РубрикиЛітература

На високому прузі життя

Чому людина береться за перо? Що спонукує її виливати душу в слові, важко шукати відповідні фрази і словосполучення? Чим це викликане й обумовлене? На ці питання ще нікому не вдалося знайти вичерпну і точну відповідь. І тому, що в кожної людини це відбувається по-різному, і тому, що таємниця творчості досі залишається найбільш загадковою і непізнаною сферою. Хочеться вірити, що такою вона буде завжди. Бо творчість — це завжди таїна душі. А хто може пізнати душу, крім самого Бога?

Своє головне завдання Геннадій Щипківський вбачає в тому, щоб правдиво і реалістично відобразити непросте, здебільшого сільське, життя, яке він добре знає. І виражальні засоби, якими він послуговується, завжди прозово-ясні, зрозумілі й метафорично-глибинні. Маститих письменників в Україні, які сьогодні пишуть про село, можна перелічити на пальцях рук. Але це особлива, світла й висока сила. В іменах це відбито так: Василь Міняйло, Василь Шкурган, Йосип Струцюк, Святослав Праск, Андрій Кондратюк, Ольга Яворська… Вони зберігають українську духовність і звичаєвість, створюють противагу урбаністичній, найчастіше обезлюднюючій лектурі.

Нинішній стан літератури дехто схильний вважати кризовим. Як на мене, жодної кризи немає, а є свідоме замовчування та ігнорування справді новаторської і духовної літератури, яка утверджує народний канон уявлень про прекрасне, християнську мораль та етику. Постструктуралістська проза, як бу-р’ян, глушить все здорове і світле, а прихильники й апологети цього напрямку осміюють і свідомо замовчують все, що не вписується в розуміння постструктуралізму.

Епічна проза Геннадія Щипківського — то справжнє свято для небайдужої і мислячої людини. І маю певність, той, хто відкриє для себе його творчість, матиме не тільки високу естетичну втіху, а й неабияку користь для душі.

Сьогодні письменник у розквіті сил і таланту, він пише багато, і його нові книги регулярно з’являються друком, часто стаючи подією в літературному житті України. Про нього багато й охоче пишуть відомі літературознавці, вчені, критики і колеги по перу. В іменах це відбито так: Володимир Яворівський, Ігор Павлюк, Юрій Мушкетик, Анатолій Колісниченко, Микола Славинський, Євген Прісовський, Станіслав Конак, Тетяна Майзерська, Роман Кракалія, Михайло Лєцкін та багато інших.

Мені вже доводилося виступати з оглядом його центрального твору — тетралогії «Товтри», тому сьогодні детальніше зупинюся на невеликих за обсягом повістях і новелістиці.

Г. Щипківський-повістяр — поет за світовідчуттям і душевним складом. І коли в його письмі домінує ліричне начало, тоді він, кажучи Франковими словами, пан форми. Повість «На досвітньому прузі» саме завдяки ліричній наповненості та мозаїчній побудові стала вагомою творчою перемогою митця, хоча йдеться в ній про важкі лікарняні переживання людини. Відчувається, що автор нічого не вигадує і не домислює, а розповідає про те, що сам пережив, передумав і чим переболів. Імітувати бо-лісну тривогу на реанімаційному ліжку неможливо, це справді треба пережити. Щоб слово глибоко западало в душу читача, змушувало співпереживати, мало творчої уяви. Можна вигадати все: і передсмертні агонії, і трагічні події, але змусити читача повірити можна тільки при умові абсолютної щирості. За якимись незбагненними законами наш біль, наша тривога передаються читачеві не тільки в словах та добре виписаних і відточених фразах, а й у тому, що замкнуто між рядками, в недомовленості... Це називається підтекст твору. Саме підтекстом сильна повість «На досвітньому прузі».

Ще одна прикмета малої прози Г. Щипківського — сповідальність. У вдумливого читача може виникнути питання: чи варто аж надто заглиблюватися у незглибиму сутність власної душі? Чи не зловживає автор шокуючими одкровеннями? Може, краще було б виходити на ширші людські обрії?

Але треба пам’ятати, що, не пізнавши себе, не пізнаєш ні світу, ні Бога, ні інших людей. Це філософська аксіома. А ще Г. Щипків-ський — виражений реаліст. Чому? Тому що має переконання: без реалізму література втрачає епічний подих, без реалізму нема правдивого відображення дійсності. Кожен, хто прагне показати те життя, яке він добре знає, не може обійтися без тих засобів і прийомів, що виробили апологети реалістичної школи. У повісті «Мавка» Геннадій Щипківський не відступає від цієї настанови ні на йоту: ні в побудові сюжетної лінії, ні у використанні художніх засобів, ні в психологічних деталях.

Фабула твору проста: у сільську глибинку приїжджає дипломований лікар і закохується у красиву дівчину на ім’я Мавка. Їхні стосунки розвиваються досить стрімко, майже блискавично: вони освідчуються в любові, одружуються, ревнують… Згодом лікар за настійною вимогою районного начальства стає головою місцевої артілі, а Мавка здобуває вищу освіту. Якихось особливо драматичних колізій у творі немає, несподіваних сюжетних ходів теж. Авторові йдеться про те, щоб переконливо і правдиво показати степове життя, яке він добре знає, де люди винятково колоритні, а реалії щоденного побуту такі непрості й суворі, що, здається, просто гріх не змалювати їх.

Найцікавіше, як на мене, у цьому творі — це людські типажі. Більшість із них змальовані детально і переконливо-зримо. Відчувається, що вихоплені вони з самої гущі життя. Поетична стихія «Мавки» так захоплює, що, здається, письменникові над нею працювалося особливо легко і натхненно. Це відчувається у всьому: невимушеній манері оповіді, стислих характеристиках, пливкій динаміці сюжету, численних ліричних відступах й авторських характеристиках, які говорять про залюбленість автора у своїх героїв і той степовий край, що служить йому тлом для оповіді.

Дія ще однієї повісті «Перестиглий грім» відбувається в повоєнний час на сході України. В основі оповіді — селянське життя з усіма його драмами і трагедіями. Сюжетна колізія розгортається нав-коло літньої селянки Фівроні, яка живе з онуком Петрусем. Хлопчик потерпає від того, що в селі його називають «байстрюком». Чоловік Фівроні Василь не повернувся з війни, а донька від ганьби утекла в місто.

Як згодом виявляється, народила вона дитину від місцевого «князька» — голови колгоспу Мусія, який силою заволодів нею, не відчуваючи ні справжньої любові, ні особливої прихильності, а одну лиш дику неприборкану хіть. За дивним збігом обставин побічний син Петрусь і законний син голови артілі Андрійко народилися в один і той же час. Це стає основою гострого психологічного конфлікту.

А ще в центрі уваги автора тема перестиглості, переспілості, невчасної зірваності плоду, про яку чи не найкраще сказав Ігор Павлюк: «Ця тема деталізується у письменника в кількох місцях, а як психологічно-філософська надбудова, можливо, навіть наскрізна: й особистісно-авторська екзистенційна пізньоосінність, і застояна нереа-лізованість суспільно-реципієнтських «незалежницьких» сподівань, хоча у наскрізь високохудожньому тексті нема й натяку на публіцистичність…»

Як і в інших прозових творах невеликого формату, прозаїк кладе мазки впевнено, точно і щільно, викликаючи в уяві читача візуально зримі картини. Тут багато добротних реалістичних сцен, де пейзажі такі ж зримі й живі, як на картинах маститих живописців.

Невелика за обсягам повість «Кара» містка за змістом, за філософським наповненням тексту. Йдеться в ній про людську підступність, яка не має меж. Це розповідь про те, як низько може упасти в своєму гріху людина і скільки лиха завдати іншим. Все зло, говорить письменник, від людської ницості й лицемірства, захланності й сліпої жадоби наживи, а бажання влади і збагачення робить людину ніби сліпою і біснуватою.

Незважаючи на те, що події, описані в «Карі», майже півстолітньої давності, повість прочитується з нестихаючим інтересом і звучить актуально, тому що людська натура незмінна, тому що і сьогодні одні страждають від підлості й підступності інших, і Божа кара чатує на всіх.

Уважний і вдумливий читач, безперечно ж, відчує, що головна якість письма Г. Щипківського в тому, що воно правдиве і чесне. Правда — вищий ідеал письменника. Він зо-рієнтований на неї і завжди повертає за нею голову, як соняшник за сонцем. І в цьому теж неперебутня цінність «Кари».

Повість «Колесо часу», як на мене, найбільша творча удача Геннадія Щипківського. Це повість-ностальгія, повість-мозаїка, повна музики, найрізноманітніших від-чуттів і переживань, що властиві ліричній людській душі. Уже не вперше прозаїк подумки повертається на свою малу батьківщину, але як свіжо, чисто і природно течуть його думки, яке тепло, красу і світло випромінюють слова. Автор схвильовано й образно розповідає про те, що глибоко запало йому в душу з дитинства, хоча не просто розповідає, а опоетизовує, оспівує, онімблює поетичними словами і вишуканими тропами.

Г. Щипківський передусім опо-відач і це найприкметніша та найсильніша сторона його творчого обдарування. Він уміє закрутити напружене дійство, створити захоплюючий і динамічний сюжет, який тримає читача в напрузі до останньої сторінки. При цьому оповідь його тече рівно і неквапливо, нагадуючи плин повноводої ріки. Але за видимою простотою фраз незмінно відчувається глибокий внутрішній нурт, бо все в оповідній манері письменника справжнє, нутряне, вихоплене з гущі сільського буття. Йому нічого не треба вигадувати — життя багатше і різноманітніше за будь-який творчий домисел.

Але життя це не тільки світло і гармонія, а й темні, безрадісні тони. Й автор ніколи не малює світ однобоко, а намагається показати похмурі й темні вивороти життя. Добре про це сказала Тетяна Майзерська: «Герої збірки доволі часто кленуть один одного. Якщо їхні вчинки «справедливі», то грім падає на негідника, а якщо вони самі грішать, — то на них. Кляне Домна сусіда, що передумав продати їй хату, от і вбив грім її чоловіка Савку — щоб не заздрили на сусідське майно. Звів Мусій Тетяну — от і почув Бог прокльони її матері — убив його прямо на межі каяття. У повісті «Кара», уся колізія якої побудована на викритті інтриганів, головного героя Ілька також карає Господь. Автор іноді навіть дивується, коли покарання не діє, як, скажімо, у повісті «Колесо часу».

Повість «Стежка в зозулине літо» — це розповідь про пошуки земного людського щастя, гармонії, мудрого ладу та життєвого ідеалу. У віддаленому степовому селі живе бідна вдова Марія, що ледь-ледь зводить кінці з кінцями, виховуючи трьох дітей («старша Даринка та двоє ще геть малих»). Її чоловік загинув на війні. «При штурмі Дністра застудився, ще й контужений та зранений був — місця живого не знайти. Розповідав, що послали в саме пекло, напіводягнених та беззбройних, — самі, мовляв, — добудете. А з правого берега, з дотів, німець гатив і сік їх на силос, ще й літаки посипали бомбами, як горохом…». Марія, ще будучи дівчиною, мріяла знайти свою світлу стежку в зозулине літо, тобто в щасливе і гармонійне довголіття. Та не судилося, рано овдовіла. І всі її надії та молитви пов’язані з донькою: можливо, поталанить таку стежку віднайти їй. І справді. На шляху Даринки трапляється вродливий і практичний парубок. Вони поєднують долі, і життя у них заповідається гармо-нійне і щасливе.

Автор добре виписав побутово-суспільне тло, на якому розгортається напружена драматична дія. Більшість персонажів постають, як живі, і відчувається, що вони вихоплені з гущі життя.

А ще повість має вишукану композиційну побудову, де дія розвивається не лінійно, а в мозаїчному переплетінні картин та епізодів, нагадуючи гобелен.

Попри те, що повість відносить нас у часи суспільного застою, в апогей колгоспного рабства, твір не справляє гнітючого враження. Благородство і краса людських сердець робить її світлою й оптимістичною, і через весь твір звучить висока, піднесено-натхненна нота, як гімн життю.

Г. Щипківський постійно перейнятий думкою про свого читача і пам’ятає, що достукатися сьогодні до нього неймовірно важко, тому основний акцент робить на динамічному сюжеті, напруженому дійстві. Саме такою є повість «Щем» — поетичний, пронизливо-ліричний твір, мозаїчний за побудовою, щемливо-ностальгійний за виповіддю і сповідальний за духом. За жанром — це повість-спогад, повість-біль, повість-роздум. Прочитується вона на одному подиху, захоплює одразу, з перших фраз, і ще довго після того, як перегорнуто останню сторінку, звучить у душі високою і світлою музикою. Такі твори народжуються за велінням душі, за надихом вищої сили і падають з неба. Вони сповнені таїни, яку розгадати неможливо, бо й сам автор, мабуть, писав її не за якимись усталеними фаховими законами, не за певною схемою, а спонтанно, в болісному і піднесеному сп’янінні.

«Щем» дуже близько стоїть до щоденникової прози. В сучасній українській літературі подібних творів не так уже й густо. Це «З поличок пам’яті» Михайла Медуниці, «Дивосвіт» і «Дорогами долі» Володимира Бойчука, «Луговеї» Григорія Бондара, «На те воно й серце…» Ольги Яворської, з цього ряду також лірична проза Івана Захарченка, Євгена Шморгуна, Василя Гея, Володимира Бровченка.

Повість «Щем» пронизана болючою тривогою за село, над яким нависає загроза повного зникнення, бо вже сьогодні залишаються в ньому тільки літні, а земля, яка так щедро дарує людям своє багатство, врешті, тримає їх на цьому світі, гине і заростає бур’янами.

Найприкметніша стильова домінанта прози Г. Щипківського — стислість, образність і місткість. Автор уміє кількома фразами чи навіть словами змалювати свого героя, його око фіксує найбільш характерне в нім, часто іронічне, веселе. Але це не ображає і не принижує людину, а показує її в усій повноті. А ще цей твір щедро заселений птахами, деревами, диво-соняхами, пахучими травами і свійськими тваринами. І все це живе, яскраве, зі своїми характерами, прикметними особливостями, чистими душами, що сприймаються як світлі частки вічної світової краси.

Мова у творі багата, колоритна, жива, пульсуюча, щедра на рідкісні чи вже сьогодні майже забуті слова, а також на численні діалектизми, сталі звороти, прислів’я, приказки і просто образні вислови: «Зі мною бук, як онук», «Листя — то жовті сльози дерев», «Пальці старші, чим виделці»…

Повість має струнку композиційну побудову: складається з дев’яти невеликих розділів, в яких описано чотири пори року, що віддзеркалюють чотири пори людського життя: дитинство, юність, зрілі роки і старість. Усі вони любі авторові, про кожну з них він пише із замилуванням і щемливою сердечністю, але найбільш улюблена — осінь. Осінь природи і осінь життя.

«Навіки задивлений в осінь. Навіть мої найкращі картини, що збирав роками, — це пейзажі осені».

Про «Щем» можна писати багато, і маю певність, що критики ще звернуть на нього особливу увагу, і стане він предметом цікавих літературознавчих досліджень та студій. Не може не стати, бо це річ справді мистецька і рідкісна у нашій літературі.

Мала проза Геннадія Щипківського, точніше, його новели, не менш цікаві і різноманітні, ніж повісті. І тут автор залишається передусім цікавим оповідачем, для якого правдиві життєві реалії понад усе. В основі більшості новел — напружені драматичні чи трагічні ситуації. Автора насамперед приваблюють натури стійкі, мужні та незламні, що спроможні вистояти і в енкаведистських казематах, і на сибірських крижаних вітрах, і за будь-яких життєвих ситуацій, хоча він не уникає також змалювання характерів нестійких, і, як наслідок, його твори заселені людьми перейшлих літ, яких стомило чи надломило життя.

Майстерно закроєна фабула — одна з найсильніших сторін творчого хисту прозаїка. Відчувається, що він береться за перо тільки тоді, коли йому до рук потрапляє незвична оповідь, сповнена драматизму та психологічної напруги, і на її канві він створює художнє полотно. Найхарактерніша тут новела «Гарматка». Дід Оксентій і баба Юстина за постійну наругу над собою, за здирство і непосильну позику стрельнули по сільраді з «гарматки», яку приховали ще з часів війни. Зрозуміло, що нагнали неабиякого страху на колгоспне ке-рівництво, тож у селі аж кишіло від енкаведистів. Але старі завбачливо закопали цю «зброю помсти» в лісі. Вдруге дістали її, коли у країні підняли голови «гекачепісти». Новела написана з притаманною авторові іронічністю і блиском, прочитується на одному подиху.

Як і «Гарматка», більшість новел Г. Щипківського — невеликі за обсягом, стиснуті до кількох сторінок, тому що письменник уникає несуттєвих ліричних відступів і зайвих деталей, у нього домінує одна магістральна лінія оповіді. Фрази при цьому будуються структурно-лаконічні й стримані, стислі й навіть ощадні, до яких часто проситься епітет — телеграфічні.

Герої більшості новел, як правило, показані в екстремальних ситуаціях, на межі життя і смерті, й саме це дозволяє письменнику просвітлити їх внутрішню сутність, показати «справжність». Я не певен, що екстремальна ситуація може служити критерієм найвищої оцінки людини, маю тут свою, трохи відмінну думку, і волію бачити людину не перед лицем смертельної чи драматичної загрози, а отже винятковості, ненормальності, а в стихії звичного, як ми кажемо, буденного життя. Але не маю також підстави не вірити авторові, бо він — людина збагачена цінним життєвим досвідом, незмінно залишається межово відвертим, описи його психологічно точні, глибоко реалістичні й до того ж він любить своїх героїв, що завжди було і буде в літературі визначальним. Письменникові віриш не тому, що так могло бути, що це «вихоплено з самої гущі життя», а тому, що він описує події переконливо і природно. Правда життя і правда літератури — різні речі, й сьогодні це вже не вимагає додаткового тлумачення. Правда у літературі або є, або її немає. У Г. Щипківського вона є, і вже це робить літературну дискусію зайвою і неприйнятною.

Письмо Щипківського-новеліста — густе, напружене і не позбавлене того особливого емоційного чару, який вдихнути у них може одна тільки душа. Іншими словами кажучи, він пише серцем, все у нього на рівні найщиріших переживань. Відчувається, що він любить людей, цінує їх, поважає і живе заради них. Немає у нього того відворотного і холодного скептицизму, яким просякнуті сьогодні книги більшості молодих прозаїків.

Новелістика Г. Щипківського теж наскрізь пронизана глибокою тугою за селом, за первісною красою природи, чистими водами і світлими росами. Сьогодні, на жаль, уже й село не те, яким було колись, тому письменник дедалі частіше вдається до спогадів, повертається в минуле, а в його оповіді відчувається непереборна туга і всепо-глинаюча ностальгія.

Петро СОРОКА,
доцент Тернопільського національного
педагогічного університету ім. В. Гнатюка, письменник.

Від редакції: Вітаємо шановного Геннадія Павловича Щипківського із 70-літтям. Хай засівається на добро і творче довголіття. З роси і води!

 

Переглядів: 672
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua