РубрикиЛітература

Зустріч у лаврі

«Поїхав я тойді в Київ… і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть…» — писав у роки солдатчини Тарас Шевченко своєму доброму другові Йосипові Бодянському. Ці його мрії розбилися об катастрофу 1847 року, коли почалися арешти кирило-мефодіївців… Чи могло бути інакше? Чи можливі у принципі для художника справжнє кохання, «справжня» родина? Над цими питаннями замислився одеський письменник Микола Суховецький, працюючи в ці дні над романом «Відважні скоморохи».

М. Суховецький навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Він є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).

(Уривки з роману «Відважні скоморохи»)

* * *

Останнього дня квітня 1846 року Тарас Шевченко малював у Києво-Печерській лаврі для Київської археографічної комісії. Кілька годин поспіль працював олівцем, зробивши півдесятка замальовок, щоби потім вибрати кілька кращих сюжетів для відтворення у кольо­рах.

Вийняв зі скриньки плескату пляшку гутного скла й ковтнув води. Цю посудину, вельми зручну для носіння з собою пиття, наповнену домашньою ме­дівкою, йому подарували на січневому балу в селі Мойсівці Полтавської губернії: для лікування. Почуваючись у ті дні слабкуватим після хвороби в Переяславі, він не дуже поспішав пробувати дароване й пляшку розкоркував лише в Києві, коли приймав у знятому помешканні на Печерську (проти жіночого інституту) професора Миколу Іванишева. Той якраз, ставши секретарем тієї Археографічної комісії, обходив усіх її членів, тож, почувши про з’яву Тараса в Києві, поквапився з ним зустрітися.

За доброї погоди Шевченко міг працювати до вечора, але найчастіше — півдня. Небо над містом уранці тепліло, як дніпрова вода у безвітряний час. Навряд чи могли заступити сонце дві хмаринки, що плавали над західним пругом. На природу гріх було б нарікати й тікати з цих благословенних гір, можна було б затриматися тут і довше, але нині, у кінці місяця, видавали платню в комісії (в одному з адміністративних кабінетів університету св. Володимира). Тому не мав чого Тарас саме сьогодні затягувати працю на свіжому повітрі, і вже о пів на першу по обіді він поклав малярське приладдя у дерев’яну скриньку й рушив униз до Хрещатика.

Кинув ще погляд на місто — воно, хоч розлоге, але низькоросле, здебільшого дерев’яне, припало до горбів та низин, а над зеленим туманом першої зелені літали, наче великі білі птахи із золотими головами, київські собори. Оце б витягти олівця й одним духом ухопити панораму… ні, іншим разом, поспіхом не годиться.

Мешкав Тарас уже не проти жіночого інституту, а в номерах архітектора Беретті біля Бессарабського майдану. Поряд містилася поштова станція, де пофоркували коні. Сусідство з нею додавало не завжди прибраному готелику вигляду ще більшої розхристаності й несталості.

Коли брав з рук служника ключ від номера, то почув за спиною голос Олекси Сенчила-Стефановського:

— Добридень, Тарасе! От і дочекався!

— Вітаю, пане Підтовкачу! І довго сидите на цій лаві?

Шевченко подав приятелеві руку.

— Мабуть, з півгодини буде, — сказав Сенчило, київський учитель малювання, якого Іванишев торік також загітував до свого загону. — Не хочеться самому за жалуванням іти, дай, думаю, тебе покличу… Звідки дізнався, що ти ще не пішов? А розпитав декого. — Він кивнув на служника. — Хлопці у тебе тут спритні та кмітливі. Знають про клієнтів багато, навіть те, що ті збираються ще зробити.

— Ну Євмена ти хвалиш, може, й даремне: я сам його вранці попередив, що відразу після полудня й буду… То ви, паночку, витратили уже минулі казенні копійки?

Тарас нібито дивувався, хоч добре знав, що приятель у нього такий само заможний, як і він.

— Ні дирхема в кишені. Та ж мушу ниньки один найняту кватирю оплачувати. Відколи Панько Куліш з’їхав — пожди, коли ж це було, та вже рік тому, — не можу нікого собі в компанію прикликати. Згодився був один молоденький учитель, та не витримав бурсацького штибу життя, втік. Найти б дешевше житло, та до старого звик, і до училища близько. Тож сам товчуся собі і сам платю. Гроші тануть, як сніг на сонці.

— О скорб! — Шевченко в один кут кинув дерев’яну скриньку, у другий пожбурив білого капелюха, а сам упав спиною на ліжко. — Великий ви марнотратник, ваше пребогомазіє!

Товариш стояв біля дверей і стежив за Тарасом довірливими, як у дитини, очима. Зналися вони років три. Сенчило розповсюджував Шевченкові естампи «Живописної України». Чимось ці двоє були схожі один на одного — одягом, по-художницьки просторим та обвислим, зростом, округлими головами. Лише Сенчило мав уже сивувату голову й вуса, червоні щоки та ніс. Шевченко голився чисто, й обличчя його було молоде, світле.

— Але і я не навчився тулити гріш до гроша. То не соромся, сідай, а я піду та біля коней умиюся, не завадить після роботи.

Шевченко роздягся й метнувся до колодязя, що був викопаний при поштовій конюшні.

Дивні стосунки склалися між двома художниками. Сенчило, як до молодшого, звертався до Тараса на «ти», той же — для гумору — деколи на «ви» і весь час над Сенчилом піджатовував, бо Сенчило, незлоблива душа, тугодум, сам до цього й спонукав. У балачках він немилосердно повторювався. Скажімо, неодноразово заводив розмови про те, що от якби він навчався на маляра не в Ніжині, а в Петеребурзі, то йому також доручали б змальовувати місто, а не самі лише розриті могили. Якось, катаючись з Тарасом у човні по Дніпру, він знову заглашатав: «Якби я едукувався в Петербурзі…». — «…То був би Товкачем, — закінчив за нього Шевченко. — А так ти тільки Підтовкач, і цього вже, на жаль, не зміниш». І розвів руками. І хвилі, підхопивши, понесли далеко Тарасів сміх.

Пройшлися вони до університету, захекалися, бо непросто стежкою видиратися поміж піщаних куп на горбі-пустирищі. Зате назад легко пострибували згори. Тільки встигали на всі боки вітатися, адже тим же шляхом туди й сюди сновигали студенти та професори. Коли дощило, то люди піднімалися до університету кам’яним хідником, на политому дощем лисому горбі можна було за­грузнути в болоті. Але виглядало сонце, стежка швидко підсихала, вигладжувалася постійними вітрами, і на неї можна було ступити тим, хто «рвався навпрошки до знань» (сказав якось про цю дорогу один зі студентів).

Привіталися, зокрема, із ошатно вдягненим паном — університетським правником Глушановським. Шевченко за­пропонував:

— Чи не товаришували б ви нам, Антоне Андрійовичу, на чаєпитії? Це ж, мабуть, недаремне, ви мені стрічаєтеся вже вдруге, як ходжу по гроші за малювання?

Глушановський подякував, згадав якісь справи й погнав угору.

Художники повернулися до Беретті, у трактирі пообідали, відтак Тарас замовив до номера самовар чаю і пляшку ямайського рому.

— У трактирі хіба поспіваєш? — сказав він. — А тут можна вільно посидіти, навіть полежати. Узагалі, узявши шістдесят кіп грошів жалування, можемо, паночку, погуляти, мов ті низовики. Чуєш? Оце втрапив я в одну халепу — з голови не йде.

— Що таке? — спитав Сенчило, стягуючи із себе верхню одіж.

— Та вже таке, що страшнувато й розповідати. Живе звідси через дорогу добрий чоловік Микола Костомара. Нашого поля ягода, теж учитель, читає історію дівчаткам у пансіоні. Так от, побував я у нього позавчора по-сусід­ськи. Погомоніли й врешті побилися об заклад — хто з нас скоріше ожениться. На барилко медівки! І от зараз думаю та думаю, як би його виграти.

Вони зирнули один на одного й засмі­ялися. Правда — не надто привільно.

Сьорбаючи чай, знову згадали про ближчі заняття. Про те, що от повезе їх Іванишев з початком літа на розкопки могили Перепета, про непростий норов цього розпорядника.

— Попотіємо, — сказав Сенчило. — То такий, що себе й інших не пожаліє.

— Бо ми не сироти малі, щоби нас жаліти, — змовив Шевченко — Ми з тобою государствені копачі, а він обер-копач і свою справу знає. Я роботи не боюся. Хотів би лише зрозуміти, нащо Іванишеву, очільнику комісії Писареву чи хоч би й самому Бібікову, копати ті могили, якщо вони нікого там не ховали.

— Кажуть, для науки.

— Лукава, дядечку, наука, лукава. Та хай їй грець! Чи не затягти нам якоїсь?

Сенчило мовчав, підливаючи рому до чаю.

У двері просунулася голова коридорного, запитала, чи нічого не треба піднести, купити. Чи, може, панство воліє дівчаток з Подолу, оно прибігло двоє, таких молоденьких і таких смішних? Не почувши відповіді, голова щезла.

Загули музики у трактирі, і було так чути, ніби вони грають під вікнами цього номера.

— Чомусь хочеться мені виграти це парі, — сказав Шевченко, і тінь прозора пройшла по його великих темних очах. — Я ж тепер серед нової пишучої братії найстарший. — Він почав загинати пальці на руці. — Старший і за друзяку Чужбинського, і за багатомудрого Панька Куліша (десь він нині виступцем гуляє по Пітімбургу), і за того спірника Костомару. Саме мені належить, мабуть, найбільше старатися й вигравати, чи не так?

Сенчило допив чай, витер вуста хустинкою, посидів трохи, потупивши очі. Відтак затягнув ту, яку Шевченко відразу й підхопив:

Та по тім боці, та на толоці

цвіте горошина.

А в дівчини та чорнії брови,

як у волошина.

Цього дня вранці у Тараса сталася одна зустріч у лаврі, але він чомусь не сказав про це Сенчилові.

 

* * *

Він, заховавши олівець, вирішив зробити акварель на повітрі. Вийняв приладдя й утупився очима в будинок лаврської трапезної. Не любив у натовпі орудувати пензлем, але тут не витримав. Розкрив акварелі і, уживаючи найбільше жовтої і білої фарб, вималював будівлю. Перейшов до людей.

Тарас не дуже любив це дійство — залюднення архітектурного сюжету. Коли малював портрет чи гурт людей — інша справа, тоді добре знав, що робити, бо думав, скільки ті фігури мають в собі нажитого, хто вони, звідки. Пригадував знайомих, і це допомагало знаходити в кожній особі своє, підглянуте у когось чи то в Петербурзі, чи в Києві, чи навіть у Керелівці, на пам’ять ніколи не жалівся. Коли ж отако «цяпав», додавав крихітні людські сильветки на додачу до зображення якогось храму чи міського майдану, то наче мав справу не з малюванням, а зі школярською вправою. Не відчував живого в тих «мурахах», які (він так вважав) у нього рідко коли виходили переконливими, і він дратувався усім цим.

Ось і зараз вивів дві дрібні постаті, і, звичайно, це були ченці, такі собі, неоднакового зросту. Тарас похитав головою, здалося, що даремне поспішив за трафаретом, адже кожен, хто малює на подвір’ї монастиря, уліпить біля будівлі якогось келійника. Не поспішати брати те, що напохваті! Він переробив монахів на двох чоловіків, одного зробив пішим гусаром з відстовбурченою шаблею. Поміняв гусара на жінку-богомолку і сам до себе всміхнувся. Що це він ославлює богомолок, змушуючи їх гуляти по лаврі з кавалерами?! І другу постать перевів у жіночу стать.

І тоді зрештою пригадав бачене вранці. Ось чому він усе пару молодиць біля стіни тулить! Бо якісь дві жінки на початку його малювання пройшли мимо. Нижча була ще зовсім молода, вона посміхнулася Тарасові. Її супроводжувала вища, старша й сувора на вигляд тітка. Убрані обидві не зовсім по-київському, у довгувату напівміську темну одіж. У дівчини було таке чисте біле обличчя — як її не запам’ятаєш? Шкіра аж прозора, ревно постила, мабуть, тільки цим можна пояснити таку її блідість. І чому це вона… ні, не посміхнулася, а послала йому слабкий спалах темних очей?

І сам же відповів собі: тому що вона помітила його ще здалеку, вийшовши он з-за того рогу, а він якраз визирав кути даху трапезної і нічого іншого не помічав. Вона, мабуть, довго обдивляла його, дивака у сірій полотняній куртці, що кумедно вигинав шию, дивлячись угору, й тицяв пензлем у картон. Мабуть, ніколи не спостерігала за художником у роботі. Коли стрівся з нею поглядом, то дівчина спалахнула очима й сіпнула кутиками вуст.

Ось яка це була зустріч.

* * *

Шевченко стояв на узвишші біля входу до лаврської друкарні й дивився, можливо, на свою найулюбленішу природну картину, яка виникала коли-небудь перед його очима. Удалині в білому тумані плавало синє Задніпров’я. На ґанок біля дверей друкарні піднімалися й сходили донизу люди, що приїхали до Києва за благословенням печерських ченців та настановами схимників. Де­хто, зітхаючи, падав на одну з двох лав, на них полюбляли відпочивати втомлені прочани. Шевченко не збирався сідати поряд з ними, стоячи на двох ногах, він міг краще сприймати милий краєвид. І взагалі, людську метушню зараз він ледь відчував якоюсь третьою увагою, його свідомість в основному була поглинута сприйняттям мов намальованого простору.

Відірватися від цього заняття його змусили двоє малих дівчаток у білих з дрібними синіми квіточками платтячках. Діти! Шевченко завжди був прихильний до представників людства цього віку. Дівчатка затіяли бігати навколо дядька у сірій куртці з дерев’яною скринькою в руці і солом’яним брилем на голові. Дядько терпляче стояв на місці, чекав припинення гри, боявся ненароком наступити на дитячу ніжку. Нарешті одна з дівчаток ткнулася в його коліно головою і запхикала. Шевченко миттю поставив своє приладдя на притрушену жовтим піском підлогу ґанку й підняв дитину до рівня свого обличчя.

— Ох ти ж моє мале! — сказав він. — Ти чому се тут розходилося?

— Ой Боже, Лізю! — почувся позаду скрик. — Що з нею?

— А нічого жахливого, — заспокоїв він невидиму для нього няню. — Діти граються та часом гепають на землю. — Він поставив на ноги Лізю й підняв до рівня очей другу дівчинку, копію своєї сестрички, кажучи: — Правда ж, моє велике?

Дитина без усякої тривоги дивилася на нього, незнайомця, раптом простягла ручку, посунула йому назад бриля й смикнула за пасемко волосся над лобом.

— Диви, що вона виробляє! — засміявся Тарас. — Мовляв, час мені чуба підрізати, еге? Не схоже на те, дитино, ще ж я, мабуть, не заріс так, як то часом у мене буває. Зовсім недавно дядько ходив геть стрижений після недуги, і чуб ледве-ледве піднявся. — Він поставив дівчинку на долівку ґанку, озирнувся до няньки, яка саме (він це зрозумів, почувши її швидкі кроки) подолала сходи, і запитав: — Вони близнята, правда?

— Так, неважко це вгадати, пане… пане художнику.

Ні, то не була нянька, ця молода, років сімнадцяти дівчина, у світлому платті та квітчастій хустині на плечах. Волосся пшеничного кольору було за­плетене в товсту косу. Те, як вона обтріпувала одяг дітей, тулила їх до себе, можна було відгадати рідну для цих малят душу.

— Ви мене знаєте?

— Бачила якось, — дівчина розігнулась, і він уздрів у її карих очах зернини сміху, що так запам’яталися йому. — Вас з усіх боків штовхали, а вам і байдуже було, стояли собі та змальовували будинок. Ой мамо, з дітьми усе гаразд! — гукнула дівчина вниз. Тарас угледів біля ґанку вже бачену ним сувору молодицю в чорному одязі, вона махала рукою і, здається, вимагала звести дітей з цього підвищення. Біля неї стояла якась бабуся в сірому.

— Звідки ви приїхали, де зупинилися? — запитав Шевченко.

— Ми поселились у Зеленому готелі і мешкаємо на другому поверсі у дев’ятнадцятому номері. А прибули ми, як подумати, звіддалека. Чули про таке містечко, як Плоскирів, ой, Проскурів? Його перейменували, вважайте, кілька десятків літ тому, але ми все ще називаємо його по-старому.

— Ні, не чув, — зізнався Тарас. — Ваші сестрички? — кивнув він на дітей.

— Мої небожатка-племінниці, — сказала дівчина, очі її дивним чином погасли. — Зосталися сиротами після сестри, вона померла при пологах. Ой, мушу йти, бо мати ще наб’є, що не забираю звідси дітей.

— А можна й мені з вами? Бачите, ниньки чомусь не до малювання. Я за­звичай під такий настрій десь собі прогулююся.

— Можна, звичайно, — вона поглянула на нього, і в очах її знов посвітліло. — Ви як людина тутешня і грамотна могли б нам з матір’ю та бабусею Марією Семенівною щось і підказати. Ми тут шукаємо святі місця і схимників, у матері записано на папері — яких. Ходімо уже звідси.

— Василино! — гукнула її ненька знизу, і Тарас, що якраз хотів запитати, як звати дівчину, запнувся на слові, підхопив свою скриньку й пострибав сходинками за нею.

Дівчинка, що налетіла на його ногу, знову запхикала, просячись до когось з жінок на руки.

— А цить, мала!

— Дайте, я її понесу, — сказав Шевченко, — мені з вами трохи по дорозі. Мить, і мала злетіла на його ліву руку, правою він підхопив скриньку й рушив уперед, особливо не турбуючись, що там вирішать бабці. — У мене вона си­діла тихо, то може і зараз так посидіти.

Ніхто не заперечував, Василина вела за руку другу дівчинку, Наталочку, дві старші жінки човгали за ним. Тарас уявляв собі початок їхнього дня. Піднялися рано, щоб устигнути на вранішню відправу в Успенському соборі, не снідали, діти плакали. Зараз усі встигли охлянути, і його допомога була зовсім не лишньою. Жінки майже не розмовляли, і це лиш підтверджувало його здогади про їхню втому. Коли жінка в силі, то мовчати не буде. Так дійшли до Зеленого готелю. Бабусі з дітьми скоріше побігли до номера, а Василина зосталася на хвилину перемовитися з Тарасом.

— То яких ченців ви шукаєте? — запитав він.

— Отця Арсенія з далеких печер, — сказала дівчина. — А давайте, я візьму у матері папірець, де ймення списані, добре?

— А може, не поспішатимем, не будемо все за один раз виконувати? — за­пропонував Тарас. — Я піду зараз дещо своє домалюю, а ви, якщо будете вільні, вийдете до мене о четвертій годині по обіді до Царського саду. Без дітей та бабусь, звичайно. Бо у загальному таборі ми навряд чи почуємо одне одного. Я чекатиму там на другій чи третій лаві на головній алеї. Тоді й на ваш папірець поглянемо та й узагалі погомонимо тихо та мило.

Над Печерськом пливли зелені тумани.

— То вийдете?

— Я спробую.

 

* * *

Василина прийшла у білій сукні та білому капелюшку з вуаллю, тримаючи в руках невеличкий комишевий кошичок.

— Щось не так? — спитала вона Шевченка, який не спромігся у належний момент піднятися з лави. Звичайно, крекчучи, мов старий дід, він таки став на ноги, але вже тоді, коли нарешті дійшло, що перед ним знайома молода прочанка.

— Звик до вашого буденного одягу, а у празниковому то одразу й не впізнав, — зізнався він.

Вона сумно всміхнулась.

— Я й не дивуюся: ми тут не святкувати приїхали, тому ви маєте право назвати мене легковажною особою. Мати не радила брати цю сукню з собою до Києва. Та я все ж захопила її.

— Одразу й легковажною! — сказав Тарас, поступово повертаючи собі певність та спокій, який зараз переходив у ньому у дивний стан невагомості тіла. — Хоч ми тут ходимо по святих місцях, але ви ще не черниця, щоби сахатися світлих суконь… Не хочете перепочити у затінку, посидівши зі мною на цій лаві? Не бійтеся забруднитись — лава витерта до блиску.

Дівчина сіла й одразу підняла вуаль на капелюсі та заходилася перебирати папірці в кошичку.

— Ось! — вона піднесла в руці один папірець. — Тут значиться ієромонах з великої Успенської церкви на ім’я Феодор, треба його знайти, то він покаже дорогу до отця Арсенія з далеких печер.

— А чого путящого покаже нам отець Арсеній, також якусь дорогу?

— Ні, отець Арсеній, якщо то правда, що про нього кажуть, може відкрити нам помічні молитви за болящих і хорих, а також за малих сиріток.

— Он як… — Шевченко звівся на ноги, пригладив пальцями волосся на голові, повів плечима, якось ніби стріпавшись, та й знову сів. — Пробачте, Василино, дивлячись на вас, я трохи плутаюся в мислях. Тим часом нелегкі, мабуть, випадки змусили вас із матір’ю поїхати до далекого Києва. Усе, я спокійний. Щиро каюся і уважно вас слухаю, Василино Архипівно: розповідайте.

— Та ще не всіх згадала… — дівчина продовжувала шелестіти папером. — Наче було ще одне ім’я… Невже його лише мама записала?.. От же голова в мене!

Тарас подивився на небо. Біла хмара, змагаючись із сизою хмарою, заповнювала синяву над їхніми головами.

— Та дайте спокій тим ченцям, потім пригадаєте.

— А мати запитає, що я їй скажу? Що перемовлялися про що завгодно, а про своє розумного чоловіка й не запитала?

— Дякую, що так вигідно атестуєте мене, Василино. Повірте, добрим людям просто перемовитися у цьому складному світі, також премного коштує… Крім усього, ми вже можемо з вами почати шукати. Отак миленько подибаємо до Успенського храму та й запитаємо про Федора. А у Федора запитаємо… ну вчинимо так, як у вас записано.

— Тарасе Григоровичу, ми вже питали з мамою про отця Феодора, він зараз хворіє, але незабаром вийде на службу Божу. Нам сказали, коли це буде, назвали завтрашнє число. От я й хотіла, щоб ми пошукали ще когось.

Знову шелест папірцями.

— Уранці я вас відчував, предобра Василино (я не дуже фамільярно звертаюся?), як веселу дівчину. А зараз ви, схилені над кошиком, схожі на заклопотану молодицю, що цілими днями порпається у дрібничках. Може, ви ще й любите олівчиком записувати у книжечку, коли йдете до крамниці? Розумію вашу нелегку місію в Києві, але кажу те, що на мислі, то ви все-таки не ображайтеся.

Дівчина позапихала папери до кошика й, схиливши голову, глипнула на Тараса якось ніби одним оком, по-качиному.

— Кажіть, кажіть же далі… те, що на мислі.

— Одразу всю правду?

— Так.

— Ну що… Отак посадив би вас у човен, та й попливли б ми до самого синього моря.

— Зрозуміло — за течією. А ви… Біля Проскурова тече Південний Буг. Там забагато каміняччя. У Дніпрі та морських берегах його теж вистачає. То ви поворушили б веслами хоч тоді, якби човен несло на гостре каміння?

— Так, мабуть!

— Мабуть. Я так і знала, що всі наші сподівання були б на «мабуть». І нехай. Але як би ми, самі в човні, витерпіли б одне одного після півдня знайомства?

— Якось душа пізнала б душу.

— «Якось». Чудово, Тарасе Григоровичу!

— Хіба я незрозуміло кажу?

— Навпаки, дуже ясно. Ви показуєте себе схожим на всіх чоловіків. Ви й слова не мовите про те, нащо мені з вами сідати в уявний човен. Мабуть — мабуть! — думаєте, що в мене на мислі — на мислі! — те, що й у вас? У мене, запевняю вас, думки зовсім інші, я залишу їх при собі, бо вам вони не цікаві. Головні мислі — ваші, забавляйтеся ними.

— Господи, ви образилися! Я ж не хотів, Василинко…

Дівчина опустила вуаль на білому капелюшку. Хмари заволокли значну частину неба.

— Давайте підемо до собору, Василино Архипівно, або не підемо туди взагалі, — Шевченко підвівся, підхопив свою скриньку. — Є там отець Федір чи нема, байдуже. Я був на далеких печерах неодноразово, то рушимо туди самі й знайдемо, кого вам треба.

Вони попрямували до воріт саду. Василина заговорила:

— З отцем, як ви кажете, Федором нам би треба стрітися обов’язково, так наставляв нас благочинний церкви села Гречаного під Проскуровом. Той би розповів нам про наші з мамою та бабусею справи ще більше, ніж ви.

— Певно, що більше! Я усе-таки не служитель церкви, а вільний художник. А ви, панночко, де живете, у Проскурові чи в селі Гречаному?

— Гречане — моє рідне село. Я там народилася, як, власне, і батьки, і моя покійна сестра. Ми, фамілія Лозовецьких, є православні. І в тому ж таки Гречаному живуть Лозовецькі римо-католики. Ви з-над Дніпра і, певно, ще не були в наших краях? То знайте, що на великому шматку України, від Волочиська, що на західному кордоні, аж до Летичева чи й далі на схід, від Житомира по Кам’янець на Смотричі, живуть у тісному переплетенні українці православного і римо-католицького вірувань. Усі ці речі, гостюючи в нас, любив повторювати наш благочинний отець Кипріян. Він дружив з покійним батьком, поки ми жили в Гречаному. Наш дідо по-батькові служив у війську, і він, пішовши у відставку, відправив сина вчитися до Москви на агронома. Родина мала трохи поля і гарну садибу. Уже давно б треба почати її ремонт, а то завалиться, але ще не можемо, а чому, скажу потім… Батько, Архип Іванович Лозовецький, добре навчався, і, коли випускався з академії рільництва та лісівництва, то один професор, із німців, направив його працювати до свого друга, поміщика-колоніста, котрий дістав од цариці Катерини маєток біля Дніпра, десь там, де гудуть пороги, чи й нижче за течією. Там він стрівся з моєю матір’ю, там десь народилася сестра… Я вже народилася тут, коли батько з сім’єю повернувся в рідні краї. До дідового поля ще докупив землі й заходився господарювати. З дитячих літ маю зарубку в пам’яті — похорон діда. Я бачила, як сумують тато з мамою, усі дорослі, і теж гірко заплакала, довго не могли заспокоїти… А взагалі, дитячі літа мої на Поділлі промайнули легко. Батько розвів пасіку, пропадав у полі. А ще працював у пана Казимира Бажейовського агрономом. Ми жили просто, нічим особливо не відрізнялися від міцних господарів із селян, які поважали нашу родину. Потім батько захворів на сухоти, він лікувався різними методами, їздив до лікарень у Німеччині і на півдні Франції… Пан Казимир був доброю людиною, і дочка його Уршуля вродилася на нього схожа. Пан давав батькові гроші на лікування. Мати також мусила продати десь із третину поля, щоб допомогти татові вилікуватися. На жаль, не допомогли ні наші, ні панові гроші, ні московські, ні закордонні лікарі, батько помер, коли мені було вісім років.

Сповістивши про цю сумну подію, Василина замовкла, бо вже побачила двері величного храму.

Перехрестившись, вони зайшли досередини. Сяйво внутрішнього оснащення церкви, як завжди, вразило Шевченка настільки, що збило ритм дихання, швидкого після ходьби — до повільнішого. Та він не забував, чому тут зараз перебуває, тому не став шукати своїх улюблених ікон, які подобалися своїм малярським виконанням, не підступав до парсуни будівничого храму гетьмана Мазепи, а одразу торкнув рукав ряси одного зі служителів:

— Прошу вибачити, панотче, чи не підказали б ви нам, де можна знайти…

Дуже швидко він уже шукав рукав білої сукні панни Лозовецької, узяв дівчину під руку й повів до виходу.

— Ви чисту правду казали, Василино Архипівно, панотець Федір з’явиться тут завтра. А зараз спробуємо допомогти собі самі.

Сонце, що знову виступило з-за хмар, шарпання вітру подали Шевченкові надію на те, що дощу не буде. Він повів дівчину праворуч від храму, далі вони зробили немалу подорож навколо кількох будівель лаври й аж тоді ступили на дощатий хідник під довгим навісом. Попереду й позаду них гупали взуттям по дереву люди, що також нині надвечір хотіли дістатися далеких печер.

Василина без нагадування відновила розповідь про свою родину. Матері без батька господарювання давалося гірше, справи на лад не йшли. Чимало землі вже було продано панові Блажейовському, і мати, щоб дістати хоч якісь кошти, продовжувала її продавати. На той час старша сестра Варвара зазбиралася заміж за парубка з вільної селянської родини Сидора, тямковитого й грамотного, тому гроші були потрібні… Під вінець Варвара й Сидір стали навесні, після Паски, коли вже верталися з церкви пошлюблені, весільний поїзд обі­гнала карета з далеких країв, то їхав на гостину до батьків панич Вацлав Блажейовський. Коні зупинилися, молодий пан вийшов з екіпажу, у темному дорожньому костюмі, підв’язаний під горло синім галстуком у голубу крапинку. Він нього розповсюджувався запах заморських чи, можливо, дорогих заїздів-отелів. Пан Вацек зняв з правої руки білі пальчата, і йому в долоню хтось іззаду сипнув дзвінких монет. Кинувши гроші під ноги молодим, панич виразно роззирнувся довкола. Тямущі люди вибігли до нього з кришталевою чарою та пляшкою міцного напою. Випив, рукавом тієї ж руки, що тримала чару, приклався до рота й довго не розжмурював очей. Нарешті побажав молодим щастя, й баскі коні понесли карету далі, а гості поспішили за весільні столи. За годину ніхто й не згадував про цей випадок, але те перепиття дороги молодих для Лозовецьких стало лихом, що дорівнювало втраті батька родини.

— Видно, що ви до дрібниць запа­м’ятали той раптовий, наглий вихід панича, — сказав Шевченко. — Знаю трохи звички правобережних панів, правда, ближчих од Києва, черкаських чи й канівських — підлеглих людей за ніщо мають. Не важить, якої вони кістки, московської, лядської чи й нашої, русько-православної, більшість переконані, що вони народжені на те, щоби людей мучити. І це тут, на землях, на яких посполиті знали козацьку волю або хоча б чули про неї. А що там у вас чиниться, на заході Поділля, де пани, кажуть, не забули старої панщини, то й питати страшно. Правда, сім’я ваша з вільних громадян…

— Як я могла не запам’ятати, Тарасе Григоровичу! Такий собі до всього цікавий дівчачур, світилка на весіллі сестри — уперше на такому весіллі! — я так і блимала очима в усі боки, шукала різні дивовижі. А перепиття нашого весілля самим паничем… хіба я могла не придивитися до кожного жесту його, до кожної дрібниці в одязі!? Це була для мене небуденна розвага. Та коли він, молодий Блажейовський, поїхав далі, я чомусь не могла радіти так, як мусила відповідно до віку. Як воно буває, я мала душечку чутливу до всього, що могло б змусити мене і мою сестру (виростали удвох і дуже відчували настрій одна одної) радіти чи страждати… Тоді я подумала, що ось панич, гожий, як пишний вазон у світлиці, не як кущ, що розцвів у саду, — ось ми ним помилувалися й краще б уже його не бачили. Але як би це могло бути? До пана Блажейовського, най­більшого володільця навколопроскурівських земель, з далекої Європи приїхав син! Звичайно, для багатьох наших сільчан це було подією важливішою, ніж весілля Варвари Лозовецької. Так, напевне, думав і сам пан Вацек. До його виходів і переходів усі будуть придивлятися. Як його не помітиш! Якщо спеціально не поглянеш, то люди перекажуть, де він був цього дня і хто з ним був… А панич, напевне, дуже любив, щоб лише про нього всі говорили. Ще того самого весільного дня до нашого двору під’їхала знайома карета, до світлиці, де сиділи весільні гості з молодими, ввійшов панський гайдук і в небувалій на будь-якому весілля тиші оголосив, що панич Влади­слав запрошує молодих з дружками та боярами до свого саду, там він за столами, що вже розставлені, побажає молодому подружжю всіляких гараздів та зробить їм подарунки.

Шевченко зараз явно не встигав уже за дівчиною, яка, поринувши у, вочевидь, неприємні спогади, уже майже бігла вперед та вперед, не розбираючи дороги. Та ось Василина почула якийсь звук, схожий на хрипіння, що вирвався з горла її супутника. Вона озирнулася й запитала:

— Що з вами?

Обличчя Шевченкове було зараз не те що бліде, а якесь аж жовте. Обома долонями він, ніби віялами, горнув собі до обличчя повітря.

— Коли розхвилююся, — сказав він тихо, — то часом таке переживаю. Скоро воно мине. Осьо, видно, й стишилося. Ху-у… Бачите, Василинко, я, яко художник, маю деякі уяву та чуття, і вони наперед повідали мені про лихо, що, мабуть, трапилося на весіллі вашої сестри. Оно, бачите, біля того виходу з печер, є каплиця, а біля неї і лави. Давайте краще сядемо, і я вже сидячи дослухаю вас.

— Можна й так, — сказала Василина, коли вони знову сиділи на новій лаві. — Ось думаю, може мені відкласти це казання. Може, іншим разом… Ви такий, виявляється, вразливий.

— Не так вразливий, як лютий, Василино Архипівно, на людей, що на землі вважають себе богами. Стільки разів наказував тримати свої почуття в кулаці, адже лють, що не має виходу, справді, дуже мене вражає, деколи геть обезсилює. Та годі, кажіть своє, я більше не переб’ю вас.

Дівчина заговорила, явно скорочуючи своє оповідання. Шевченко, проти обіцяного, знову її зупинив:

— Василинко, не поспішайте, кажіть усе, що намірялися сказати. Я все ж не дама, що потребує заспокійливих крапель. Так, мене недобре заводить, коли в балачках ідеться про наших панів. Та ось я очуняв, ми сидимо й упираємося ногами в землю. Забагато честі буде для тих гидолів, коли при згадці про них добрі люди збавлятимуть своє здоров’я. Кажіть, кажіть, дитино, мені все!

Микола Суховецький.

Переглядів: 943
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua