РубрикиЛітература

«...Як зів’януть крила — не полетить»

«Лють» — це роман, головним героєм якого є Нестор Махно. Перший же розділ починається з того, що Махно «долонями тис на скроні, бо шершнем гуділа лють, намірюючись звідти вихлюпнутися і одним покрутом помститися так, щоб здригнулася земля» . І в останньому, 23-у розділі Нестор у важких роздумах картає себе за те , «що нині, як загнаний вовчисько, сидиш отут на лаві і клацаєш зубами од люті…». Отже, люттю просякнутий увесь твір Г.Щипківського — і то люттю не лише ватажка вільного українського селянського війська: лютують червоні та білі вороги Махна, лютують його побратими, лютує південноукраїнський степ, лютує сам час нещадної війни 1917—1921 років, бо зійшлися у двобої прагнення одних до волі на власній землі, бажання других знову захомутати «бунтівних холопів», захланність третіх — очманілих від революційної тарабарщини — захопити «на дурняк» за допомогою надзвичайок, розвьорсток і комнезамів не ними вирощений хліб і до хліба.

Махновцям не було іншого вибору, ніж оцей: «Будемо його (біляка. — М.Л.) молотити, допоки не почервоніє, червоних гамселити доти, поки не побіліють»… То була люта доба, то була нелегка наша історія, її треба було пережити, й Україна трагічно пережила її, а Несторові Махну, талановитому селянському синові, хворобливому й аж ніяк не атлетичному, випало звалити на свої плечі тягар народної боротьби й заповнити свою душу цією спопеляючою люттю (великим болем виривається з його серця: «Я вже по груди в крові!») … А наш сучасник, знаний український прозаїк-патріот Геннадій Щипківський відчув, що не може пройти повз добу Махна й постать народного батька, не давши їм життя на просторі белетристичного твору.

Та й як письменник міг не «розродитися» цим романом, якщо за декілька років до цього він створив широке історичне полотно «Товтри», другий том якого — «Директорія» — був присвячений тій же епосі й тій же боротьбі, тільки не в притаврійському степу, а головним чином на Поділлі під орудою Директорії та її очільника Симона Петлюри? Читаємо у «Товтрах» про роздуми Петлюри над листом отамана Григор’єва: «Он як заявляє! Чому ж тоді, отамане, ви не з нами? Що завадило разом бити зайд? Амбіції?! Вони, й тільки вони. Чого не Григор’єв Головний отаман? Так і Нестор Махно міркує». А в «Люті» — перегук із цим: у голову Махна «закрався задум, як би прибрати петлюрівське військо до своїх рук… Махно послав гінця і запросив Петлюру на зустріч до Умані… Петлюра відклав поїздку… Не вийшло тоді з Петлюрою». Отже, можна вважати «Лють» боковим відгалуженням «Товтр», і я не здивувався б, якби з-під руки Г.Щипківського до читача прийшло ще щось із історії українських національно-визвольних змагань 1917—1921 років, бо письменникові важко звільнитися від теми, якій віддано стільки сил і часу…

У романі недвозначно передані повага бійців-селян до свого керівника та причина цієї поваги: «Наш батько сім разів одміряє, допоки не обміркує, — людей на смерть не пошле». Бо Нестор робив усе не для себе — для людей: «…схвалили: роздати по тисячі карбованців найбіднішому населенню міста. За такі гроші сім’я могла харчуватися місяць. Левову частку виділили лікарням, школам, на утримання притулків». Головний герой та його військо, воюючи головне навколо Гуляйполя, водночас відчувають свою генетичну спадковість від усього легендарного українського козацтва: «Хто його слухав удруге — не міг вже чкурнути поза городи, бо воскресала душа, рвалася межи люди до гурту, де знову починала гартуватися козацька воля, і такі, як він, учорашні селюки, нині повстанці самого батька».

Махно в муках шукав шляхи реалізації своєї мрії про побудову вільної народної держави з максимальним самоврядуванням на рівні не вище села: «Невже дарма стільки пролито крові? А збито копит, загублено підків у степах. Де той шлях, якого шукав? А він тікав далі, скільки за ним не гнався — не наздогнав, бо його лиш бачив здалеку, як марево. Та надія не дає всидіти на одному місці. Бо мав його знайти, бо все військо, що йде за мною, вірить: один батько знає, де він…»  Шукав відповідь в ідеях анархістів, перечитував праці засновника цієї течії Петра Кропоткіна, прислухався до порад Петра Аршинова, тримав при собі відомих анархістів і любив бесіди з ними. Фундаментом цих невпинних пошуків була нова стадія в долі рідного народу: «Поскидали ярма, взяли до рук зброю — уже не видереш — не віддадуть, допоки собі не здобудуть волю: приспану, вговкану, укоськану. Хто хоч раз ковтнув її, хоч один день побув сам собі пан, того не запряжеш, — рознесе посторонки, пірве наритники, перегризе зубами гнузди». Говорив друзям, будував у думках: «Нехай ви­рішує народ»; «Ото Махно й замислив свою Гуляйпільську селянську державу… усю землю поділити. Вона має належати тим, хто її порає, а не тому, хто в своєму житті не брав чепіги до рук… Він знав, що найбільше турбує селянина, не дає йому спати, а як засне — сниться одне й те ж — своя земля. Тоді він буде її захищати, інакше не візьме зброю. І стоятиме — до кінця»; «Ми ж будуємо державу без влади»; «Махно стоїть за свою вільну селянську державу»; «Земля і воля — це не те, що комісари, надзвичайки, продзагони, — суцільна диктатура, тільки прямо йди, ні ліворуч, ні праворуч від партійного курсу лисого вождя не збочуй»; «Усім обіцяв землю і волю. Шукав свій шлях до селянської держави. Вже навіть бачив її контури»; «Ми в своїх степах. Тут наш дім… Та чому злазиться сюди вся наволоч? Що тут забули? Ото й мусимо захищатися». Не судилося постати такій суто селянській державі без єдиного центру — і через суворі обставини, і, мабуть, через утопічність самої ідеї, але героїзм великого мрійника не був марним: у підмурку тієї незалежної України, яка зараз ось уже більш ніж двадцять років народжується в муках, багато й від звитяг мужнього Нестора Махна.

Автор цілком на боці свого героя, він зливається з ним і в думці, і в почуттях, і в ратному чині, зливається настільки, що інколи не віриться, що їх розділяє ціле століття (та й у питаннях військової стратегії й тактики, тодішньої зброї Г.Щипківський здається сучасником тодішніх подій). Тільки в одному місці є хронологічний «прокол»: Махно згадує про когось як про учасника першої світової війни, тоді як ця номерова ознака з’явилася лише після початку другої світової… І що важливо: письменник, звільнивши постать Нестора Махна від більшовицької полуди («бандит», «неврівноважений диктатор», «куркульські інтереси» тощо), аж ніяк не ідеалізує свого безумовно героїчного персонажа — вони разом багато і прикро розмірковують над помилками, які пов’язані і з тим, на що вказував Петлюра (і що не меншою мірою характеризувало самого Петлюру), і з тим, що Махно не раз загравав із червоними зайдами: «Петлюра був недовірливий, вважав Махна суперником як у війську, так і в представництві за кордоном. А Махно теж міркував про це, очікував своєї нагоди будь-яким способом позбутися такого непростого конкурента»; «Найближчі побратими не раз казали: «Батьку! Не вір більшовикам. Вони брешуть, як собаки». Чому не послухався?! А ще батьком величають. Видно — не доріс до нього!» Письменник тверезо розуміє підґрунтя цих вагань, бо, як підкреслює автор передмови до твору Петро Сорока, «складна епоха завжди породжує складні особистості». Тому оте «Я вже по груди в крові» — це породжено кривавим часом, а серце в Нестора зовсім інше — й він наказує своєму контррозвідникові допомогти заблукалому професорові математики безпечно дістатися території, підконтрольної білогвардійцям, а ординарцеві не причавити настирну муху, а обережно винести її й відпустити на волю.

Цікавою рисою авторського стилю Щипківського є те, що він як романіст явно виріс із майстерного новеліста, а в новелах немає простору для експозицій, великих портретних і пейзажних замальовок, там письменник відразу «бере бика за роги», а будь-який персонаж відразу постає перед читачем ніби старий знайо­мий. Цю новелістичну рису Г.Щипківський переніс у роман «Лють», тож ніхто не може дорікнути авторові, чому той чи той персонаж, навіть «разовий», подається з рисами зовнішності, поведінки й елементами мислення (скажімо, більшовик П’ятаков чи білий генерал Денікін), а комусь у цьому плані «не пощастило», чому та чи та постать може вигулькнути, за канонами романічного жанру, двічі (як офіцерик із донських козаків, якого Маруся Нікіфорова налякала револьверним пострілом), а хтось, за канонами жанру новелістичного, другого виходу не має.

Прозаїк завжди мусить вибирати, що читачеві показувати, а про що розповідати. У Г.Щипківського тут розподіл чіткий за принципом «війни та миру»: він показує (вимальовує словесні картини) мирні (наскільки це можливо у воєнний час) ситуації: засідання, наради, сцени нечастого відпочинку — і тут чимало діалогів, які стимулюють розвиток подій, розкривають думки та почуття, їхню взаємодію («Білаш у штабі зібрав командирів, зачитав лист. Махно запитав: — Що будемо робити? — хоча сам уже вирішив: «Кращої нагоди — не дочекатися»); натомість війна як така подається через авторську розповідь, без картин, без деталізованих батальних сцен («Махновці 12 вересня штурмом взяли Маріуполь. Навіть захопили бронепотяг»; «У цих боях загинув брат Махна Григорій і ад’ютант-ординарець Сидір Лютий, що ні на крок не відступав від батька»; «На Покрову азовський корпус вступив у Маріуполь. І знову трофеї, навіть пароплави, набиті військовим добром»).

Якщо в «Товтрах» є лінія кохання, без якої будь-якому романістові важко обійтися, то прикметою (не позитивною й не негативною, а просто прикметою) «Люті» стала фактична відсутність цієї теми: ні звичайні для чоловіків погляди Махна на жіночі принади епізодичних героїнь, ні навіть розділ, присвячений його зовні бурхливому (але доволі випадковому й не емоційному) одруженню з Гафією-Галиною не міняють картини, а нечасті появи Галини на сторінках твору після одруження лише підтверджують це.

Роман «Лють», як і вся проза Г.Щипківського, приваблює добірною, як стигле степове зерно, українською мовою народного замісу з чималим доважком степової ж говірки: «Тільки як запахло смаленим, сам Клим Ворошилов прибув у Гуляйполе з тою бляшкою»; «З обіду завирувало в містечку, закалатало дверима й хвіртками, поспішав цікавий люд, підходили станційні робітники, ремісники, вигулькували в натовпі торгівці, торохтіли возами селяни з найближчих сіл, попід тинами прилаштовували підводи, розпрягали коней, чіпляли опалки на дишла, сходилися у гурти, чадили самосадом, ним би троїти гаддя, а не ссати ту холеру, від якої дерло в горлі, наче рашпилем»; «Нещодавно, як розмотав свій четвертий десяток»; «Каші не викапарив з більшовиками»... Щоправда, інколи здається, що всі ці очиська, вовчисько, теперки дещо передають куті меду (особливо коли білогвардійський офі­цер говорить теперки)… Соковиті порівняння й метафори, основані на близьких героям реаліях, свідчать про високий рівень письменницької майстерності: «Лиш серце гупало в грудях, наче за вікном од нетерплячки бив копитом його кінь»; «І стікалися до нього звідусіль, немов струмки до річки-матері…». Деякі персонажі виокремлені індивідуальними мовними особливостями (щоправда, вже відомими в літературі): Льова Задов колоритно змішує українську, ро­сійську мови та одеський жаргон, що підкріплює автор й орфографічною сумішшю («Мине этот сквозняк не нада. Но факт. Против не попреш. Нужно делать бекицер и в ад с музыкой»; «Шо! Не забывай міне баки, ты косиш под професора, а сам чекіст»), Володимир Ленін гаркавить, вживає звертання батенька, слова з префіксом архи-.

Г. Щипківський — зразковий майстер олюднення різних стихій. Особливо це вдається йому при характеристиці сну в протиборстві з Махном: на початку роману «над ним крутився сон і не наважувався підступитися, аби зопалу той не схопив шаблюку й не пошаткував його, мов капусту», наприкінці «як він не відганяв сон, навіть намірювався вхопити шаблюку, щоби посікти його, інакше не відчепиться, а той колував світлицею, вже знав: ось-ось дрімота візьметься за нього, бо людина не залізна, щоб хоч на хвильку не зімкнути очей. Сон очікував на це. Лиш стулить очі — умить майне до нього, скує думки… Сон лише цього чекав. Колував на відстані простягнутої руки, а побачив, як рука, що потягнулася до шаблі, впала, майнув до нього, скував йому повіки, радів: «Спробуй, батьку, розплющити їх. Не вдасться»… Сон вирішив: поведу його навпрошки степами, через колючі терники і шипшиння».

Роман Г.Щипківського не є белетристичною, хронологічно послідовною біографією Нестора Махна, тут перед нами розгорнуто лише коротке (але найяскравіше, найнасиченіше) полотно чотирьох бойових його років із вкрапленнями деяких спогадів про роки попередні, причому композиційною рисою роману є те, що окремі епізоди бувають переставлені місцями або повторюються. «Лють» і починається боєм («Вночі послали розвідку, вранці з села вибили незваних гостей»), і боєм закінчується («Несподівано батько підняв голову, роздивився навкруги, різко звівся на ноги, вийшов з-за столу, взяв шаблю, прочинив двері на ґанок і крикнув: — Хлопці! Час чекати не буде. По конях!!!»). Ці бої бували вдалими, а інколи й не дуже («Махновський полк не встояв проти дивізії, під вечір білі ввійшли в місто»), але в усіх вереміях Махно був попереду, ведучи військо за землю й волю. Тож дуже добре, що роман закінчується не останніми роками (безбарвними, емігрантськими) та ранньою смертю Нестора Івановича, а його бойовим молодим віком. Щоправда, останній розділ роману схожий на передчасну «репетицію смерті»: уві сні Махно постає перед брамою раю та апостолом Петром (а це, як відомо, у християн посмертна ситуація), та й думка про завершення земного шляху витає («І коли він буде, той кінець твого життя, не знає ніхто, навіть циганська ворожка не скаже — побоїться, або й не побачить кінця долі на посічених лініях руки» — тож хай і ми, читачі, разом із автором цього кінця не побачимо, хоч і знаємо про нього), але апостол, змусивши Нестора сповідувати гріхи, відпускає його: «…я вирішив… повернути тебе назад на землю… Ти ще потрібен на землі. Там більшовики намагаються утвердити червоне пекло. То хто, як не ти, захищатиме таврійські степи від цих загребущих рук? Ти — останній захисник. І все залежить від тебе. Йди, на тебе чекають у Гуляйполі і в навколишніх волостях і повітах».

Одухотвореним постає зі сторінок і притав­рійський степ, який сторіччями годував українського селянина й був заставлений снопами спілого хліба, а тепер бовванів іншими снопами: «Три полки дивізії, наче їх і не було, снопами лежали на підступах до станції». Про степ і його споконвічних робітників у романі — найтепліші й найсумніші слова: «Попереду на білому громаку гарцював батько. За ним степом котилася повстанська повінь, назустріч найдорожчому — волі»; «…щоб ніколи сюди не поверталася в степи (ворожа сила. — М .Л.), не нав’язувала тут свій лад, грабуючи, що потрапить під руку».

…«Як зів’януть крила — не полетить». Хай ці слова, вкладені Геннадієм Щипківським в уста Нестора Махна, напряму стосуються мухи, але вони набувають і більш широкого, узагальнюючого значення. Перед нами постав керівник народного війська, який і справді літав із своїми бійцями на конях («Загони на тачанках за добу долали відстань до 120 кілометрів. Червоні — втричі менше, навіть кавалерія не могла наздогнати»), і думками та намірами високо ширяв у прагненні зробити рідну трудову спільноту щасливою. Цей гордий лет довго замовчувався та оббріхувався, однак у брехні, як відомо, короткі — хай і сімдесятирічні — ноги. Тож подякуймо талановитому письменникові, який своїм яскравим і захоплюючим твором зробив вагомий крок до тої високої правди, на яку заслуговує наше українське сьогодення.

Михайло ЛЄЦКІН,
кандидат філології,
доцент.
м. Житомир.

 

Переглядів: 697
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua