РубрикиТочка зору

Кривава Водохреща

В Україні Водохреща забарвилась у колір крові… Сьогодні можна почути різні оцінки того, що відбулося в ніч з 19 на 20 січня у Києві на вулиці Грушевського і біля входу на стадіон «Динамо» (криваві сутички між мітингувальниками і міліцією, спалення автобусів) і відбувається до сьогодні. Одні називають це спланованою провокацією з метою спаплюжити імідж Євромайдану, інші — безглуздими діями неврівноважених «гарячих голів», у яких «увірвався терпець» після скандального «ухвалення» «регіоналами» і комуністами у Верховній Раді низки репресивних законів та їх квапливого підписання В. Януковичем.

Дехто вважає, що протистояння на вулиці Грушевського могло б не бути, якби правоохоронні органи не заблокували рух по ній для «мирних мітингувальників». Але для всіх сьогодні очевидно, що вони не були мирними і вони шукали силової конфронтації з правоохоронцями. На мій погляд, спроби радикального крила Майдану силою прорватися до пустих будинків Верховної Ради і Кабміну на вулиці Грушевського були вкрай хибним кроком, який не схвалив жоден лідер опозиції. Ці насильницькі дії не мають нічого спільного із задекларованими принципами Майдану, який до цього користувався повагою і підтримкою всього світу як цивілізований прояв мирного волевиявлення людей.

Кажуть, у деяких мітингувальників «здали нерви» і вони вдалися до насильницьких дій «від безвиході». Вихід завжди є, але для цього слід використовувати розум, а не кийки, каміння, фаєри і «пляшки Молотова». Гарячими мають бути не голови, а серця. Голови мають бути холодними. І взагалі, як на Майдані опинилися такі зі слабкими нервами і неврівноважені відчайдухи? Чому вони почали верховодити, не зважаючи на думку лідерів Майдану і переважної більшості мітингувальників? Напевно, з часом ми отримаємо відповіді на ці питання, але чорна справа зроблена — імідж Євромайдану спаплюжено, події почали розвиватися в некерований і спонтанний спосіб у напрямку громадянської війни.

Мені можуть закинути: ти не був жодного дня на Майдані, то яке ти маєш право засуджувати дії тих, хто захищав Майдан, стояв і мерз на ньому протягом двох місяців? Так, я не був на Євромайдані. Але, як і мільйони інших українців, які не були на ньому, маю право висловити свою думку, оскільки люди на Майдані стояли і стоять не тільки за себе, а й за кожного із нас. Як будь-який громадянин, я не можу бути байдужим до того, що відбувається на Майдані, бо там вирішується доля України, доля кожного із нас, наших дітей та онуків.

З одного боку, я вдячний тим людям, які своєю нелегкою боротьбою, ризикуючи здоров’ям і самим життям, зробили можливим існування Майдану як інструменту мирного і цивілізованого виявлення прагнення більшості українського суспільства до свободи, демократії і добробуту для всього народу. Проте, з іншого боку, я не спри­ймаю непродумані і небезпечні для всього українського суспільства дії представників так званого «Правого сектору» Майдану — об’єднання молоді із кількох націоналістичних організацій, таких як УНА—УНСО, «Патріот України», Соціал-національна асамблея, ВО «Тризуб», «Воля», «Білий молот» та деяких інших радикальних молодіжних угру­повань. Представники цих організацій вважають, що лідери опозиції значною мірою втратили легітимність і не можуть представляти протестні маси. Вони категорично виступають проти переговорів з чинною владою. Їх влаштовує лише безумовна відставка президента В. Януковича.

Якщо я не схвалюю дії радикального крила Майдану, то це не означає, що я закликаю піддати його обструкції. Радикальне крило було і залишиться частиною Майдану. Спроби його ізолювати від Майдану ні до чого доброго не приведуть. Але лідери опозиції мали б провести «виховну роботу» з активістами «Правого сектору» або публічно відмежуватися від їх дій, чого не було зроблено. Це добре, що В. Кличко останніми днями зустрічається у Межигір’ї з президентом В. Януковичем і з командирами силових структур. Але було б непогано, якби він також спробував умовити провідників «Правого сектору» відмовитися від продовження силових сутичок з підрозділами міліції і «Беркуту», в результаті яких вже понад триста осіб поранено і покалічено. Скількома життями треба заплатити (а в середу цей чорний лік уже почався), щоб дійшло до свідомості, що фізичною силою полі­тичних проблем не розв’язати? На велику подяку і пошану за­слуговують священики різних конфесій, які живим щитом стали між правоохоронцями і войовничими мітингувальниками. Низький уклін їм за це.

Насильницькі революції ніколи і ніде не приводили до демократії. Прикладом є Жовтнева революція 1917 року, жертвами якої стали десятки мільйонів людей, а створена нею держава безславно розвалилася, бо диктатури не є життє­здатними. В громадянських війнах не може бути переможців, а їх наслідками є розкол суспільства і розпад держав за політичною, етніч­ною або релігійною ознаками на окремі державні утворення, прикладом чого є колишня Югославія.

Лідери опозиції з трибуни Майдану неодноразово наголошували на неприйнятності насильницьких дій з боку мітингувальників. Так, шлях мирних, конституційних демократичних перетворень суспільства — важкий і тривалий, але його треба пройти крок за кроком, набравшись терпіння і сили волі. Але деяким нетерплячим радикалам з вилами захотілося перемоги сьогодні і зараз, незважаючи на обмеженість їхніх сил, відсутність чіткої стратегії і сумнівний характер методів її реалізації.

Без сумніву, ігнорування владою вимог Майдану і фактично проголошення його поза законом через прийняття пакету репресивних законів призвело до радикалізації Майдану. 19 січня, звертаючись до лідерів опозиції зі сцени на Майдані, керівник Автомайдану Д. Булатов закликав: «У нас немає часу чекати, доки ви домовитеся про розподіл посад. Євромайдану потрібен лідер опору, який сьогодні й зараз поведе нас до перемоги!» Декому захотілося революційного повалення легітимно обраної існуючої влади. Вони не хочуть думати про те, що і сьогодні цю владу підтримують мільйони українців й підтримуватимуть і надалі. Як можна з цим не рахуватися? У свою чергу лідер фракції «Батьківщина» А. Яценюк заявив, що тих, хто за­кликатиме опозицію визначити єдиного лідера опору учасників протесту, вважатимуть провокаторами. Він заявив, що єдиним лідером є народ. І я з цим погоджуюсь.

На мій погляд, вимоги визначити одного лідера Майдану — це теж провокація або прояв недолугості, оскіль­ки це зводить усю демократичну боротьбу Майдану до вибору одного лідера — провідника-диктатора. Це просто абсурд! Самі не хочуть думати, а хочуть тільки виконувати команди лідера — великого і непогрішимого. І щоб він за все відповідав. Уже ж є кілька цілком достойних лідерів (В. Кличко, П. Порошенко, А. Яценюк, О. Тягнибок, О. Турчинов), які постій­но виступають на кожному Віче. Крім них, є ще десятків зо два польових командирів і комендантів. Хіба цього замало? Хіба одна розумна голова краще, ніж кілька розумних голів? Урешті-решт, чому не може бути колективного керівництва? Що змінилося б, якби, скажімо, Віталія Кличка проголосили головнокомандувачем Майдану? Народний депутат і лідер одеських «свободівців» Павло Кириленко вважає, що «розмови про єдиного лідера — це провокація, підкинута агентами Кремля».

Як відомо, 22 грудня на п’ятому Віче зі сцени на Майдані Незалежності було проголошено про створення Всеукраїнського громадського об’єднання «Майдан» і проголосовано список членів ради цього об’єднання у складі 40 осіб — високодостойних представників українського суспільства. Співголовами ради «Майдану» були обрані С. Квіт, В. Кличко, Ю. Луценко, Ю. Тимошенко, А. Яценюк та О.Тягнибок. Хіба цього замало? Треба ще якогось верховного гетьмана? Майдан почався взагалі як суто громадянська акція, без політиків. Потім він об’єднався з опозиційними політиками. А тепер з’явилися «гарячі голови», які прагнуть одного — мати «фюрера», який би віддавав накази для ведення силових дій проти влади, виходячи з «принципу» — «проти лому нема прийому», що автоматично робить Майдан нелегітимним і дає всі підстави владі для його розгону і запровадження надзвичайного стану. Чого тільки варте побиття «полонених» «беркутівців»?! Хіба це по-лицарськи, по-українськи чи по-козацьки — бити полоненого, опускаючись до рівня тих же «беркутівців», які 30 листопада і 1 грудня нещадно били мирних мітингувальників?

На превеликий жаль, ці криваві події в центрі Києва перекреслили все те позитивне, що мав Євромайдан і що він успадкував від Майдану-2004, на якому за весь час протистояння не було жодного випадку насильства ні з боку силових структур, ні з боку учасників мирних протестних акцій «помаранчевих» і «синьо-білих». І за це ми маємо подякувати мудрому екс-президентові Л. Кучмі.

У кінці листопада 2004 року мені довелося бути у Києві, де я брав участь у міжнародній конференції, яка відбувалася в готелі «Козацький», розташованому на Майдані Незалежності. Користуючись нагодою, я побував тоді серед демонстрантів на Майдані. У своїй публікації в «Чорноморці» 2 грудня 2004 року під назвою «Право вибору» я писав: «Скрізь я бачив вільний народ, я бачив людей, які щойно отримали внутрішню свободу, скинули зі своїх душ пута страху, покори і зневіри. Прекрасні горді обличчя випромінюють доброту і впевненість в перемозі. Вони вже здобули перемогу над собою. Вони вичавлюють із себе рабів. Вони стають Громадянами, Нацією. Цьому народу вже не потрібні поводирі, лідери, пророки, месії і вожді. Його не треба нікуди вести, бо він відтепер знає — куди йому йти… Революція відбулася в душах і головах людей. В цій Революції перемогли людська доброта і гідність, самоповага і віра в себе. В цій Революції сотні тисяч і мільйони добрих людей об’єдналися проти зла і сваволі, проти обману. Їх кількість невпинно зростає шляхом братання між «помаранчевими» і «синьо-білими»…. На Майдані ви не побачите п’яних і не почуєте брутальної лайки. Там ви не побачите перекошених злістю облич, там ви почуєте сміх і пісні, там ви відчуєте атмосферу й енергетику Свободи. Бо там знаходиться цвіт української нації, переважно студенти — розумні, освічені і позбавлені комплексу меншовартості молоді люди…»

Тоді більшість народів світу сприйняла Помаранчеву революцію як унікальне явище в новітній європейській історії. Як казали самі європейці, «в дні Помаранчевої революції у Києві билося серце Європи». До кривавої Водохрещі 19 січня 2014-го про Євромайдан іноземці говорили те ж саме. Але останні події у Киві зовсім не ви­кликають у них захоплення, і сьогодні вони закликають мітингувальників до стриманості і незастосування сили. Сьогодні чимало західних політологів засуджують силові дії українських радикальних мітингувальників з метою повалення легітимної влади в Україні. Вони вважають, що найкращим виходом із політичної кризи в Україні має бути проведення чесних, прозорих і демократичних президентських виборів у лютому 2015 року.

Політичний оглядач з Великої Британії Ніл Кларк зазначає, що «Європа і США проводять політику подвійних стандартів стосовно оцін­ки насильницьких методів, до яких вдаються мітингувальники в Україні, ба більше — вони самі сприяють радикалізації ситуації, втручаючись у внутрішні справи Києва. Західні лідери заохочують такі події в Україні, які вони б не лише засудили, а й придушили у своїх країнах».

Редактор британського політичного журналу «Politics first» Маркус Пападопулос вважає, що «сутички між демонстрантами та правоохоронцями 19 січня на вул. Грушевського у Києві виходять за межі законодавства про мирні протести та є неприпустимими з точки зору Європейського Союзу, який не схвалює та не сприймає насильство і жорстокість під час протестів. Є основне правило демократії: ти маєш право протестувати, але мирно».

Сьогодні можна почути багато звинувачень на адресу лідерів опозиції за те, що сталося 19 січня і в наступні дні. Втім, на мою думку, хоча вони й були обрані до ради Всеукраїнського громадського об’єд­нання «Майдан» і мали певні тимчасові повноваження від Євромайдану, але вони не є керівниками Майдану у повному розумінні цього слова, бо Майдан — це громада, а не партії, якими вони керують. Так, лідери опозиції висловлювали свою точку зору, висували пропозиції, але всі рішення на Майдані приймалися голосуванням. Якщо й говорити про відповідальність лідерів опозиції за ситуацію на Майдані і навколо нього, то це може бути лише моральна відповідальність. Особисто А. Яценюк в телеінтерв’ю П’ятому телеканалу 20 січня визнав свою провину за те, що протягом двох місяців Майдан не виконав поставлених перед ним завдань.

На мою думку, ці завдання і не могли бути виконані, бо вони від самого початку були нереальними і непосильними для Майдану. Наприклад, як можна примусити президента В. Януковича добровільно піти у відставку або провести імпічмент, якщо навіть закону про імпічмент не існує? Або як можна ставити перед Майданом завдання повернутися до Конституції 2004 року, не згадуючи про засоби реалізації такого надскладного завдання? Як реально виконати, наприклад, ось таке завдання: провести всеукраїнське голосування щодо висловлення недовіри президенту і тим депутатам, які голосували за скандальні закони? І навіть якби провели таке всеукраїнське голосування про недовіру, то що робити далі? Або як можна провести конституційні збори для підготовки нової Конституції без участі існуючих державних інституцій? Останні пропозиції лідерів опозиції, висунуті на Вічі 19 січня про формування «народної Ради і народного Уряду», як на мене, взагалі виглядають доволі ілюзорними і несерйозними.

У мене таке враження, що лідери опозиції дещо переоцінили як можливості своїх партій, так і сили Майдану. Напевно, мільйонні зібрання громадян на майданах України створили у лідерів опозиції оманливе відчуття відносної легкості виконання тих політичних завдань, які вони визначали перед Майданом. Лідери опозиції звинувачували владу у відсутності справжнього бажання вести діалог з Майданом, але і їхня власна риторика була досить ультимативною, що також не сприяло веденню діалогу. Я вже не кажу про ті образи, які звучали на адресу керівництва держави з боку мітингувальників та їхніх лідерів. Якщо ви ображаєте президента, то автоматично ви ображаєте мільйони людей, які його обрали. Я вважаю деструктивним намагання як демонізувати владу, так і героїзувати людей Майдану, і навпаки. І там, і там є різні люди — і добрі, і лихі. І там, і там — реальні українці з їхніми недоліками і чеснотами.

Так чи інакше, ні лідерам Майдану, ні лідерам опозиції не вдалося спрямувати енергію Майдану в конструктивне і дієве русло. В критичний для влади момент, на початку грудня, опозиція не змогла мобілі­зуватися й домовитися з комуністами та позафракційними депутатами про усунення уряду М. Азарова, хоча це було цілком реально. Активіст Майдану Ігор Луценко за­значив, що «розрив між очікуваннями Майдану і заявами лідерів опозиції, на жаль, сягнув історичного максимуму». На думку екс-президента В. Ющенка, «брак полі­тичного лідерства і відсутність чіткого реалістичного плану дій стало не тільки основною проблемою для збереження авторитету опозиції, а й радикалізувало учасників Майдану». В цій ситуації у радикального крила Майдану з’явилася хибна спокуса реалізувати завдання Майдану силовим шляхом.

Вороги України тільки того й ждуть, щоб в Україні почалася громадянська війна. Є сили як в Україні, так і в деяких сусідніх державах, які сплять і бачать, щоб у нашій країні стався «тектонический разлом». Тому сьогодні немає альтернативи діалогу і порозумінню між владою та всіма прошарками громадянського суспільства. Майдани і революції мають відбуватися не раз у 10 років, а стати перманентними, але не обов’язково на вулицях, майданах і барикадах, а перед­усім — у душах, головах і свідомості людей. Майдани в українських містах і селах мають трансформуватися в діалог між владою, опозицією і громадянським суспільством на всіх рівнях — від села до столиці. Влада, яка б вона не була, має постійно звітувати за свою роботу перед громадою, яка, в свою чергу, повинна мати можливість її змінювати на чесних, демократичних і прозорих виборах.

Олексій ВОЛОВИЧ.

22 січня 2014 року.

Переглядів: 1235
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua