РубрикиБез рубрики

Віночок із огіркового огудиння

— Це Єва?!

— А то ж хто? — не піднімаючи голови, шепче Наталя.

Худа, чорна, немов з печі висмикнули, в подертих спортивних штанях, з насунутою на очі хусткою. Кишені брудної кофти, бачу, пообвисали мало не до колін. Зиркає в наш бік.

— Порається біля материної могилки…

— По гробках вона нишпорить! І людські городи поруч. Мабуть, там паслася. То вона мою машину побачила біля воріт кладовища й мерщій прибігла. Господи, з таким життям ніколи й рідних провідати.

Наталя різко розгинається, зеленими від бур’яну пальцями кладе хрестика, цілує батькову фотографію під склом і знову береться висмикувати тоненький пирій.

— Не дивися туди, може, не підійде.

А вона вже біля нас:

— Сколько лет, сколько, Зин!

— Здоров!

Жінко, жінко… Їй 48, а в роті — жодного зуба. Підбите око. Наквецяла червоним губи й від того її спите обличчя стало ще огиднішим. Хотілося відвернутися… й заплакати.

— Ой, цигарки вдома забула! — помацала кишені, набиті огірками, вдавано намагаючись знайти пачку. — Нема?!

Я знизую плечима.

— А я оце віночок поправила,— зачіпає розмовою, а сама косує на наші сумки (мусять щось принести, читаю її погляд, не з порожніми ж торбами прийшли на цвинтар!). — Старі паперові квіти зняла, бо геть вицвіли, а дріт обвила огірковим огудинням. А чого — зелененьке, свіже, ось квіточки жовті. Матері буде веселіше...

— Пропила ти свій останній розум! — не витримує Наталя. — Хоч коріння обірви — он грудки землі звисають!

Їдемо удвох до адміністрації, мовчимо, хоча бачимося один раз на кілька років і стільки маємо сказати одна одній. І все та Єва…

— Не просихає?

— Та то вже край! Не давай грошей, якщо приповзе до двору. Взагалі нічого не давай! Малий її в тюрмі — знала? Втретє. Я зібрала для Юри передачку, відправила на Одесу. Підписала, що те сало й чай від матері.

— Може, ти її біля себе десь притулиш?

— Своїм заступником?! — Наталя, яка в районі очолює серйозну службу, махає рукою. — Облиш. Скільки разів прилаштовувала. Останній раз брала прибиральницею, то вона лише раз вийшла на роботу. Переночувала в адміністрації, а на ранок покрала відра. На людях перестріває, клянчить п’ятірку на склянку, на тютюн.

— І з чого такі люди живуть? Слухай, — кажу, — може, їй якусь пенсію дали б? Хм, тільки за що? Здорова, не вироблена. Не каліка. За віком щось отримуватиме, але їй тої пенсії чекати ще років з 15, якщо не довше.

— Облиш… У мене по району таких, як вона, зо триста, якщо не більше...

Мені шкода всіх отих невдах, які йшли різними шляхами, але добралися до однієї межі, за якою пляшка скуповує людські душі. Гірку п’яничку Єву шкодую, напевно, найбільше, бо давно її знаю. Вони з Наталею трохи молодші роками, проте ми мешкали на одному кутку і дружили.

Єва… Навіть ім’я батьки їй дали особливе, не рядове. Родина жила заможно, з шиком. Обоє на керівних посадах: Євин батько очолював дорожню службу району, а мати завідувала дитячим садочком. Мали двоповерхову оселю, зелені «Жигулі», тітку в Одесі, яка купувала в моряків усілякий гарний одяг, штори, посуд, розписаний золотом, і привозила те багатство рідні. Ми із захопленням розглядали маєчки з папугами й пальми на тих занавісках і розуміли, що нам так не жити.

Єва нізащо не водилася б з нами, дівчатами з простих родин, адже й у ті роки, про які ми згадуємо як про роки соціальної справедливості, діти начальників намагалися трималися купи, щоб колись перейняти естафету в батьків. Вони краще вдягалися, смачніше їли, мали більше можливостей вибитися в люди. Ми просто жили близько, а відтак — і стали найближчими.

Наша дружба, зрозуміла згодом, трималася на вигоді. Я була, як мовиться, для компанії, адже так вийшло, що навчалася, попри старший вік, ще й в іншій школі, тоді як Наталя, дочка двірника та санітарки, з Євою були однокласницями. Часто дівчина носила два портфелі, адже тендітна подруга вміла вдати з себе слабку та немічну, якій не під силу та й давно остогидло тягати «школу на горбу». Коли Єві купували новий портфель (а в шкільній моді тоді були популярні «саквояжі», величезні місткі напівчемодани, з якими й досі ходять на роботі сантехніки та газовики, адже в них можна й самому сховатися), старий задарма відходив Наталі. Євині батьки оплачували дівчаткам навчання в районній музичній школі, «щоб дитина не ходила одна». Здається, дванадцять рублів на місяць за кожну, але на той час то були немалі гроші, особливо для небагатої родини, яка стягувалася на нову хату, рахувала кожну копійку. Батьки дуже пишалися тим, що дочку приймають у такій пристойній сім’ї.

За все те добро Наталя мусила бути поступливою, а точніше — догоджати: виходити на вулицю гуляти тоді, коли захоче подруга; сидіти з нею у величезному будинку, бувало, й за північ, щоб та не боялася, поки батьки повернуться з роботи, а вона в них була такою, що не рахувалася з часом; допомагати з прибиранням у хаті, рвати траву кролям, порати город…

Влітку ми любили втрьох забиратися на вербу і ховатися від усього світу між гілок, ділячись своїми дитячо-дівочими секретами. Тоді ми були рівними, хоча Єва частенько, навіть не задумуючись над тим, демонструвала свою зверхність, змалечку прищеплену їй батьками.

— Оце я виросту,— любила й дуже поважала себе в рожевих мріях Єва,— приїду сюди, в наше містечко, на машині, вся в золоті, в червоному капелюсі, і прийду до вас…

Від неї ми отримували перші уроки «життєвого успіху». Щоб носити червоного капелюха і золото на кожному пальці, треба було спершу вибитися в начальство, тоді, повчала нас подруга, буде все-все-все… А щоб вибитися, необхідно підлеститися до вищого начальства, щоб тебе примітили і полюбили, тобто вистрибнути, зачепитися, зайняти територію…

Єва не вигадувала. Вона чула, про що між собою говорили дорослі, й робила власні висновки, по-своєму переймаючи науку виживання.

Один Бог знає, як би воно все вийшло. Напевно, носила б наша подруга все своє життя омріяного червоного капелюха та іноді провідувала нас, сірих, яким і дороги не було б далі містечка, де народилися й виросли. Але життєва програма дала збій. Її батьки розлучилися. Зі сварками, з бійкою, з поділом майна через суд. Топили одне одного в очах знайомих і свого вищого керівництва, завалюючи останніх скаргами та взаємними звинуваченнями. Одне про другого знали дуже багато, тож мали про що писати. Зрозуміло, що обоє втратили керівні крісла, загубили поміж тими чварами і свою єдину дочку Єву.

Коли однокласники вступали до вузів, Єва подалася пересидіти «дурдом» у бабусі, яка жила в Криму. Повернулася в містечко засмагла й задоволена буттям. Жити довелося з матір’ю, яка мешкала вже в доволі скромній оселі з новим чоловіком, набагато молодшим за неї, який до того ж любив випити. Батько взяв свою частку від нажитого і виїхав до Молдавії, де також одружився. Подруга Наталя, єдина опора для дівчини, й та була далеко — навчалася в педагогічному, в Миколаєві.

Єва знала: ще своє від життя візьме, ще встигне за всіма, ще обжене багатьох.

Не встигла і не змогла. Її мати, яка звикла до свого насидженого крісла, до поваги, до пристойного оточення та життєвого комфорту, сиділа вдома, адже не захотіла працювати рядовою вихователькою, а керувати більше ніхто не запрошував. Удвох із молодиком проїли все, що можна було продати. Нажитого за стільки років вистачило ненадовго. Скоро обом потрібна була лише пляшка. Щоб її роздобути, наймалися копати городи, пасти громадське стадо. Жінка вже не соромилася осуду — щоденна потреба залити очі вбила в ній все людське. Опустилася. Колись, згадую, приходила й до нашого двору зі старим карнизом, щось викрикувала. Постояла з тою палкою біля хвіртки і попленталася до іншого двору. В нашій родині зроду-віку від питущих нічого не брали.

А одного дуже морозного дня міліція знайшла два задубілі тіла посеред кімнати, в якій господарі розкладали вогнище. Спаливши останнє вікно, просто замерзли.

Гумових чобіт із небіжчиці навіть не знімали — вони попримерзали до кісток. За двома домовинами, яких на той світ спорядили за громадський кошт, йшли двоє: Єва і Наталя, яка не покинула подругу в тяжку для неї годину.

Одна вивчилася, вийшла заміж, народила трійко дітей. У 35 мала власний дім, хорошу перспективну роботу, плани на майбутнє. Всього досягала сама, адже батьки могли зібрати хіба що сумку з харчами, та й то нечасто — мали ще двох студентів. Друга — жила широко, яскраво, не замислюючись, що буде завтра. Тоді, коли її мати снідала й вечеряла чаркою, Єва сторонилася такої рідні. Винаймала житло, пила-гуляла за рахунок грошовитих чоловіків, які не проти були весело провести час із поступливою жіночкою. На столі завжди була випивка як неодмінний атрибут щоденного свята.

Знайшовся хлопчик, Юрчик. Батьківство визнав мало не 70-річний дідусь, який також заходив до Єви «на вогник». Хлопчикові він відписав хатину — в ній після смерті закоханого дідуся жінка живе і сьогодні. Не пропила її тільки тому, що на заваді став закон — у ній прописана дитина. Повернеться з тюрми повнолітнім, то, може, й цю хатину збудуть.

Сходилася то з одним, то з іншим. Час ішов, краса й останній розум змивалися з кожною випитою чаркою, грошовитих кавалерів ставало дедалі менше. Водилася вже з тими, з ким можна було випити. Зібралася компанія, яка «чистила» чужі погреби, грабувала людські городи: викопували картоплю, вибирали цибулю, моркву. Якось люди впіймали і потрощили ребра.

Годував і металобрухт. Навчені сусіди вже не залишали на подвір’ях ні мисок, ані бідонів, бо все підхоплювали п’яниці — не встежиш! Не гребували й іншими способами. Напитували, в якому селі є небіжчик. Поночі рушали, збившись у групу, до того села, щоб встигнути до поминального столу, адже, за традицією, за нього запрошують кожного, хто зайшов до двору. Ходила з ними і Єва.

Юра, який вродився тихим і покірним хлопчиком, жив серед усього того безладу, в хмільному тумані. Хотіла забрати на виховання старша батькова дочка, йому сестра, але Єва не віддала, адже за дитину щось та платили і нею завжди можна було прикритися, як щитом. Люди жаліли його, давали одяг, їжу.

Якось хлопець випадково, а може, й стежив, примітив через вікно, як необачні сусіди перераховували гроші, відкладені на машину. Заліз у чужу хату. Що то саме Юра вкрав — вказали продавці магазинів, де він того ж дня купував ящиками цукерки і пиво. За неповнолітнього, якого після суду забрали до колонії, борги мусила віддавати його мати. Люди перемовлялися, нібито вона сама переховала гроші, які не встиг проциндрити син, бо при ньому не знайшли великої суми.

Якусь частку на покриття тих боргів дала Наталя. Вона жаліла подругу, вірила її сльозам каяття, які та проливала щоразу, коли нарікала на свою гірку долю, після чого неодмінно просила грошей, зрозуміло, в борг, який ніколи не віддавала.

Юра втретє сидить у тюрмі, хоч не має й 18. Єва ходить по людях: тому город висапає, тому гній на причіп накидає... Вона б не працювала, та голод штурхає в спину, виганяючи на роботу. Найманій робітниці грошей не платять — годують. Вона ж просить розрахуватися не стільки мискою гарячого борщу, скільки пляшкою, яку, навіть не вийшовши з двору, може випити з горла.

Якось прийшла вона до Наталі, плакала, просила поради і підтримки. Казала, нічого їсти, не хоче більше побиратися, як остання, хоче заробляти, буцімто вже домовилася з людьми, що гуртово набере дешевої локшини, круп, цукерок, перепродасть на базарі, а з виручки візьме на реалізацію нову партію товару — піде справа, закрутиться копійка. Однак позичені в Наталі гроші Єва пропила того ж дня.

Влаштувала її реалізатором на базар. Господар, який тримав павільйон, поставив робітницю, за яку клопотала така шанована людина, продавати яйця. На перші виручені гроші вона «погрілася». За кілька тисяч яєць, які під вечір потріскалися на морозі, довелося заплатити Наталі, а тими яйцями ще довго снідали-обідали місцеві випивохи, котрих пригощала Єва.

— Знаєш, я все почуваюся перед нею винною…

Наталя наливає ароматну каву в дрібненькі писані золотом чашечки, підсовує до мене коробку з дорогими цукерками.

Її вже, бачу, аж трусить:

— Шкода дурепу, але я більше не маю сили няньчитися з п’ятдесятирічною тіткою! Вона не хоче іншого життя, не хоче напружуватися. Їй і так добре. І завжди було добре. Це нам доводиться хекати і гребти руками, щоб утриматися на плаву. І ще думати про таких он кадрів. Повір, я для неї зробила все, що могла. Умовляння не діють, погрози — тим більше. Каже: бий, убий мене, закопай отут під порогом, але з двору не піду, доки не даси грошей, бо здихаю з голоду. Вони ж не визнають, що хворі. От і вона запевняє, що не алкоголік, що покине пити, тільки-но того захоче. Брехлива, агресивна. Хлопця давно пора було відібрати, та я, на свою голову, втручалася: не руште, просила, родини, може, хоч дитина її виправить. А вийшло, що я й малого прирекла на таке життя. Тричі направляла її на лікування, сама відвозила до обласного центру. День-два — Єва вже вдома, вже тиняється містечком. Грошей давно не даю, до двору не впускаю. Я довго вірила, що виправиться, що варто людину підтримати, подати їй руку, не відвернутися, коли інші з огидою плюють услід, щоб вона все усвідомила і повернула собі людську подобу. Тепер розумію, що цієї подоби в неї ніколи й не було. Вона — кліщ, розумієш?!

— Право кожної людини жити так, як вона того хоче. Ти щось могла виправити?

— Я сподівалася. Люди ж якось беруться за розум, не всіх оковита ламає.

— Треба хотіти цього, але вона не хоче. Випила — і нема проблем, уже все добре! А добрими намірами, сама знаєш, куди і що вистелено. Ти хотіла, як краще, а виходило, що все життя давала їй на пляшку. Хіба зобов’язана довічно утримувати неробу і п’яницю, яка тобі навіть не рідня?

— Ні, але вона пропаде…

— Вона вже пропала.

— І як бути?

— Я не знаю…

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Переглядів: 778
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua