Дід Товкач і його гроші

Тільки-но стрілки годинника зверху злипнуться, лікарняний люд наставляє вуха: чи не брязкає бідончиками та каструлями санітарка? Загримить посуд — скоро зачовгають коридором капці, заклацають ложки. Обід!

Усі, хто на ногах, поспішають «за гарячим». Для хворих то ще й моціон, нагода пройтися коридором, розім’яти залежані кістки, перемовитися словом із знайомими.

Майже кожного провідують, приносять гостинці, бігають до аптек за ліками. Тумбочки заставлені баночками і пакетами. Та зимно: у палатах холодно; вітер виє і викручує гіляки за вікнами — дерева стогнуть, але терплять. І люди терплять, сподіваючись на швидке одужання. І хочуть гарячого, щоб погріти душі.

Той лікарняний суп! Колотни ложкою: напівсира горошина довго ганятиметься за вимученою в олії лусочкою цибулі. Та гаряче, жартують, сирим не буває. Їдять.

Першим у чергу до віконця поспішає дивакуватий кульгавий дід у плетеній шапці, довгій чорній куртці, з півторалітровою мискою в руках.

Санітарка здивовано зиркає на той посуд:

— Дати вам тарілку?

— Ваші всі мілкі, у мене вдома мухи з таких їдять, — невдоволено бурчить дід і підсовує свою миску.

Жіночки прозвали його Товкачем. Грубий, відлюдькуватий і жаднючий. Ні з ким не спілкується, ходить, всунувши завжди червоного носа в комір своєї куртки, кашляє. Сам собі купує ліки й стежить, щоб медсестра, ставлячи крапельницю, не взяла з торбинки нічого зайвого: водить пальцем по рецепту. А як поводиться у кімнатці, де їдять! Випрошує побільше супу, ніби з голодного краю, за столом розставляє лікті так, наче він один обідає, ніколи не посунеться, з’їдає чи не весь хліб із спільної тарілки...

Про що болящі люди між собою говорять? Що у кого болить, у скільки нині обходиться «поправити здоров’я» і де ті гроші брати. Коли без серйозних болячок, то ще сяк-так зводять кінці з кінцями на пенсію, а от із витратами на лікування... Сподіватися на дітей? Та велика частина середульшого покоління допомогти не має з чого — доводиться виживати самому, піднімати власних дітей... А є й такі, котрі, сидячи без роботи, ще й чекають на курку, яку старенькі батьки передадуть із села...

Згадують, як раніше в лікарнях видавали казенне: жінкам — халати, чоловікам — піжами, й усім — капці. У домашньому ходити не дозволялося. Як і переривати призначене лікування, бо не закрили б лікарняного, що на роботі вилилося б у великі неприємності. Тепер і постіль свою неси, і ложку. А не маєш грошей на ліки — вертайся додому, нікому ти не потрібен.

— Та який він бідний?! — уже в палаті ніяк не заспокоїться тітка, замотана в пухову хустку. — Він на базарі торгує! Там бідні не стоять. Кажуть, у цього діда не тільки будинок, а й погріб двоповерховий, забитий городиною. Скуповує за безцінь у людей і перепродує. Він жадібний — ніколи й на копійку не уступить. У цій куртці в холод і в спеку, як той жебрак. А люди бачили, як він ходить у банк, тримаючи руку за пазухою. Мільйони, напевно, вже наскладав. Триста років зібрався жити! Не розумію я таких…

— Жила в нашому селі одна Шураня, — підтримує розмову інша. — Таку бідну, таку вже нещасну вдавала із себе на людях: халатик на плечах латаний-перелатаний, все плакалася, що борщик без м’ясця в неї, а каша — без масла. Ми їй, по-сусідськи, хто молочка, хто відро картопельки, хто хлібину... Думали, що вона дітям віддає пенсію, на собі, бідарка, економить. А вона складала гроші... То як пропали наші «совєцькі» вклади, у неї з розпачу спинилося серце. Коли зносили її стару хату, під порогом знайшли бутля з пачками новісіньких соток...

— Я доглядала бездітну тітку, батькову рідну сестру, — додає свою історію третя. — Вона з ліжка не піднімалася, боялася, що полізу під матрац і вкраду її пенсію. Кажу, не шкодуйте, дайте, тьотю, червінця, куплю вам булочку, банан. «Не треба, — зупиняє мене, — є вчорашній суп, ним і поснідаю, а ти, — наказує, — заміси якогось коржика, звари компоту з сушки — поїмо, не пани!» Отакою була скупою, коли жила з нами. Це щоб не ділитися, бо сама собі ні в чарчині ніколи не відмовляла, ні в кільці дорогої ковбаси...

— А я, дівчата, — підтримує розмову жінка в пуховій хустці, — все життя в чомусь собі та відмовляла. То хату будували, то дітей піднімали... На ощадкнижку несли, щоб дітям допомогти і на старість мати на нові валянки. А воно он як ви­йшло. Колись вирішила: вийду на пенсію — куплю кілограм халви, сяду і сама з’їм!

— Купила?

— Поки що ні…

Сміються.

— Гроші — то замацаний папір, нічого не вартий, якщо нема здоров’я — каже тітонька, ліжко якої біля вікна. — Оце, дасть Бог, вичухаюся, на весну город не поратиму, хоч спину розігну. Нема здоров’я, і який толк садити нам картоплю? Скопай, заволочи, посади, тричі просапай, підгорни, покропи від жуків, стягни бадилля, викопай… Он під хату привозять готову: купуй! Скільки нам треба на зиму? Два мішечки. Купимо в людей. Корови збула, думала, може, козу триматиму, нацвиркаю горня молока — нам із дідом на двох вистачить, але ж хто накосить сіна, якщо дід вже ледве з ціпком дибає по хаті? Баста, нічого більше не триматиму! Треба — куплю літр молока в людей чи з десяток яєць... У нашому селі люди вже садять город через двір. Такого зроду-віку не бувало!

— У кого ж ви купите, якщо всі спродадуть худобу та виріжуть курей? Не триматимеш курки чи поросятка, не посадиш картоплю — проїси пенсію, не збереш бодай на ліки. Он вони у скільки нам обходяться. Хоч з ціпками, але на город вийдемо...

Затихли. Кожна думала про своє. Щоб швидше одужати, щоб швидше повернутися додому, де завжди повно клопотів. Стогнучи, і город вони поратимуть, і корів доїтимуть, і качок ганятимуть лозинкою, адже на голу пенсію нашим бабусям-дідусям не прожити. З неї треба заплатити за дрова, за балон газу, за шматок мила, за сірники... Ще й хитруватимуть, обманюючи самі себе, і вигадуватимуть, економлячи на найнеобхіднішому, щоб із тих дрібних державних грошей зібрати якусь копійку та всунути її дітям чи онукам, або ж мати гроші бодай на лікарню чи на інший «чорний день», який для більшості з нас з таким життям уже давним-давно настав, але ми боїмося чогось іще гіршого.

...А про діда, якого жіночки так засуджували за той лікарняний суп, я дещо знаю. Ніякий він не Товкач, а Валентин Валентинович, і прізвище має гарне. Пригадую, як років зо тридцять, а може, й більше, він тягнув електропроводку в нашу нову хату. Нарадили чоловіка як найкращого електрика, після якого не перероблятимуть. Причому попередили, щоб спиртного майстрові навіть не пропонували, а платили грішми. Це було в дивину, адже тоді чоло­віки охочіше брали за роботу пляшкою та хорошою закускою.

Працював він у РЕМі ремонтником, лазив по стовпах, чіпляючись за них залізними кігтями. Невисокого зросту, непоказний з виду, мовчазний. Довго парубкував, поки не знайшов собі пару — гарненьку жваву молодичку, яка вже не один раз була у шлюбі і яка побачила в ньому те, чого не бачили інші жінки. Однак щасливе подружнє життя було недовгим. Люди відверто глузували над чоловіком, коли його дружина, для якої він так старався, несучи додому кожну зароблену копійку, для якої власноруч звів двоповерховий будинок, почала йому зраджувати. Робила це відкрито. Знаходилися доброзичливці, які ще й підказували, де, коли і з ким вона крутить любов. Подейкували, ніби увірвався чоловікові терпець і він зігнав свою лють, вибивши дружині око. Тоді вона ледве вижила, залишившись інвалідом, а його засудили.

Коли був у тюрмі, вона народила дівчинку-калічку: він бив дружину вагітною. У листі божилася, що дитина від нього, що все зрозуміла й довіку буде йому вірною. Не повірив, наказав вибиратися з хати, пристрахав, що повернеться і вб’є обох. Жінка з дочкою виїхала до рідні в сусідню область, де, кажуть, вони живуть і досі. Якось насмілилася і приїхала до нього, але він навіть не вийшов із хати. Відтоді чоловік щомісяця переказував своїм жінкам гроші. А не повертається назад переказ — значить, казав, гроші отримали.

Вже давно відлюдькуватий дід торгує на базарі, так і живучи са­мітником, не підпускаючи ні до порогу своєї хати, ні до свого серця нікого стороннього. Мені здається, що заробляє він не для себе (скільки кожному з нас для себе треба?), а на утримання дружини, яку любив і якій не пробачив зрад, покалічив, і дочки-інваліда, якої ніколи в житті не бачив.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Переглядів: 1740
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua