РубрикиІсторія

Дещо про Новоросію і не тільки

Останнім часом значно зросла зацікавленість таким історичним територіально-адміністративним утворенням, як Новоросія. Причиною цього став посил, даний в одному з пуб-лічних виступів президентом Російської Федерації В. Путіним. Й одразу ж його підхопили вболівальники «єдіной і нєдєлімой», що мешкають в Україні й Одесі зокрема. Щось подібне було на початку 1990-х, коли в Одесі розгорнулася ціла пропагандистська кампанія за відродження загадкової і забутої Новоросії. Тепер, щоб розчленувати Україну, як це було вже не раз, російська пропаганда, підтримана збройними військовими формуваннями сусідньої держави, знову за-працювала на повну силу.

Перед тим як перейти до появи назви «Новоросія», варто з’ясувати витоки терміну «Мала Русь». Це визначення з’явилося в XIV ст. з відокремленням галицько-волинських земель від Київської метрополії і створенням Галицької метрополії. Термін цей був запрова-джений константинопольською патріархією та візантійським духовенством.

З початку XVII ст. назву «Мала Русь» запровадили для розмежування Київської митрополії з Московською патріархією. Візантійські та київські книжники, за аналогією з античною Грецією, підкреслювали, що Велика Греція (колонії) пішла від метрополії — Малої Греції. Так і християнство з Києва разом із державністю поширилося на північ і започаткувало Велику Русь, тобто її колонії з язичницьким тубільним населенням, навертаючи його у християнство.

За часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII ст. українські землі називали як Україною, так і Руссю. На відміну від «Великої Русі», Україна як метрополія у договорах Б. Хмельницького з московським царем іменувалася Малою Руссю.

У XVIIІ ст. Малу Русь називали Малоросією, здебільшого Гетьманщину, тобто Лівобережну Україну, яка з 1686 року за «Вічним миром» належала до Московської держави. Цю державу цар Петро І (з 1721-го — імператор) у 1713 році перейменував на Російську державу (очевидно, приурочивши це до 100-літнього ювілею династії Романових).

Після ліквідації у 1764 році Катериною ІІ Гетьманщини на землях, що межували з територією Запорозької Січі, яка розкинулася по обидва береги Дніпра і з 1686-го входила до юрисдикції московських царів та російських імператорів, масово селилися колоністи. Слід зазначити, що, ще Єлизавета Петрівна почала запрошувати їх з різних європейських народів. Так, у 1752-у на землі, обжиті в основному українською людністю і козаками, полковник Іван Хорват поселив сербів та угорців. За ними переселялися болгари, волохи (румуни) і молдавани. Полякам було відмовлено у поселенні. Центром колоністів стало містечко Новомиргород (тепер Кіровоградська область, центр сучасної України). Таким чином було утворено військово-політичну структуру під назвою Нова Сербія, а осердям її стала фортеця Св. Єлизавети (Єлисаветград — зараз Кіровоград). Наступного 1753 року сербські полковники Іван Шевич та Райко Прерадович привели своїх військових людей, яких розселили на землях Січі та південної Гетьманщини між річкою Луганню та Бахмутом на правому березі Сіверського Дінця. Там було утворено Слов’яносербію, від Дніпра вздовж української укріпленої лінії до станиць донських козаків. Центром була фортеця Білевська (Костянтиноград). Часто між новими переселенцями та українськими козаками виникали непорозуміння та сутички. Але на боці колоністів стояла імперська влада. У 1764-у, як уже мовилося, Катерина ІІ ліквідувала Гетьманщину.

Все чоловіче населення заселених колоністами земель (більшість його складали українські козацькі полки, які не знищили після ліквідації української державності, а переформували на звичайні полки регулярної російської армії) було воєнізоване, адже Російська імперія готувалася до нових воєн з Туреччиною. У 1764 році Новосербський військовий корпус було фактично залучено до основи Новоросійської губернії. До неї було приєднано і Слов’яносербію з двома фортецями — Богородицьк та Луганськ.

У 1765-у Новоросійська губернія складалася з трьох провінцій: Єлисаветрадської, Катеринославської та Бахмутського повіту (м. Артемівськ). Адміністративним центром Новоросійської губернії (першого її періоду існування 1764—1783 років) стало м. Кременчук на Дніпрі. Варто зауважити, що Новоросійська губернія була створена імператорським указом від 22 березня 1764-го як військовий округ для оборони південних кордонів Російської імперії і для контролю над Запоріжжям (приклад поглинання частинами українських земель Російською імперією, спочатку розділяючи їх, як і сьогодні. — Прим. А.М.).

Запорозька Січ буде ліквідована згодом (1775) з чергового наказу Катерини ІІ після чергової російсько-турецької війни (1767—1774), в якій запорожці були союзниками Росії. Землі Запорозької Січі разом з козаками, які не втекли або не емігрували за Дунай до Турецької (Оттоманської) імперії, разом із землями, відвойованими у Туреччини, ввійшли до Російської імперії.

На 1776 рік Новоросійська губернія поділялася на Єлисавет-градську, Полтавську, Слов’янську, Херсонську провінції та Кременчуцький повіт з його адміністративним центром. Бахмутський повіт було передано до новоствореної Азовської губернії.

У 1783-у після приєднання до Росії Криму Новоросійська губернія втратила своє стратегічне значення і перестала існувати. Нове «дихання» вона отримала в результаті чергової російсько-турецької війни (1787—1791), після приєднання нових територій, зокрема між Дністром та Південним Бугом, включаючи Ханську Україну та Га-джибей, який було остаточно взято 14 вересня 1789 року й перейменовано на Одесу в січні 1795-го.

Ідея Москви як «Третього Риму, а четвертому не бувати» з’явилася в часи московського царя Івана ІІІ, у другій половині XV ст., після його одруження з останньою візантійською принцесою Софією Палеолог. До Московії як спадщина Візан-тійської імперії перейшов у придане й двоголовий герб, який поновила як державний символ сучасна Російська Федерація.

Петро І відвоював у прибалтійських народів вихід до Балтійського моря за допомогою й козацьких полків, які на Північну війну 1700—1721 років посилав гетьман Іван Мазепа. Катерина ІІ намагалася завоювати вихід до Чорного моря, і це їй вдалося, однак стратегічною метою був Константинополь. Малоросія (Гетьманщина), Запорозька Січ по обидва боки Дніпра та землі Кримського ханства стали етапами для утвердження Російської імперії на Чорному морі і своєрідною ресурсною та людською базою для подальшого захоплення територій, щоб твердою ногою стати на Балканах і в Закавказзі. Про це свідчать різноманітні проекти тогочасних російських чиновників.

Так, під час подорожі до Криму Катерину ІІ з «великим посольством» у Херсоні вітала арка, встановлена з наказу її фаворита і таємного чоловіка — безмежного правителя Новоросії, з красномовним написом: «Дорога на Константинополь!» Катерина ІІ навіть одного з онуків назвала Костянтином, виховуючи його разом з іншими братами в імперському дусі, щоб посадити на престол у Константинополі.

Радянський Союз через ідею світової революції намагався провадити російську імперську ідею у світі. Нинішня Російська Федерація на чолі з президентом В. Путіним вкотре прагне втілити її у життя. Однак на цьому шляху знову постала Україна як нова держава. Тож РФ потрібно починати все спочатку — розчленувати Україну і перетворити її в економічний і територіально-стратегічний плацдарм на шляху до світового панування. Ось чому робляться спроби реанімувати Новоросію, інші імперські новоутворення та їх назви.

Уже після смерті Катерини ІІ у 1796 році відповідно до царського указу було відновлено Новоросійську губернію (згідно із законом «Про новий поділ держави на губернії»). Її адміністративним центром після ліквідації намісництв став Катеринослав (заснований вище по Дніпру на десятки кілометрів від сучасного Дніпропетровська у 1778-у та перейменований новим імператором Павлом І, який ненавидів свою матір, на думку більшості істориків, за те, що вона безпосередньо була причетна до державного перевороту і вбивства його батька Петра ІІІ. Отож він старався робити часто навпаки планам своєї матері та применшити її «славу». Відтак у 1797-у він перейменував Катеринослав на Новоросійськ як центр губернії, до якої входили 12 повітів: Новомосковський, Єлисавет-градський, Ольвіопольський, Бахмутський, Новоросійський, Павло-градський, Херсонський, Маріупольський, Ростовський (на Дону), Перекопський, Акмечетський. У такому вигляді з переважаючим українським населенням губернія проіснувала до 1802 року, коли вся територія Південної України була поділена на три губернії: Катеринославську, Миколаївську (з 1803-го — Херсонську) і Таврійську. На той час тут проживало близько одного мільйона людності.

Для інтеграції Півдня України в Російську імперію у 1822 році було створено Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство, яке проіснувало до 1874-го. Це сталося після чергової російсько-турецької війни (1806—1812), за наслідками якої Молдавське князівство було поділено на турецьку та російську частини по р. Прут. У Росії було створено Бессарабську область, яка й увійшла до генерал-губернаторства.

Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство складалося з трьох названих губерній та чотирьох градоначальств: Одеського, Таганрозького, Феодосійського і Керч-Єнікальського. (Не слід забувати, що на генерал-губернаторів покладалися й військові функції і що губернаторів, які також мали широкі права управління, призначав сам імператор. Градоначальників, які в основному займалися наведенням громадського порядку та виконували поліцейські функції, призначав міністр внутрішніх справ. А міських голів (мерів) обирали мешканці міст. — Прим. А.М.).

Термін «Новоросія» був притаманний та поширений для території, яка перебувала у складі Новоросійської губернії з 1764-го, з перервами та зміною території, до 1822-го, і з утворенням Новоро-сійського та Бессарабського генерал-губернаторства, ліквідованого у 1874-у, втратив своє адміністративно-територіальне значення.

Втім, назва «Новоросія» поширювалася аж до початку ХХ ст. на Херсонську (з Одесою), Катерино-славську (із Західним Донбасом) і Таврійську (з Кримом), що склали через більшість української людності Південну (або, за висловом дослідників початку ХХ ст., — Полудневу Україну), включаючи Буджак — південну частину Бессарабської губернії, а саме Білгородський та Ізмаїльський повіти, а також Ставропольську губернію, Кубанську область та Область Війська Донського зі значним, а в деяких станицях і переважаючим, відсотком українського населення.

Що ж стосується м. Новоросійськ, то в 1802 році воно знову було перейменоване на новому місці у Катеринослав, згодом — Січеслав, а з 1926-го — у сучасний Дніпропетровськ.

Той Новоросійськ на Чорному морі (який саме мав на увазі президент В. Путін, даючи інтерв’ю, не уточнював. — Прим А.М.), що існує і донині, статус міста отримав лише у 1896 році в складі Чорноморської губернії. Що ж до його історії, то вона, за російською концепцією, схожа з історією Одеси. На місці й цього причорноморського міста з 1772 року існувала турецька фортеця Суджук-Кале. Зруйнована під час війни з турками у 1812-у. Надалі це російське поселення, в якому проживали люди різних національностей, майже 100-ліття виростало у портове місто. Сьогодні це «морські ворота» кубанського краю, як Одеса, — «морська столиця України».

Отже, на початку ХХ ст., особливо після революційних подій та визвольних змагань українського народу 1917—1921 років, учені поді-ляли Наддніпрянську Україну на три регіони по три губернії, які, відповідно, склалися впродовж кінця XVIII — початку ХХ ст.

Лівобережжя: Полтавська, Чернігівська (колишня Гетьманщина) та Харківська губернії. Харків був центром Слобідської України (Слобідсько-Української губернії), частина полків якої відійшла до Хар-ківської губернії, а частина — до інших губерній імперії від Курська до Бєлгорода, Воронежа та Острогожська (тепер це територія Ро-сійської Федерації) і до Новоросії не має ніякого відношення.

Правобережна Україна була приєднана остаточно до Росії після поділів Польщі у 1793 та 1795 роках. Було утворено Волинську, По-дільську та Київську губернії. За-хідноукраїнські землі під час першого розділу Польщі, в якому брали участь Росія, Австрія та Пруссія, у 1772-у відійшли до Австрії. До Австрії у 1774-у відійшла від Молдови і Буковина. З 1867-го за конституцією Австрія стала дуалістичною монархією й отримала назву Австро-Угорщина. Під юрисдикцію останньої відійшло Закарпаття. Ця територія була приєднана до СРСР у 1922, 1939 та 1945 роках.

Південна Україна — землі Запорозької Січі та Кримського ханства — була приєднана до Росії шляхом завоювання та ліквідації українських, турецьких і татарських назв. (Наприклад, Хаджибей — Одеса, Акерман — Білгород на Дністрі, Аджидер — Овідіополь та десятки й сотні інших назв).

Катерина ІІ після ліквідації Січі заборонила навіть терміни «Запорозький», «Запоріжжя», що відпо-відали існуванню кордонів на Дніпрі. Тобто власні назви, пов’язані з місцевою природою, географією, мовою, історією, замінювалися на політично доцільні, кон’юнктурні, штучні, такі як Новоросійська губернія або Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство. Ці назви зникли, знову ж таки виходячи з політичної доцільності, і сьогодні їх реанімують на потребу часу, навіть часто не розуміючи їх сенсу, з якої причини вони з’явилися, коли і де та з якої причини зникали. Саме на потреби часу їх знову дістають із забуття, прикриваючи пошуками історичного минулого свою агресивну суть.

Анатолій МИСЕЧКО,
член Національної спілки краєзнавців України.

 

Переглядів: 920
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua