РубрикиЛюдина і час

Сповідь у камері смертників

На адресу «Чорноморських новин» із Київщини надійшов лист. Його автор — Левко Лук’яненко, звертаючись до редактора, пише: «Шановний добродію!

В умовах московської агресії вашим читачам, як мені здається, буде корисно прочитати мою сповідь... Тож і прошу надрукувати цей уривок...»

Отож пропонуємо вашій увазі, дорогі читачі, першу подачу розділу «Життєпис» із книги «Сповідь у камері смертників» українського дисидента, політика та громадського діяча, народного депутата України чотирьох скликань, автора Акта про Незалежність нашої держави, Героя України Левка Григоровича ЛУК’ЯНЕНКА.

Я народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в сім’ї Грицька і Наталки Лук’яненків першим з чоти-рьох дітей: трьох синів (я, Віктор, Олександр) і однієї доньки (Зіни).

Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, а завдяки великій кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки потрібне було в сільському житті: хату, рами, крити соломою дах, кросна, терницю, діжки, чоботи, воза, сани, кошики тощо, не кажучи вже про всі роботи в полі, в лузі, саду та городі. Були вельми небалакучі і відразу бралися до діла. Не боялися води, лісу, висоти, ночі в лісі та нечистої сили, але боялися начальників і воліли тікати від влади, аніж вести з нею перетрактації. Любили швидкість, широкі козацькі штани та спогади про козаччину. Вельми шанували знання і не раз замість додаткової півлітри горілки до свята купували книжку. Позичивши граблі сусідці, боялися їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робили собі нові. Часом несли в кишені зернятка дичок і садили в лісі. На запитання: «Навіщо садити не на своєму городі?» — казали: «А нехай зросте. Не ми, так хтось інший колись з’їсть смачну гнилку, все користь і приємність у лісі».

Мати — цілковита протилежність батькові: роботу вміли поєднувати з балачками та поглибленим обговоренням сер-йозних проблем і не раз розмову вважали за важливішу від якоїсь роботи. Від природи розумні, мали чудову пам’ять, мислили логічно, були принципові і відстоювали не когось, а істину, того в селі їх прозивали «адвокатка». Мати — порівняно освічені (училися в гімназії), любили художню літературу і, хоч читали небагато, прочитане запам’ятовували на все життя. Дітей відвертали від поезії та прочотних книжок, повторюючи: «З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику». Любили співати і знали багато пісень. «Ще не вмерла Україна» почув у дитинстві від матері. Ще частіше вони співали пісню «Я сьогодні щось дуже сумую», що все життя мені вельми подобається. Із російських пісень мати співали:

По пыльной дороге телега несется,
В ней по бокам два жандарма сидят.
Сбейте оковы, дайте мне волю —
Я научу вас свободу любить...

А з іншої повторювали в основному два рядки:

Смелого пуля боится,
Смелого штык не берет.

Уже в дошкільному віці я знав кільканадцять пісень і вельми любив співати. Якщо безмежна любов до пісні не народилася в мені разом з народженням, тоді прищепили її мені мати. І якщо Україну люблю більше за життя, то пісня — величезна частина Вкраїни.

1942 року на Великдень у святково причепуреній хаті мати запропонували поворожити мені на Псалтирі. Я загадав, і мати прочитали: «І омочиш руки твої у кров ворогів твоїх...» Удруге загадав, і мати прочитали: «Якщо не вмреш у 33—34 роки, житимеш 73 роки...» Я хотів ще загадати, але мати сказали: «Доволі».

Хто ж ці вороги? Німці? За німців уперше наїлися хліба...

1942 року повернулися батько з полону — мати їх привели з гомельського концтабору, і життя стало краще.

Осінь 1943 року. Наша сім’я в саду, в окопі, бо наближається фронт. Від сусіднього села Півнівщини наступає Червона армія. Батько стояли в саду й дивилися, як по дорозі наближається сіра маса. «Знову преться російська галайстра. Знову роби й роби, знову дай і дай. Задурно. Знову голод і муки. Дітки мої, дітки, знову голодуватимете...» Губи затремтіли, судорожно піджалися, і кілька важких сльозин скотилося з батькових очей. «Кара господня-а», — додали й повільно попленталися із саду до хати, немов на шибеницю. Браму на подвір’я відчиняли нові господарі і самого батька, і батькового двору, і всієї нашої України, і батько не сміли їм слова сказати.

Тих кілька важких батькових сльозин впали мені в душу глибоко-глибоко.

Невдовзі батька разом із багатьма іншими селянами взяли до Червоної армії, повезли в Гомельську область і там, не озброївши, а з одним крісом на три чоловіки у своєму цивільному одязі, невишколених і непідготовлених, погнали німцям під кулі. До села щодня приходило по 10—20, а одного разу 23 повідомлення про смерть на фронті. Так швиденько їх усіх там і вложили в болота, щоб нікому було хвалити життя за німців та щоб не пере-йшли на Західній Україні до лав УПА.

Батькові й цього разу вдалося втекти, вони якось зуміли попасти в полон і до самої Німеччини копали німцям окопи, потім знову зуміли перейти на совітський бік і закінчити війну в лавах переможців з листами-подяками від командування.

У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. Потім вибрали трошки більших зростом юнаків і сказали йти до армії. На мене теж указали пальцем. Я заявив, що 1928 року народження. «Принесіть довідку і тоді не підете», — сказали. Мати не змогли добути такої довідки, і мене взяли разом із 1927 роком наро-дження. В армії не звертали жодної уваги на дату мого народження, і років через чотири за чергового перепису я записався 1927 роком, щоб мати підстави для демобілізації разом з 1927 роком. (Так 1961 року мені виявилося 33—34 роки). Служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві.

У жовтні 1945 року спрямували служити до Австрії.

Весь 1948 рік учився в річній школі автомеханіків у м. Мьодлінгу, що за 17 кілометрів від Відня. Позаяк техніку я знав, то цілий рік читав класичну художню літературу. Почав писати повість, та вже десь на десятій сторінці побачив, що пишу таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Постало питання: пристосовуватися чи загалом не писати? Я розв’язав проблему за формулою Некрасова: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Краще загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню.

Там же потрапила до рук збірочка

К. Рилєєва. Його поеми «Войнаровський», а особливо «Наливайко» справили на мене вирішальний вплив у тому плані, що в моїй свідомості смерть набула нормального явища для того, «кто первый восстает на притеснителей народа».

Чепурненька Австрія захоплювала мене високим рівнем цивілізації та високими врожаями сільськогосподарських культур і ягід та фруктів на поганих землях, але почував себе в ній чужим і тужив за Україною. Образ неньки з бігом років в Австрії ставав усе миліший і миліший, збагачувався картинами Шевченка, враженнями з Макарівського району на Київщині, де я провів раннє літо 1945-го на косовиці та вечорницях з чарівними голосами дівчат, крутим київським берегом Дніпра, з якого любив дивитися у зеленкувато-туманну далечінь Лівобережжя, широкою хри-півською нивою від рідного хутора до Чернігово-Стародубського шляху, що від повівів вітру переливався, як море, у високому житі. Як красиво воно переливається, коли половіє! Батько вивели мене одного разу за наш сад, на невеличкий горбок з краю довгого лану — перед нами мов на долоні грали хвилі житнього моря.

— Бачиш? — кажуть батько, показуючи поглядом на величезний житній лан.

— Як красивенно переливається! — кажу. — І шепотить. Про що воно шепотить?

— Шепотить ласкою до людей. А скільки тут хліба! А в нас немає. Усе забирають. І мати хліб пече наполовину з картоплі. Коли б цей хліб наш та був нам, ото життя було б!

— А куди ж він іде?

— У Москву.

— Чого ж віддаєте?

— Е-е, синку, синку-у. Не такі люди, як ми, — професори! — пробували вирвати Україну з-під Москви, і то не змогли...

До другої половини 1949 року я в Австрії так вельми скучив за Україною, що пішов на прямий обман військового командування: коли стали набирати з автомеханіків курсантів до автомобільного училища, що нібито було в Києві, я, щоб потрапити на Україну, пішов до комісії, склав попередні іспити й умовив її зарахувати мене до складу абітурієнтів, хоч зовсім не збирався стати офіцером-автомобілістом. (Обман удався тільки частково: із Австрії я виїхав, та потрапив не на Україну, а в Закавказзя, в Нахічеванську АРСР).

Коли у Чопі, першій совітській станції, прикордонники зняли конвой з нашого військового ешелону і нам дозволили йти у місто, я пішов і заглянув до кількох крамниць. Вони вразили мене неймовірно поганим порівняно з австрійським взуттям і одягом та неправдоподібно високими цінами.

Вийшов на околицю міста і побачив купку дітей. Босі, в брудних штанцях і сорочечках, вони не бавилися, а стояли навпроти одного хлоп’яти і пильно дивилися, як той, трошки вищий за інших, щось їв. Один хлопчик простягає руку і просить: «Дай мені трошки-и!» Я підійшов ближче, подумавши, що вищенький їсть якісь рідкісні ласощі і його товаришам так дуже закортіло, що один не витримав-таки і попросив. Як же я здивувався, коли побачив у руці простий чорний хліб далеко не кращої випічки!

«Ти хочеш їсти? Ти голодний?» — звернувся я до того, що просив. Він нічого не сказав. Великі світлі очі на худому обличчі відповідали найкраще. Інші пильно дивилися на мене тими ж голодними обличчями та блискучими очима. Хтось шепнув: «Москаль. Тікаймо!» І вони побігли геть, озираючись на мою зелену уніформу.

Так ось яка ти, Україно: твоїм хлібом австрійців годують, а ти голодна! А сини твої, такі, як я, у сірих шинелях служать в Австрії та ще бозна-де, захищаючи не тебе, а далеку Москву...

Дітки, дітки, як би хотілося мені розпитати у вас дорогу до лісу!.. Та ви ж самі не знаєте, діти ж бо. А дорослих як питати? Кого питати?

Від Чопа поїзд рухався на Львів. Кожної хвилини я бажав, щоб повстанці зупинили поїзд і взяли мене з собою. Стояв у відкритому тамбурі і вдивлявся у ліс та гори, посилаючи туди найпалкіші благання зупинити поїзд і взяти мене. А потім приходила думка, що, може, підірвуть залізницю перед військовим ешелоном. І тоді ставав на сходи вагона і година за годиною так їхав, надіючись щасливо зістрибнути з вагона і пристати до повстанців. Леле, не зупинили поїзд ні до Львова, ні після Львова.

Ми, транспортовані в ешелоні воїни, вже знали, що автоучилище не в Києві, а в Орджонікідзе. Шкода. Зі своїм товаришем із сусіднього району покинув військовий ешелон і поїхав додому, сподіваючись, що за триденну відсутність судити не будуть. Так і сталося.

З Орджонікідзе незабаром спрямували нас до Тбілісі, а звідти — до Джульфи.

У Джульфі я зрозумів вираз «багато сонця» — воно таке яскраве, що очам людини середньої широти вельми важко пристосуватися і вони аж болять. У цьому малесенькому містечку була невелика бібліотека, в якій, проте, дивом дивним виявилася енциклопедія Брокгауза і Ефрона. Я прочитав у ній кілька статей, що зовсім не так розповідали, як у совітській літературі, наприклад, про О. Пушкіна.

У чому справа? Адже двох істин бути не може? Звідси виникло підозріння щодо правдивості совітських авторів. Воно посилило критичне ставлення до всього загалом і, крім того, остаточно затвердило мене в думці, що її давно вже почав перетворювати на принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Читати треба про минуле, а сучасне треба вивчати власними спостереженнями. Автор — людина. Чого я маю вірити очам другої людини більше, ніж своїм власним? Минуле я не можу побачити власними очима, того у мене немає іншого виходу, як покладатися на свідчення інших людей (авторів книжок), але щодо сучасності, то я є сам її свідок.

Ця засада заощадила мені багато часу і зменшила кількість літературної отрути, що її завзято плодили Корнійчуки, Кундзичі, Павленки, Стельмахи...

Друга книжка, що потрапила мені до рук у бібліотеці Джульфи, це «Про війну» Клаузевіца. Вона відкрила мені сферу практичної психології на прикладах диференціації здібностей (добрий ройовий може не дорости до доброго сотенного і, навпаки, добрий сотенний може бути поганим ройовим). Звідси: масштаб і напрямок здібностей залежать від психічних особливостей людини, тобто мають вроджений характер. Завдання полягає в тому, щоб уміти побачити потенційні здібності людини, що в теперішній час через об’єктивні обставини ще є ніким.

За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії.

Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає.

За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити, якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в державі, а позаяк влада в СРСР зосере-джена в партії, то моя посада має бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то мені треба вступити до комсомолу.

За 1951—1953 роки я вступив до комсомолу, а потім і до партії, закінчив самостійно 7-й клас, переклав усі шкільні науки з української на російську мову і у вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув середню освіту.

З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури суспільства та механіки управління людьми дає юридичний факультет, я і вступив 1953 року на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там я страшенно активно зайнявся різною громадською працею, готуючи собі шлях уверх. 1954 року голод поклав мене до лікарні, де я сказав собі: «Або здохну, або закінчу університет!» Хто ж би допоміг мені? Батьки самі були голодні. А гордість тоді не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.

У 1954 році після першого курсу я одру-жився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку, шлюб з якою був би побудований майже виключно на коханні. Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато побутових речей і порядків, потрібні спільні уявлення про моральні цінності. Крім того, сама моя політична мета — причина можливого арешту та її вимушеної самотності — не повинна бути їй ворожа.

Я гадав, що таку жінку я зустрів у рідному селі під час канікул. Вона, Надія Никонівна Бугаєвська, навчалася в Київській сільськогосподарській академії і, як і я, приїхала в Хрипівку на канікули. Та їй не поталанило. Вона мріяла про сім’ю, а я — про Україну. Я не дав їй родинного щастя (а інколи думаю, що взагалі краще було б мені не одружуватися), оскільки приніс їй тільки безконечні страждання.

Улітку 1955 року вона подарувала мені 4-томну «Антологію української поезії» — як на той час чудове видання, що відкрило мені десятки цікавих імен і якось зміцнило думку, що за всяким українським друкованим словом є ще велика недрукована національна мрія. Друкують те, що дозволяли Уварови, Микола II та ЧК, а думають про те, що ми таки окремий народ і слід би вирватися із пазурів дво-главого орла і під стародавнім тризубом стати окремою європейською державою.

Паралельно з творами Леніна, Сталіна, Маркса, Енгельса, що їх примушували вивчати і конспектувати, читав Гельвеція, Монтеск’є, Спенсера.

1956 року змінив стратегічну концепцію своєї боротьби. По-перше, мені тяжко давалося носити машкару совітського активного комуніста. Що далі заглиблювався в ідею самостійної України, то гостріше відчував себе чужим щодо офіційного суспільства (а неофіційного суспільства тоді не існувало). Лицемірство позиції випливало з комуністичної активності. Цей моральний тягар виявився заважкий для мене. Вихід із нього я побачив у припиненні громадянської активності і прийнятті свого статусу, як статусу ідейного підпілля. Моральний конфлікт роз-в’язувався, і встановлювалася відносна гармонія в душі в той спосіб, що мені відтепер ніхто не міг закинути: «Ти активничав як комуніст, а сам прямував супроти партії». Лицемірство усувалося. Я прямував у думках до самостійної Украйни — найбільш антипартійної ідеї, а відкрито займав позицію крайнього опозиціонера, дозволяючи собі критикувати політику партії так гостро, як це вважали 1956—1957 років за припустиме. Отже, легальна позиція не суперечила нелегальній меті, а прокладала їй шлях і допомагала їй такою мірою, якою можна було, не ризикуючи, переступити межу дозволеного. (Переступити цю межу я не вважав за потрібне, бо в Москві опозиційність у позитивній частині прямувала до розширення демократії, а для мене головне полягало не в демократизації Росії, а у відокремленні України від Росії. І, окрім того, я хотів закінчити університет, а не вилетіти з нього достроково).

По-друге, шлях до високої посади пов’язаний з необхідністю вислужуватися, тобто особливо завзято робити і зміцнювати те зло, яке збирався руйнувати.

Обдумуючи Хмельницького та Шевченкове «Якби-то ти, Богдане п’яний...», я побачив, що не можна діяти за думкою: тепер роблю народові зло, але за допомогою цього зла підіймуся до високої посади і тоді зроблю велике добро народові.

Людина не знає, коли помре. А що, коли вона помре в стадії роблення зла? Що б вона не думала собі в голові, а є об’єктивний критерій поцінування її ролі в історії — її реальні дії, і коли ці дії зло, вона зрадник народу.

Хмельницький уклав договір з Олексієм Михайловичем, щоб втягнути Росію у війну з Польщею і тим полегшити будівництво незалежної української держави. Росію він втягнув у війну з Польщею, а коли почав готувати розрив з Москвою, його московський посол отруїв. Перше він зробив, друге не зробив. Для нього договір був методом, за допомогою якого хотів зміцнювати Україну, реально ж став метою. Що думав — пішло у небуття, що зробив — стало історичним фактом: замість великої вільної України маємо триста років безпросвітного рабства.

Шевченко поціновував Хмельницького не за його намірами (хоч документально і підтвердженими його листами до наказних гетьманів Золотаренка та Нечая), а за його діями. (І з огляду на національну недолю Шевченко має цілковиту рацію).

Чого про Мазепу є зовсім протилежні пісні: одні його славлять, а інші клянуть? Зрозуміло: доки прислужував Петрові, Мазепу кляли, коли ж повстав проти ката, заслужив на хвалу. Та коли б не 1709 рік, Мазепа так би й залишився чорною постаттю в нашій історії, а він же любив Україну і всі 25 років гетьманування думав про її волю!

Мислення арифметикою: стільки зроблю зла, стільки зроблю добра, від добра відніму зло і так добуду позитивне сальдо — абсолютно хибне мислення. Не можна об’єкту своєї любові робити зла ні багато, ні мало — ніскілечки загалом. Отже, чоловіче, memento mori (пам’ятаючи про смерть), роби так, щоб не треба було переробляти. Нехай кожен наступний день буде призначений добавити до зробленого, а не міняти та переробляти зроблене.

По-третє, шлях до високої посади тривалий і відбувається у мікросередовищі, вплив якого аж ніяк не можна скидати з розрахунку, отже, в кінці цього шляху я можу сам переродитися і вже не хотіти (або недостатньо хотіти) піти на рішучі дії задля самостійності свого народу.

Я припинив громадську активність і з 1957 року почав орієнтуватися на підпільну боротьбу. Збагатило мою самостійницьку свідомість і вивчення росіян.

За п’ять років мене сім разів у Москві образили «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:

— Та ти націоналіст! Я й не знав...

— Чого це націоналіст?

— Ну, а як же!

— Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!

— Ну, та так же прийнято...

— Прийнято ображати національну гідність українців?

— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке...

Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.

Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів — російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.

Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.

Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о’кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» — щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст.

Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти катарсис, щоб стати здатним жити як рівний з іншими народами.

(Далі буде).

 

Переглядів: 682
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua