РубрикиІсторія

Прометеї Заполяр’я

89-річний Володимир Михайлович Караташ — один з учасників легендарного Кенгірського повстання, чи не найбільшого за всі роки існування ГУЛАГу, за словами Олександра Солженіцина, страйку єдності.

Мало хто знає, що на території сучасної Кіровоградської області (частина Гайворонського та Голованів-ського районів) діяла сотня Сталевого, членом якої став тоді ще сімнадцятилітній Володимир. Кенгірське повстання, 12 років концтаборів, п’ять місяців перебування в камері смертників в очікуванні розстрілу, Помаранчева революція та Революція Гідності... Про все це Володимир Михайлович Караташ може розповідати не з чуток, а з власного досвіду. Велика (й чи не найважливіша) частина його спогадів утілилася в книжці «На барикадах Кенгіра», нещодавно вдруге перевиданій видавництвом «Український пріоритет». У ній описано долю окремої людини, незламного патріота і борця за Українську державу крізь призму трагічних подій, на які «багате» ХХ століття.

Нижче вміщуємо один із розділів книжки, в якому йдеться, зокрема, і про наших земляків, з якими Володимиру Караташу судилося спілкуватися у ГУЛАГівських застінках.

Шахта «Перша капіталка».

Воркута. Тундра. Зона вічної мерзлоти. Ніч тягнеться багато довгих холодних місяців. Небо в спалахах північного сяйва. Неймовірно холодно. Заполярні скажені вітри пронизують наскрізь.

В регіоні Воркути шістдесят дев’ять концтаборів ГУЛАГу, в яких десятки тисяч голодних, обірваних, знедолених в’язнів своєю каторжною працею добувають вугілля з-під вічної мерзлоти, будують собі бараки для житла, казарми для своїх наглядачів, конвоїрів-охоронців. Працюють в шахтах, на будівництві залізничних доріг, теплоелектростанцій. Будують під цівками автоматів все, що потрібно для заполярного «со-ціалістичного» міста.

У 1948 році комуно-більшовицький режим імперії утворив жорстокі спецтабори для політичних в’язнів. У різних регіонах СРСР вони мали свої назви: на Воркуті — «Речлаг», в Кахастані — «Стаплаг», в Іркутській області — «Озерлаг», на Колимі — «Берлаг», в Норильську — «Горлаг», в Інті — «Мінлаг», в Мордовії — «Дубравлаг».

Листування було майже заборонене. Офіційно дозволялося писати лише два листи на рік і тільки рідним. На рукав, коліно, шапку, спину чіпляли великі літери номерів для кожного в’язня. На вікна усіх бараків навішували ґрати, а на двері — штаби і замки. В’язнів безперервно тероризували обшуками, рахуванням і переселенням з барака в барак. Табірне начальство, наглядачі і конвоїри ставилися грубо, кожне слово підкріплювалося матюком. Приниження, удари прикладами вважалися нормою поведінки з політв’язнями. Було багато випадків, коли п’яні конвоїри стріляли з автоматів прямо в колону в’язнів.

Начальником «Речлага» був генерал Дерев’янко. Кат у генеральських погонах.

Важко сказати, скільки тисяч в’язнів було у кожному із 69 табірних пунктів. Але на 7-й шахті, яку обслуговував 2-й табірний пункт, було 5000 людей. Це, видно, було нормою для роботи в шахті у дві зміни і для різних робіт на поверхні. Українців у кожному концтаборі було приблизно 80%. В середині табору була ще й тюрма, яка називалася БУР (барак усілєного режіма). В карцери БУРу потрапляли в’язні за найменшу провину чи непокору. А то і просто — не сподобався чийсь вираз обличчя начальству чи наглядачеві — записав номер жертви і забирають до карцеру. Там роздягають до білизни і запихають на декілька діб до кам’яного мішка. Було багато випадків, коли розлючені наглядачі кованими чо-бітьми відбивали в’язневі внутрішні органи і людина помирала через декілька днів, вийшовши з карцеру.

Харчі на Воркуті були такі: кожний день годували вівсяним хлібом, вівсяною баландою і вівсяною кашею. Все це було з великими колючими гостюками. Ніяких грошей за важку рабську працю не платили. А якщо в когось при обшуку знайдуть карбованця — карцер на де-кілька діб. Були випадки, що найбільш відчайдушні в’язні робили спроби втечі. Найчастіше їх наздоганяли і убивали на місці. До табору, звідки виривалися втікачі, привозили їхні трупи, клали перед ворітьми концтабору з написом «Ето будет с каждим, кто попитаєтся бежать». По два тижні замерзлі жертви знаходилися перед брамою для страху всіх живих. Шість розстріляних відважних в’язнів лежали перед вахтою табору шахти «Перша Капіталка» 14 днів. Видовище було жахливе. Виходили колони каторжан до праці, чи поверталися з шахти до своїх бараків, дивилися на тіла побратимів, і в кожного стискалося від болю серце, холола в жилах кров.

За благословенням «вождя світлого пролетаріату» були утворені тюрми і конц-табори ГУЛАГу. Леніним були розроблені всі політичні статті карного кодексу СРСР. Система породила і виховала жорстоких катів НКВД і поставила їх на сторожі мільйонів своїх жертв, загнаних до тюрем і таборів. Але вся ця могутня московсько-більшовицька машина гноблення так і не змогла зробити покірними рабами усіх, кого загребла у свої криваві пазурі.

У багатьох знедолених під сірими зековськими бушлатами жевріла іскра Прометея. Не всі скорилися. Серед в’язнів «Першої Капіталки» був лицар з України, безстрашний борець за волю свого народу, за незалежну Соборну Українську Державу, журналіст і поет Паламарчук Іван Григорович. Одесит. Це була дуже мудра і хоробра людина. Поневолені тягнулися до нього як до світла. Він був уважний до всякого. Умів вислухати, порадити, підтримати зневіреного добрим, теплим словом, поділитися останньою крихтою хліба. Іван Григорович умів довести іншим, що імперія не вічна, вона мусить розвалитися. Він дивився далеко вперед і переконував кожного, що не маємо права мовчки коритись, а треба робити все, що можна в наших умовах для того, щоби прискорити розпад тюрми народів. Кредом його було гасло: «Воля народам! Воля людині!».

Іван Григорович гуртував навколо себе все живе і непокірне. Він був українським націоналістом, вірним сином свого народу. Україну любив понад усе. Але високо цінував і поважав інші нації і народи, де б вони не проживали. Усім своїм життям — розумним мисленням, поведінкою, почуттям особистості і гідності він високо піднімав авторитет свого народу, України. За те його любили і поважали в’язні інших національностей. Одним з його найкращих друзів був син латвійського народу — Артур Звейнікс. Це була людина з великої літери. Юрист і письменник, великий гуманіст і патріот своєї Латвії. Мав надзвичайну силу волі. Працював над явищем телепатії. В далекій і милій Латвії, в рідній Ризі, залишив малу донечку і вірну дружину. Вони були для нього дорогим скарбом. Листування з рідними було надзвичайно обмежене, а посилки іноді доходили. Не раз розповідав про те, що коли йому була потрібна дуже якась річ, то дружина завдяки телепатії пересилала йому необхідне. Вірив, що вона сприймає його телесигнали бездоганно, а йому посилала свої бажання. Кореспонденція думки у них була добре розвинена.

Серед найближчих друзів Паламарчука був ще один одесит — Лісовий Костянтин Іванович. Художник, футболіст. В Одесі на вулиці Перекопської Перемоги залишилася його старенька мати і найменший брат Ян. Старший був інженером, жив також в Одесі. Костя дуже любив матусю і братів. Був закоханий в свою сонячну Одесу. Хлопець міцної статури, з почуттям гумору. І цей одесит твердо вірив у те, що, незважаючи на всю могутність Московської імперії, компартію і КГБ, на весь могутній тоталітарний режим, — вона розпадеться, і на її руїнах виростуть вільні незалежні держави. Наша Україна серед них буде найбільш пишною і могутньою.

Одним із вірних побратимів Паламарчука був вояк УПА — розумний, чесний і безстрашний, відданий нашій визвольній справі, освічений український націоналіст — Ярослав Мартинець, родом з Львівщини чи самого Львова. В далекій рідній Україні залишилася його одинока старенька матуся. Славко був хлопцем атлетичної будови. Стрункий і гордий з худорлявим смуглявим обличчям і карими пронизливими очима. Мовчазний. Приблизно 1923 року народження. Мав вищу освіту геолога (не відомо, чи закін-чену). Можна було здогадуватися, що, перебуваючи в ОУН—УПА, Ярослав Мартинець обіймав значну посаду провідника або командира.

Серед політв’язнів «Речлага» Славко користувався великим авторитетом, боровся за чистоту української мови, підтримував повстанський дух українців. А як він ненавидів усіх гнобителів і катів свого народу!

До гурту Паламарчука і Мартинця належав активний діяч опору Іван Кримусь, родом з Волині. Цей завзятий волиняк робив усе, що в його силах, щоб розхитати і розвалити ненависну загарбницьку московську імперію і здобути волю і незалежність своїй матері-Україні та іншим поневоленим народам.

Іван Кримусь достойно переніс усі тортури і живе десь на Україні, напевне, вдома на Волині. Надіємося, що відгукнеться і доповнить наш спогад про себе, Паламарчука, Мартинця, своїх краян-волиняків Дмитра Назарука, Федора (на жаль, прізвище забулося) та інших героїв Заполяр’я з «Першої Капіталки».

В жахливих умовах концтабірного життя холодної Півночі, на землі вічної мерз-лоти і багатомісячної ночі, під всюдисущими очима «особого отдєла» і стукачів Іван Григорович Паламарчук зі своїми друзями утворив бойову антирадянську організацію. Під стометровим шаром вічної мерзлоти, в глибоких покинутих штреках шахти, хлопці писали листівки, в яких розкривали злочини радянської системи, викривали брехню більшовицької пропаганди, загарбницьку політику московських комуністів і їх вождя, ката і тирана усіх народів, кривавого Сталіна.

У своїх листівках-зверненнях до всіх чесних громадян Союзу наводили факти злочинів: штучний Голодомор 32—33 років, величезні жертви з вини Сталіна і його найближчих холуїв в роки війни, знищення царської сім’ї, старої інтелігенції, військових спеціалістів, зруйнування сільських трударів, розкуркулення, запроторення села до ненависних колгоспів, процеси 1930-х, ліквідацію письменників, учених, діячів культури та науки, розстріл 400 українських сліпців-кобзарів, яких зібрали в 1934 році з усієї України буцімто на з’їзд у Харків. Описували каторжне життя мільйонів по-літв’язнів, знущання над ними по тюрмах і концтаборах, виселення з рідних місць народів і всі інші злочини.

Ці листівки-прокламації завжди починалися словами, що Сталін є ворогом усіх народів Союзу  за номером 1. Закін-чувалися листівки двома словами: «Смерть Сталіну!». Крім цього, Костя Лісовий намалював картину «Трупи під брамою концтабору». Добре змалював усіх побитих втікачів з написом «Ето будет с каждим, кто попитаєтся бежать». Цю картину вирізав на листі якоїсь гуми чи лінолеуму, щоб робити відтиски на листах паперу. Листівки і картини розсилалися по всій імперії, по різних адресах усіх республік. Під керівництвом і найактивнішою участю Івана Григоровича Паламарчука все було організовано так: хлопці вирізували на гумі не тільки малюнки, але і тексти листівок. Все це вкладали в конверти із заздалегідь написаними однією рукою адресами. Ці листи пакували в консервні банки. Потім цей посуд акуратно запаювали оловом. В середину вкладали тягарці, щоб вага банки була подібною до справжньої з тушонкою; у багатьох в’язнів на волі в різних містах і селах імперії були добрі і надійні друзі. Банки вкладали в фанерні пачки і посилали певним адресатам. Ті, отримавши посилку, розкривали її, розрізали банки «тушонки» і діставали звідти листи, заадресовані з неволі. Листи опускали в поштові скриньки різних населених пунктів.

Посилки відправляли так: в районі вугільного басейну Воркути жило багато німців Поволжя і колоністів з України. Вони були спецпоселенцями на 6 років. Але вважалися «вільними» на противагу в’язням, що сильно охоронялися в концтаборах. Для добування вугілля в шахтах завжди застосовується вибухівка типу «амоніт». Шахтарям-в’язням категорично було заборонено мати доступ до такої вибухівки. Підривниками були тільки «вольняжки». Іван Григорович добре попрацював з двома німцями-підривниками. Загітував їх на свій бік. «Вільних» при виході з території шахти не обшукували. Так оцих два німці виносили запаяні в банки листівки, адресували їх туди, куди вказував Іван Григорович і відправляли поштою.

Крім цього, багато запакованих листівок запорпували у вагони з вугіллям, що розвозили по Союзу. Така робота продовжувалася біля трьох років. КГБ з ніг збилося. Дехто з адресатів відносив листи до КГБ. Такі листи надходили адресатам з Прибалтики, з України, з Москви, Сибіру, Середньої Азії, Татарстану та багатьох інших місць. Часто з газет хлопці брали адреси передовиків виробництва, героїв соцпраці, вчителів шкіл. Будь-кому, чию адресу роздобули. Листи потрапляли «органам» зі штампами різних поштових відділень Союзу. Ось і розбери, де діє така організація. Але одного разу хлопці прорахувалися. В одному з кінотеатрів Воркути (для «вільного» люду), коли погасло світло і почався фільм, хтось жбурнув в зал з балкона пачку листівок відомого нам змісту. КГБ зрозуміло, що автори лис-тівок десь тут, на Воркуті. І почалося... Зі всіх сил запрацювала могутня і безпощадна машина кагебістської контррозвідки в пошуку непокірної і відважної групи патріотів, які, здавалося, наглухо зачинені у невеликій зоні суворого полярного концтабору.

По всіх таборах пішла чутка, що будуть звільняти в’язнів. Треба лише, щоб кожен з них коротко, на одному листку, своєю рукою написав автобіографію. Суворо за списком зібрали біографії в’язнів. Через два—три місяці знову змусили кожного здати свої біографії. Справа в тім, що розкидані в кінотеатрі листівки були не тільки відштамповані з гуми, але і писані рукою, гарним почерком. Але коли перший раз писали біо-графії, то той, хто мав відношення до листівок, попросив одного зі своїх друзів написати за нього. Мовляв, у мене розбиті пальці на руці і сам не можу писати. Той глянув на забинтовану руку і виконав прохання друга.

В’язнів часто тасували в таборах, переселяючи з барака в барак, то з одного концтабору в інший, щоб не засиджувалися на одному місці, не здружувалися і не задумали б чого проти влади. Так і тут. Випадково в’язня, що написав за друга з «хворою» рукою біографію, взяли кудись на етап. А тут через кілька місяців знову треба писати. Нашому герою довелося вдруге перев’язувати руку і просити вже іншого до писанини. Пройшов деякий час. Викликають хлопця до спецвідділу і наказують тут же написати автобіографію. Що вдієш. Написав. Показують дві його попередні. Випитують, чому біографія одна, а написана трьома почерками. Крім цього, листівка також писана його рукою. Арешт, жорстоке слідство. І потягнулося... І почали висмикувати одного за другим.

По справі Івана Григоровича було арештовано всього 12 чоловік. Уже під час слідства одному з арештованих розчавило між вагонними буферами голову. Загинув. Може, це був 13-й або 12-й з них. Не пам’ятаю. Більше року тягнулося слідство. До арештованих українських патріотів застосовувалися найжорстокіші методи і прийоми ведення слідства. Хлопці трималися добре. Ніхто з них не спанікував і не зрадив, не благав у катів ласки і пощади. Кожний спокійно чекав своєї смерті.

Судив групу «Першої Капіталки» військовий трибунал Біломорського військового округу восени 1952 року. Вирок був такий: Івана Паламарчука, Ярослава Мартинця, Артура Звейнікса, Костю Лісового — всіх чотирьох засудили до розстрілу. Їх таки розстріляли 16.12.1952 року у місті Вологді. Івану Кримусю, Дмитрові Назаруку, Федорові (з Волині) німцю Цімерману, німцю Борису (прізвище не пам’ятаю) і ще трьом хлопцям дали по 25 років.

Все вище мені відомо з того, що 2,5 місяці сидів в одній камері з Лісовим Костею, а потім з Цімерманом. З Паламарчуком говорили біля двох годин через стіну, а Микола Головай розповів, що під час слідства сидів в одній камері з Ярославом Мартинцем. Після суду з Іваном Кримусем, Дмитром Назаруком та Федором перебував у штрафному концтаборі Джєзказгана.

Чув, що дружина Івана Григоровича порвала з ним відносини (певне примусили), а сина віддала до дитбудинку.

Повернувшись з Колими на Україну, я таки розшукав братів Кості Лісового, бо матері уже не було, померла. Розповів їм все, що знав про долю їхнього Костянтина. Це було в 1958 році. Буваючи в Одесі, іноді заходжу до Яна Лісового. Поговоримо, пожуримося. Їм повідомляли, що Костю розстріляли 16 грудня 1952 року.

А сина Паламарчука Івана Григоровича Віктора (щось я не впевнений, чи дійсно його ім’я було Віктор) розшукав лише влітку 1962 року. Розповів йому про батька. Син вчився в університеті, факультет іноземних мов, англійське відділення. Правда, не знаю чи він за-кінчив, бо при нашій зустрічі Віктор(?) був лише на першому курсі. Вважаю, що син живе в Одесі. Дуже хотілося б з ним зустрітися. Ще хотів би мати вістку від друзів групи Паламарчука. Може, щось уточнити. Відгукніться, побратими!

Додаток. Добірку віршів Івана Паламарчука надіслав до альманаху В. Косовський. Альманах «Біль», випуск 3-й, Львів, «Меморіал», 1993.

Володимир Косовський народився 1923 р. на Київщині, член ОУН з 1941 р., активний пропагандист державницьких ідей. У 1944—1956 рр. — політв’язень ГУЛАГу. Після повернення з таборів живе у Веприку на Київщині, де працює у створеному музеї (сам створив його) ім. Кирила Стеценка. Про автора цих віршів написав так: «Року народження Івана Григоровича не пам’ятаю». (Наскільки пам’ятаю, Іван Паламарчук був 1918 року народження. — В.К.). Одесит, каторжанин. Як поет, був на особливому обліку в таборі строго режиму «Речлаг» при шахті «Капітальна» (Воркута). При обшуку зимою 1951 року у нього були знайдені вірші, за що оперуповноважений Ільїчов посадив його у карцер. У зону не повернувся. За чутками, що ходили по табору, в карцері поета закатували. Вже після цього вірші, написані на цигарковому папері, приніс мені один із його табірних друзів, забравши на шахті зі схованки. За ніч я їх вивчив напам’ять. (В. Косовський).

Обірветься тонка павутина

За бараками в тундрі, смеркає,
Пада з неба пуржиста мука.
Тихий вечір з-під даху сотає
Золотистую путь павучка.

Обірветься тонка павутина —
Зникнуть зорі з небес голубих.
Чи згадаєш мене, Україно,
В ті дні, що бажав я тобі?

В ті дні, коли будуть всі вдома
На честь волі справляти бенкет.
Чи згадаєш колись — невідомо,
Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, Нене.
Ой, чого так пече в голові?
Простягнув чорний вечір до мене
Сині руки в червоній крові.

Боляче обривається рима,
Ніч земна застеляє красу...
Смерть слідкує за мною очима,
Піднімаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!
Ой, як хочеться бачити знов,
Як цвіте, як хвилюється жито,
Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною
Неосяжних степів синю даль!..
Але смерть вже стоїть наді мною,
Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно лізе чорна могила.
Чути регіт крізь плач і виття.
Ой, вернись, ой, вернись, моя сило,
Щоб боротись за радість життя!

Воркута, 1951 р.

Падають сніжинки

Відлетіло літо, відшуміли трави —
Сивину на скронях вишили літа.
Наче поцілунки, стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої уста.

Падають сніжинки, падають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві,
І на мить виймає спогад з давнини.

Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої...
Де ти, моя юність, зоряна Одесо?
Де ті теплі очі, що були мої?

Зникло непомітно щастя у тумані,
Мерехтять сніжинки, мов акацій цвіт.
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо — дріт...

Падають сніжинки...
Каторга проклята...
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата,
А життя співати проситься з грудей.


Останнє слово

Не жахнуся, Україно люба,
Якщо десь за мурами тюрми
Вирвуть очі, виб’ють мені зуби
І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,
І на Бога кинусь, якщо він
Зробить так, що згублять тебе діти
І загине твій останній син.

 

Від редакції. Одеські організації Братства ОУН-УПА та Ліги українських жінок закликають усю патріотичну громадськість Одещини, а насамперед місцевих представників влади незалежної України, гідно пошанувати земляка — незламного борця за нашу державу Івана Григоровича Паламарчука, увічнивши його ім’я в назві вулиці, площі чи нав-чального закладу.

 

Переглядів: 841
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua