проголошує «велікоє княжество» — суверенну державу, в якій і мова, і релі-гія, й освіта пішли з Києва, кров змішалася з угро-фінською і тюркською з перевагою останніх — й етнічно ми з росіянами абсолютно різні. Різні й культурою, й менталітетом. Насправді Росію створили руси-українці, які слов’янізували угро-фінську Володимиро-Суздальщину. Навіть після оформлення слов’янізованої Московії-Росії її функціонування значною мірою забезпечувалося українською міграцією. Україна була й залишається людським донором Росії. Без України Росія ризикує втратити і слов’янське, й православне обличчя.

Початком народження Московської держави назвав російський історик Василь Ключевський тодішнє спустошення Києва. За його словами, в особі Андрія Боголюбського «великорос вступив на історичну сцену». Отож 12 березня 1169 року, в середу другого тижня Великого посту, після триденної облоги і штурму столицю Русі було захоплено, пограбовано й поруйновано.

Відомо, що після смерті Ярослава Мудрого територія української держави — Київської Русі, що простягалася з півдня на північ від Чорного моря до Льодовитого океану, із заходу на схід від Вісли до Волги, а подекуди до Уральських гір, було поділено між п’ятьма його синами й онуками. А ще через кілька десятиліть велика українська держава розпалася на 12 князівств, назва кожного з яких походила вже не від племені, що населяло землі, а від столичного міста.

Ще в часи пізнього середньовіччя Київської Русі у верхів’ях Волги, там, де тепер Ярославль, Ростов, Суздаль, сформувався досить потужний центр іншої етнічної природи, ніж у середній Наддніпрянщині. Цей центр швидко вступив у конфронтацію з метрополією і її центром у Києві. Згадаємо, що в часи розквіту Київської Русі війська з цього центру кілька разів палили Київ. Населення верхів’я Волги, швидше за все, мало незначну слов’янську складову і було схильне до тоталітаризму. Перший слов’янський компонент з’явився у складі Московії в кінці ХV століття, коли московський цар Іван Грозний, скориставшись мором у Великому Новгороді, що згубив мало не половину його населення, захопив Новгородську республіку. Захопив і по можливості винищив. Решту переселив в інші частини Московського царства. Далі експансія Московії на слов’янські землі невпинно наростала і закінчувалася приєднанням до неї України, що дало можливість перейменувати Московію на Росію.

Є ще одна цілком замовчана й ігнорована правда: назва самої Росії запозичена з Київської Русі — прабатьківської держави українського народу. Навіть москвоцентричний історик Лев Гумільов засвідчив, що не тільки окремі топоніми російських обширів мають стародавній український родовід, а й сама Московія-Росія до свого перетворення на вагому державу була, по суті, вторинним утворенням, підпорядкованим українському началу, тому ще в ХІV ст. називалася просто і без претензій — «Залесская Украина». Україна — центр Європи, і Росія у ХVIIІ ст. навіть хотіла перенести в Україну свою столицю, себто ближче до центру цивілізації.

Великого самодержця — Петра І не можна вважати поборником і шанувальником України. На засіданні сенату Російської імперії він виголосив слова, які варто було б пам’ятати нинішнім «діячам» різного штибу, котрі спеціалізуються на розпалюванні антиукраїнських настроїв і дегероїзації української історії: «Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав; он, яко пчела любодельная, дает россий-скому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть жало. Если россияне не будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, до того он будет волом подъяремным и святочно российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантажу». Бо Петро І, противник найменших натяків на українську державність і проявів національної самосвідомості, був ще й розумним політиком — на відміну від нинішніх його послідовників та їхньої обслуги, котрі досі керуються принципом, відомим з російської класики: «Все вздор, чего не знает Митрофанушка».

Російського князя Трубецького важко запідозрити в «українському буржуазному націоналізмі». А він 1926 року, перебуваючи в Парижі, писав: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не Московской, а Киевской, украинской культуры... Таким образом, украинизация является костяком к европеизации».

Формування на українських землях козаччини і прихід до влади козацької старшини на чолі з Богданом Хмельницьким був фактом утворення демократичної держави європейського рівня. Чи міг Хмельницький захопити і спалити Варшаву, як Чингізхан захопив і спалив Київ? Історики стверджують, що міг, але не захотів виводити своє військо за межі України, коли Польща вже практично лежала біля його ніг. Керувалися наші предки і розумом, і благородством.

Приєднання в середині ХVII століття України до Росії стало небезпечним викликом ілюзорними її надії на власне майбутнє. Для світу цей виклик має нагадати те, що росіяни стають небезпечним народом, якщо ним керує якась універсальна ідея. З появою на політичній арені Леніна такою ідеєю стає більшовицька. Вона пропагує тезу: Росія — центр світової революції. Під цим гаслом і створювалася новітня Російська імперія під назвою Радянський Союз, що охоплювала вже і Центральну Європу.

Після розпаду Радянського Союзу і створення незалежних держав на його території імперські плани Росії на гегемонію не змінилися. В Росії добре усвідомлюють тезу, яку ще півстоліття тому сформував Збігнев Бжезінський: «Росія може існувати тільки з Україною. Без України немає імперії». Тому і нам треба розуміти Росію і допомогти їй стати цивілізованою, демократичною країною, позбутися згубного синдрому загарбництва.

Поки що політика сучасної Росії ні в чому не відрізняється від полі-тики колишніх ханів: «завойовувати, панувати, царювати, визискувати й використовувати!» Це стверджує історія царської і нинішньої Росії. Україна ж, в певному розумінні, пропонує не тільки урок, а й перспективний шлях для Росії, яку та має пройти.

Розв’язання нинішньої ситуації в Україні матиме доленосні наслідки не тільки для нашої держави, а й для демократичного розвитку нашої сусідки. На превеликий жаль, всі відомі ідеології в Росії за своєю сутністю — імперіалістичні і не передбачають незалежності України. Російський неоімперіалізм є однією із найнебезпечніших ідеологій сьогодення. Нова, демократична Україна перетворить її на утопію.

Доречно згадати слова Юлія Цезаря: «Ми завойовуємо державу не тоді, коли вводимо на її територію свої легіони, а коли пишемо за неї її історію». Хтось із мудрих говорив: «Скажи мені, яка історія нації, і я скажу, яке майбутнє її чекає». Правдива національна історія єднає націю, а отже робить її сильнішою. Націю єднає державна мова, культура, церква, мораль, звичаї, традиції, право. Тому нації, які знають свою історію, захищають і зберігають її, мають майбутнє. І навпаки: народ, який забуває власну історію, гине, зникає з лиця землі. Історію крадуть нації, які її не мають, історію фальсифікують нації-окупанти. Історію не шанують, забувають нації-раби. Історія України — свята тому, що пишеться вона кров’ю, волею борців, полеглих у боротьбі за свою незалежну державу.

Невдовзі, 28 жовтня, ми святкуватимемо 70-у річницю визволення України від німецько-фашистських загарбників. Мільйони наших співвітчизників полягли в ті страшні роки. Згадаймо кровопролитні битви: Корсунь-Шевченківську, Київську, Житомирсько-Бердичівську, Подільсько-Проскурівську та інші. Українці захищали рідну землю: «В бій не заради слави — заради життя на землі». А Путін прагне втов-кмачити, що Перемогу виборола начебто Росія самотужки.

Нації не створюються ні за 20 років, ні за 50. Для їх формування потрібні століття. Культурні зміни відбуваються не стрімко, й історичні битви виграють не одним днем. Але це не означає, що від кожного з нас нічого не залежить. Громадянин — це завжди обов’язок.

Ми, українці, — мудрі і виважені люди, ми самі пишемо свою історію, самі обираємо шлях розвитку нашої країни. Пам’ятаєте слова Василя Симоненка: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю»? Ці слова проникнуті думкою, що долю України має вершити саме український народ. Ми завжди зможемо порозумітися у своєму домі без жодних посередників. Треба лише об’єднуватися, бо в єднанні — сила. Коли ми єдині, тоді і Господь з нами.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук,
доцент.
м. Одеса.

 

Переглядів: 2542
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua