РубрикиПроблема

Вимушені переселенці: вчора, сьогодні, завтра

Закінчення. Початок у номері за 16 серпня.

Спілкуючись із представниками найрізноманітніших верств українського суспільства, важко не помітити відмінності у сприйнятті переселенців з Криму і з Донбасу. Згідно з поширеною думкою, з Криму їдуть ті, хто не може змиритися з російською окупацією, для кого «українськість» означає більше за економічне благополуччя. На відміну від них далеко не всі переселенці з Донбасу так уже прихильні до ідеї єдиної України, не всі справді засуджують і так званий референдум, і всі подальші події. За даними опитування, проведеного Центром Разумкова в червні 2014 року, 26,7% жителів східних областей переконані в тому, що Україна повинна стати федеративною державою, тобто радикалізація настроїв жителів Донбасу справді дуже висока. Природно, вона характерна і для тих, хто нині перебуває в зоні АТО, і для переселенців.

Є і ті, хто, м’яко кажучи, поводиться не зовсім адекватно, вимагаючи тільки допомоги й нічого не роблячи самостійно (звичайно, не йдеться про матерів зовсім маленьких дітей). Зрозуміло, люди, які не звикли до самостійності, не можуть змінитися відразу, взявши на себе всю відповідальність за майбутнє своє і своїх близьких. Психологія патерналізму диктує зовсім іншу поведінку й інше кредо: держава повинна мені забезпечити нове житло, роботу, зарплату, компенсувати матеріальні втрати тощо. До цього додається й реакція на нестерпні умови життя тих, хто залишився в охопленому воєнними діями Донбасі. Не слід переоцінювати нинішнє ставлення жителів звільнених міст — вони раді припиненню вогню, відновленню якихось елементарних умов життя (електриці, воді тощо), але далеко не всі щиро й глибоко змінили своє ставлення до України. Повною мірою це стосується і тих, хто покинув Донбас. Навіть волонтери, які ризикують своїм життям для евакуації цих людей, зауважують, що приблизно половина досі розраховує на перемогу «ДНР»—«ЛНР». Природна щирість, невміння й небажання приховувати свої думки, не завжди приємні для оточуючих, часто провокують неприємні ситуації.

Говорячи ж про жителів регіонів, які прийняли переселенців, потрібно відзначити і співчуття, і бажання допомогти. Звичайно, таке ставлення не повсюдне. Наприклад, родичі безпосередніх учасників АТО часто менш доброзичливі. Та й важко звинувачувати людей, чиї близькі щохвилини ризикують життям на Донбасі, у відсутності симпатії до тих, хто звідти виїхав, залишивши своїх чоловіків воювати на боці противника.

Є й інші ризики, так чи інакше пов’язані з війною та величезними витратами на її проведення, а в подальшому — на відновлення ре-гіону. Поки що на хвилі патріотизму люди звертають мало уваги на зростання цін, тарифів, на те, що пенсії і зарплати заморожено. А що буде восени?

Уже зараз помітні паростки по-ділу на «НАС» і «ЇХ». Насправді не має жодного значення, хто до якої групи належить. Важливо те, що жителі Донбасу щиро переконані в тому, що їх не чують, жителі Криму — у тому, що їх «здали», а жителі інших регіонів — у тому, що принаймні перші в масі своїй не є українськими патріотами і самі обрали свою долю.

Завтра

Перспективи відновлення української державності в Криму досить туманні, отже, настільки ж туманні перспективи повернення туди 12 тисяч тих, хто залишив півострів. Понад те, цілком імовірним уявляється додатковий від’їзд, наприклад, сімей учителів української мови та історії. Можлива й свідома зміна етнічного складу населення Криму російською владою, яка змусить переїжджати на материкову частину України кримських татар та ет-нічних українців. Однак більшість цих людей, імовірно, буде готова — і психологічно, і фізично — переселятися в сільську місцевість і за-йматися там або аграрною працею, або викладати в школі.

Набагато складнішою уявляється доля переселенців з Донбасу, причому у зв’язку з цілим комплексом обставин. Уже сьогодні ясно, що багато хто не збирається повертатися, не бажаючи жити поруч із тими, хто підтримував ворогів Української держави або, тим паче, воював проти неї. На жаль для Донбасу, це найбільш освічені, самостійні й незалежні люди, які зу-міли в дуже непростих (навіть за українськими мірками) умовах створити й вести власний бізнес. Ця група вже більшою чи меншою мірою адаптована до життєвих змін і цілком економічно і соціально інтегрована. Принаймні настільки, наскільки це можливо. І вже у всякому разі ці люди не вимагають (та й не чекають) допомоги від держави.

Однак більшість переселенців, звичайно, планують повернутися після того, як військові наведуть порядок і війна закінчиться. Принаймні цього хочуть ті, у кого вціліло житло. Однак завершенням АТО все не закінчиться.

По-перше, потрібно забезпечити максимальну участь жителів Донбасу в наступних парламентських виборах, а для цього має бути партія, в якій вони побачать виразників своїх інтересів. Нині важко сказати, чи є така партія або ж її треба створювати і, відповідно, вносити зміни до законодавства про вибори, але без адекватного представництва жителів бунтівного регіону у вищому законодавчому органі країни говорити про їх інтеграцію абсолютно безперспективно. Згідно з опитуванням, проведеним групою «Рейтинг» у червні 2014 року, 40% жителів Донбасу не мають наміру брати участь у виборах до Верховної Ради за умови, якби вони відбулися наступного тижня. Для порівняння: у Харківській області так налаштовані 33% жителів, у Дніпропетровській і Запорізькій — 19, а, наприклад, у Києві — 10%. Але річ навіть не в тому, що розчаровані жителі Донбасу не підуть на вибори, що помітно знизить легітимність їхніх результатів, — неминуче довгострокове вогнище невдоволення, у яке буде кому підкидати дрова.

Звичайно, потрібно забезпечити чесність і прозорість фінансування партій, доходів кандидатів тощо. Але це завдання ЦВК, і нехай вона їх вирішує.

На жаль, лунають емоційні за-клики до насильницького позбавлення громадянства і навіть виселення за межі України тих, хто активно підтримував сепаратизм і тероризм. Якби наша влада, включаючи парламент, втративши розум і почуття реальності, юридично оформила таке рішення, то це відразу перетворило б Україну на диктаторську державу, а ніяк не на ту, що декларує своєю метою членство в ЄС. Відповідність європейським цінностям і європейським принципам передбачає, у тому числі, й повагу до прав кожного. Не можна ігнорувати й неодноразові запевняння президента в амністії всіх сепаратистів, на чиїх руках немає крові.

По-друге, необхідно провести всеосяжні місцеві вибори, оскільки влада значної частини міст і ра-йонів скомпрометувала себе підтримкою сепаратизму. Є, що-правда, сумніви в тому, що оберуть чесніших, патріотичніших. Ясно, що не обійтися без десепаратизації, тобто примусового відторгнення від влади всіх, хто заплямував себе зв’язками з терористами та сепаратистами. На відміну від процедури люстрації, для якої ще не вироблено ефективних критеріїв, з десепаратизацією усе більш-менш ясно — в епоху Інтернету й глобального поширення соціальних мереж приховати підтримку сепаратизму чиновниками практично неможливо. Досить створити відповідну групу (при АП або ВР) і широко сповістити населення про те, що вона уповноважена акумулювати й передавати правоохоронним органам інформацію про чиновників. Відомості (фото, показання свідків і т.п.) линуть потоком. Важливо тільки, щоб амністія, запропонована рядовим громадянам, які не заплямували себе кров’ю, не поширювалася на чиновників, які претендують на будь-яку посаду у владі або обі-ймали її в минулому. Найменша підтримка тероризму (сепаратизму) має стати основою для насильницького відторгнення від будь-якої діяльності в органах місцевого самоврядування або державної влади. Повною мірою ця теза стосується викладачів (вихователів) до-шкільних, шкільних, середніх і вищих професійних навчальних за-кладів. В Україні наразі ще ніхто не скасовував Кримінального кодексу, яким передбачено відповідальність, зокрема, за заклики до повалення державної влади та тероризм. Якщо порушення закону означатиме неминучість покарання, і це покарання буде поширюватися на всіх без винятку, ситуація так чи інакше розв’яжеться.

У контексті реформи адміністративно-територіального устрою лунають пропозиції про часткове (повне) розділення територій Донецької та Луганської областей між Харківською та Дніпропетровською. Аргументуються вони тим, що таке рішення в короткостроковій перспективі поліпшить керованість, а в довгостроковій — спростить зміну ментальності населення тих ра-йонів Донбасу, які тяжіють до Слобожанщини та Центральної України. Насправді, саме через відданість жителів північних ра-йонів Луганської області українській ідеї там і не реалізовані ідеї сепаратизму, тож у цьому сенсі зміна обласного поділу нічого не дасть. Зате це неминуче буде сприйняте як покарання жителями іншої частини регіону. Ми хочемо отримати синдром Варшавського повстання ХІХ століття? Що ще має відбутися, щоб основна маса українців спри-йняла кредо геніального француза Марі Франсуа Аруе Вольтера: «Я не поділяю ваших переконань, але готовий померти за ваше право їх висловлювати»? Цілком можливо, що з виборами місцевої влади варто й почекати, принаймні до ста-білізації ситуації, запровадивши до того часу щось на кшталт прямого президентського управління. Резон у таких пропозиціях є — спочатку порядок, а потім вибори. Має ж досвід Афганістану й Іраку чогось навчити світове співтовариство. Однак у будь-якому разі вибори проводити потрібно, на умовах прозорості та десепаратизації.

По-третє, треба відновлювати зруйновані будинки, дороги, підприємства. І якщо з об’єктами соціальної інфраструктури все більш-менш зрозуміло — дороги, житло, дитячі садки, школи, лікарні однозначно потрібні, — то перспективи відновлення підприємств видаються не такими однозначними.

Те, що економіка Донбасу давно потребувала кардинальної реконструкції, не викликає жодних сумнівів. І річ навіть не в тому, наскільки рентабельне те чи інше виробництво. Потрібно змінювати економічну структуру регіону, робити її більш сучасною, орієнтованою не на видобування руди, ву-гілля чи виробництво напівфабрикатів, а на виготовлення кінцевого продукту з високою часткою доданої вартості. Звичайно, це завдання не тільки держави; її роль зводиться переважно до формування досить привабливих умов і правил гри, можливо навіть більш привабливих, ніж на іншій території країни. А все інше має зробити бізнес. Та тільки де цей новий бізнес візьме робочу силу? Населення Донбасу і менш освічене, й орієнтоване зовсім на інші, досить застарілі, види діяльності. Навряд чи не зовсім розвинена людина зможе працювати там, де потрібна досить висока й досить специфічна кваліфікація. Виходить, треба думати про швидку підготовку (перепідготовку) кадрів. Звичайно, можуть приїхати фахівці з Дніпропетровської, Черкаської, Харківської чи Львівської областей. Але тоді виникне загроза безробіття для тих, хто через відсутність необхідної кваліфікації не зможе працювати на цих нових підприємствах.

Першочерговим завданням є будівництво доріг. З одного боку, це створить такі необхідні робочі місця не тільки в будівництві, а й у супутніх галузях, а з іншого — забезпечить можливість населенню працювати й навчатися не тільки у своєму місті чи селищі, а й у сусідніх, з більш розвиненою економікою та більш різноманітним попитом на робочу силу.

Іншими словами, потрібно повернути собі на користь жахливі наслідки воєнних дій і не стільки відновлювати старе, скільки будувати нове.

І тут виникає дилема — вирішувати всі ці завдання централізовано чи передати всі повноваження місцевому самоврядуванню. Звичайно, сама по собі ідея залишати всі податки в регіоні для того, щоб жителі самі визначали, на що їх витрачати, видається заманливою. Особливо без урахування еконо-мічної реальності.

Сукупні бюджетні витрати регіону перевищують доходи більш ніж на 25 млрд грн на рік. Компенсувати таку суму в регіоні нічим. Припинити дотування, наприклад, вугільної галузі означає не що інше, як масштабне безробіття з усіма наслідками, що звідси випливають: масовою бідністю, необхідністю підтримувати незаможних і безробітних, соціальною напругою тощо. Не можна забувати й про те, що жителі Донбасу споживають товари, вироблені в інших регіонах, отже, різке падіння їхньої купівельної спроможності неминуче запустить ланцюгову реакцію.

Є й проблема пенсіонерів. На Донбасі сконцентровані підприємства зі шкідливими й небезпечними умовами праці, робота на яких дає право на дострокову пенсію. Можна багато дискутувати з приводу доцільності саме такого підходу, але в тих, хто це право «заробив», забирати його не можна. Отже, на Донбасі сьогодні проживає 2,1 млн пенсіонерів (15,7% усіх пенсіонерів країни), і за жодних обставин місцевих внесків у Пен-сійний фонд на фінансування їхніх пенсій не вистачить.

Тому — хоче цього хтось чи ні — доведеться розробляти довгострокову стратегію перетворення економіки Донбасу і централізовано її фінансувати.

А передача великої частини повноважень від центральної та ре-гіональної влади на рівень місцевого самоврядування зовсім не

означає, що всі місцеві громади відразу стануть самодостатніми — такого немає ніде у світі; скрізь існує певний перерозподіл бюджетних коштів і, відповідно, дотації місцевим бюджетам так званих «бідних» громад. Сучасне суспільство вимагає від держави дотримання певних соціальних гарантій усім своїм членам незалежно від статі, віку, національності, місця проживання. Це один з базових принципів існування, в тому числі й Європейського Союзу.

Нарешті, четверте, і найважче — виховання патріотизму, прийняття основною частиною населення ідеї єдиної України. І цього досягти буде дуже непросто. Як переконати масу дорослих людей, не дуже освічених, котрі погано сприймають інші думки і, як і раніше, орієнтуються на російське телебачення? Звичайно, зміна економічної ситуації робитиме свою справу. Психологія людини, яка має нормальну роботу, сильно відрізняється від психології безробітного. Але потрібно думати і про якість шкільної освіти та виховання, і про можливості дозвілля, і про грамотну пропаганду українських цінностей. Зізнаймося чесно в тому, що досі ми — суспільство, держава, інтелігенція, засоби масової інформації — цим питанням належної уваги не приділяли. Ймовірно, позитивну роль може відіграти й організація різноманітних поїздок жителів Донбасу в інші регіони — нехай самі переконуються в тому, що ніхто й ніде не забороняє розмовляти російською мовою, яка ніколи не матиме в Україні статусу державної, нехай бачать інший спосіб життя, іншу архітектуру, іншу природу, нехай спілкуються з іншими людьми.

Донбас не може залишатися якимось анклавом, він повинен, нарешті, перетворитися на частину єдиної України.

Донбас у цифрах

Кількісні характеристики

ü Територія — 53,2 тис. кв. км, або 8,8% загальної території країни.

ü Населення — 6,6 млн осіб, тобто 14,5% населення країни.

ü Валовий регіональний продукт у фактичних цінах — 229,5 млрд грн, тобто 15,7% ВВП країни (2012 рік).

ü Обсяг реалізованої промислової продукції — 273,5 млрд грн, тобто 24,6% загального обсягу реалізації (2012 рік).

ü Обсяг прямих іноземних інвестицій — 4,0 млрд дол. США, тобто 7,5% загального обсягу інвестицій.

ü Експорт товарів і послуг — 16,7 млрд дол. США, тобто 21,4% сукупного експорту країни.

ü Соціальна допомога — 54,0 млрд грн, тобто 17,9% загальних витрат країни (2013 рік).

ü Внески на загальнообов’язкове соціальне страхування — 2,6 млрд грн, тобто 16,3% загальних надходжень по країні (2013 рік).

Якісні характеристики

ü Середня тривалість життя — 70,4 року (по Україні загалом — 71,4 року).

ü Імовірність померти у віці 40—60 років — із кожної тисячі

40-річних чоловіків до 60 років не доживають 263 (загалом по Україні — 238).

ü Питома вага осіб з повною вищою освітою серед працюючих — 28,8% (загалом по Україні 36,2).

ü Рівень бідності (показує частку населення, чиє щомісячне споживання за вартістю — нижче за прожитковий мінімум) — 18,6% (загалом по Україні 19,8).

üГлибина бідності (показує, наскільки споживання бідних верств населення нижче за прожитковий мінімум) — 22,2% (загалом по Україні 20,3).

Елла ЛІБАНОВА,
академік НАН України,
директор Інституту демографії і соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАНУ.

«Дзеркало тижня. Україна».

Переглядів: 869
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua