РубрикиІмена

«Я син українського народу...»

До  120-річчя  від  дня  народження  Олександра  Довженка

Читаю «Сторінки щоденника» Олександра Петровича Довженка. З болем, з сумом, з якимось невимовним пригніченням. Раніше мало що знала про нього (такі якісь собі невиразні загальні думки). На факультеті філології його як прозаїка зовсім не вивчали. Про режисерську діяльність у його посмертні, комуністичні, часи, майже нічого не говорилося. Можливо, в науково-мистецьких колах, щось якось відзначалося — не знаю, але загалу інформація про Довженка подавалося краплинами, на які той же загал мало звертав уваги.

Й ось у бібліотеці потрапило до рук, як з’ясувалося, «найбільш повне видання щоденників» О. Довженка (1941—1956 рр.): Київ, Видавництво гуманітарної літератури, 2004. Добра справа зроблена. Але зазначається: видання «розраховане на широке коло читачів» — і при цьому тираж 2000 примірників. Не знаю, чи є «Сторінки» в школах, сільських читаннях, чи включені до факультетських програм. Звісно, наклад дуже незначний для нашої великої країни. Втім, не раз подумалося, спасибі і за таке — якась кількість українців таки прочитає. Хоча цей вірний син українського народу мав би стояти в одному ряду з Шевченком, Франком, Лесею і його також мали б широко вивчати…

Народився Олександр Петрович Довженко 29 серпня (10 вересня) 1894 року в невеличкому містечку Сосниця (тепер Чернігівської області) в незаможній козацько-селянській родині. Примітно: мати народила 13 дітей, з них дожили до повноліття Сашко й сестра Параска. Через роки Олександр скаже про матір: «Народжена для пісень, вона проплакала все життя».

1926 року Олександр Довженко приїхав працювати на Одеську кінофабрику, і тут же того ж року відбувся його режисерський дебют короткометражними кінокомедіями «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Його геній впродовж десятиліття прославляв Одеську кіностудію. Є в нашому місті вулиця його імені. Отже, земляк.

Та не про це хочу говорити. Не про біографію. Про інше.

I

Найбільше, що вразило: у Довженка зовсім-зовсім інша війна. Нам десятиріччями вона подавалася як щось уславлене, переможне, пафосне, героїчне. Й у виступах вождів-секретарів, і в романах-повістях, і в кінострічках. Можливо, лише Віктор Астаф’єв, сам учасник тієї війни, у часи СРСР відобразив у своїх творах водночас чванливість і згубність тих воєнних жахіть, сказавши пізніше: «Когда я смотрю фильмы про войну, мне хочется кинуть в телевізор утюгом». Чим багато чого висловив.

За роки незалежності ми чимало дізналися про Другу світову — правди й неправди, лихого й світлого. У воєнного кореспондента Олександра Довженка війна жахітлива, сповнена насильства, жорстокості й ганьби. Гірка і невимірно страшна, сповнена розчарувань і болю. Особливо виділена надзвичайна тема — українська жінка і війна.

1941 рік. «Баби почали бити полонених. Їх не можна було оборонити». «Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли».

1942 рік. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, бачу довгі-довгі дороги і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна. Вона плакала, гірко ридала, свою долю проклинала. «Ой синочки мої, синочки, на кого ж ви мене покидаєте? Куди ведуть ваші дороги? Хто нагодує вас? Хто вас догляне?.. Верніться!»

«Недоля простягла свою тінь на землю нашу, на рід наш. Ми не йшли на схід. Викидали свою зброю і крадькома йшли до своїх хат. Нас проклинали люде через тиждень, і ми самі себе кляли і плакали, коли ворог прийшов у наше село. Тоді ми палили свої хати…»

«Чорніше чорної землі нещасні люди…»

12.04.1942. «Поверталися з їдальні з милим Андрієм Малишком, стріли на вулиці багато молодих дівчаток. Вони були в чоботях, у незграбних військових шинелях і шапках. Вони були військові новачки. Вони дивилися на нас пильно і напружено і вітали по-військовому. Ми одповіли їм.

У мене на очах навернулися сльози. Мені стало жаль чомусь їх. Як своїх дітей, що передяглися для тяжкої гри в нещастя. Яка велика війна! Вона невблаганно втягує в себе все живе, молоде, здорове і з’їдає».

«...Партизани ловили дезертирів плаксивих і тих, що втратили віру в перемогу, хто вирішив «не тратить сили і спускатись на дно». Жінки убивали дезертирів. У жінок сини-чоловіки в армії. Вони убивали дезертирів кілками».

«Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших. Не горбатих же й не репаних. Сотні тисяч кращих продовжувательок нашого роду зникне з нашої землі. І загине спаскуджене, забите, за-слане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня надалі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних українах».

II

Записи, записи… Майже в кожному якась нова тема, цікава розробка, роздуми й оцінки. І через усі 15 років «Сторінок» тугою проходить любов до рідної землі, до «чудесної України». Одним мазком Довженко вмів збудити патріотично-добре почуття до України. «Ночував сьогодні в селі Дронівка, російське село. Навпроти село українське — Лави, «неначе писанка».

Аж щемить у душі. Як же він любив Україну! Скільки горя перетерпів! А його від неї відлучили: мовби й не вороги, мовби й бажаючи добра, мовби піклуючись про нього. А для нього переселення в Москву за «бажанням Сталіна» стало «напіввирваним серцем». І на війні, і після неї, вже до скону його душа боліла Україною.

«Був у Ворошиловграді (тепер — Луганськ — О. М.) інститут імені Шевченка, звичайно, з викладанням руською мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було і нема в усій Європі».

6.12.1943. «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані і пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинули малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство. Понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців…

І коли я чую обвинувачення моєї «України в вогні» в націоналізмі, як же гірко, як тошно мені робиться на душі».

19.01.1944. «Часом я думаю, що для України ся війна за своїми наслідками катастрофальна. У мене перед очима стоять привиди — київські звільнені з неволі громадяни, живі мерці».

(Цей жах доносить свідок. А нікчема Путін заявив, що війну ви-грала, в основному, Росія, мовби й не воювали українці. І наші ветерани три роки тому проковтнули. Сьогодні ковтаємо путінські «гради» і знущання над почуттями українців).

13.09.1944. «Живу у Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів.

Велика Вдовиця».

(Світе милий! Гіркіше про нашу Україну вже й не скажеш. Бо сьогодні вона також втрачає своїх кращих синів. Сімдесят років тому «знищував Україну і великих її патріотів-митців» Микита Хрущов, зараз — Путін. А ми ковтаємо, мовчимо).

«… Я умру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі».

«Сьогодні свято в Україні… Возз’єднання земель. Здійснення мрій народу мого на протязі довгих століть і мрій моїх, моєї юності.

Святкують всі трудящі. Тільки я, мов проклятий всіма, всіма забутий і ненавидимий кимсь, один, здається у цілому світі, сиджу і плачу на самоті. Яку пекельну кару придумали для мене!...

…Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого…»

III

Читаючи Довженка, весь час згадую слова третього президента України Віктора Ющенка: «Допоки ми не будемо знати своїх героїв у сумній українській історії, допоки будемо святкувати чужі свята — доти держави України не збудуємо». Сам він, за короткий термін президентства, зміг підняти деякі глибинні історичні пласти України: голодомор, Мазепа, Крути, Базар, Конотопська битва тощо. Ми чомусь недооцінюємо цього, як недооцінила Україна свого часу великого сина Олександра Довженка. А він, живучи, за його словами, «на засланні в Москві», неймовірно любив Україну й українське. Й творив тільки для рідної землі. Просто і шанобливо вмів підкреслити велич України: Москва для нього була «похмура і брудна», Київ — «геніальне місто, геніальне місце».

«Я син українського народу», — з гідністю сказав за декілька днів до смерті. Помер з проханням і надією, щоб хоч серце його було «поховане в Україні». Але й за незалежності Україна не здійснила його мрій.

А скільки ще великих її синів і дочок спочивають на чужих землях не зі своєї волі, нерідко опорочені авантюристами-інтриганами, нерідко відторгнені самою ненькою!

Коли ж навчимося своє поважати? Бо давно пора досконаліше вивчати рідну історію. Повертати до своєї землі своє. Шануймо великих українців!

Олександра МАРЧЕНКО.
м. Одеса.

 

Переглядів: 863
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua