РубрикиІсторія

Україна на стародавніх мапах Європи

Краще один раз побачити, ніж десять разів почути — каже народна мудрість. Слово «москаль» я в ранньому дитинстві не один раз чув і від мого діда по матері, і від мого діда по батькові. Як і в слово «жид», вони не вкладали в нього жодного негативного сенсу, а просто позначали ним етнічну приналежність людини, про яку йшла мова. Ще тоді це слово і відклалося в моїй пам’яті. У школі на уроках української літератури я знову не раз чув слово «москаль». Звідки воно прийшло в українську мову, ні діди, ні шкільна вчителька пояснити не могли. Й один, і другий діди — тому, що не знали, а вчителька — тому, що не хотіла торкатися делікатних питань російської історії.

Моя допитливість у цьому сенсі отримала першу справжню поживу вже під час навчання в аспірантурі в середині 1970-х. У Радянському Союзі існував культ книжок. Книжок випускали багато. На душу населення більше, ніж деінде в світі, але доступними вони не були. Цікава література до полиць книжкових магазинів не доходила. Такі книжки купували переважно не ті, хто любив читати, а ті, у кого був до них доступ, так само, як і до всього іншого. У результаті читали в Радянському Союзі не так багато. Мій вихід з цієї ситуації мав назву — книжковий магазин «Дружба», що розташовувався тоді на розі вулиць Дерібасівської та Преображенської. В цьому магазині кожна соціалістична країна була представлена окремим відділом. У них було все найкраще, видане в цих країнах, за доступними цінами і за мінімальної кількості покупців. Так виникло моє захоплення польською мовою, що, частково, могло мати й генетичну основу: мій дід по матері мав польське прізвище і був нащадком польських осадників, яких у давнину було багато на півночі Одеської області.

Одного разу в магазині «Дружба», це був 1974 рік, я натрапив на справжній скарб — шеститомну трилогію Генрика Сенкевича: «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володи­йовський». Останні дві книги видавалися невеликим накладом і в Радянському Союзі, а от перша — «Вогнем і мечем» — не видавалася. Хоча в фондах наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова і було її дореволюційне видання, але для доступу до неї був потрібен спе­ціальний дозвіл. На одному диханні прочитавши цей роман, я довго не міг зрозуміти, чому його так не любила радянська цензура. Нічого образливого для українців у ньому, як і в інших романах трилогії, я не побачив. Ставлення до українців — цілком доброзичливе. Відчувається біль за розбрат між братніми народами. Розбрат, який перетворив у руїну і Річ Посполиту, й Україну, і Кримське ханство, кинувши їх під ноги Москви. Росія там взагалі згадувалася вряди-годи. І раптом сталося прозріння. Справа лише в кількох словах: «Русь», «народ руський», «воєвода руський», «русин», «русинка» — ці слова вживалися винятково стосовно нинішніх українців, «Московія» — винятково щодо нинішньої Росії. Як згодом з’ясувалося, не Сенкевич таке придумав. Це загально прийняті в європейському середовищі тих часів назви й імена.

На внутрішніх боках обкладинок були наведені середньовічні мапи Речі Посполитої та України, і як її складової частини, і як окремої країни. Шість томів — дванадцять мап. Там, де на мапу потрапляла нинішня Росія, скрізь написано «Московія». Нарешті я побачив те, що давно хотів побачити.

Цікава ситуація склалася і з фільмом талановитого режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», знятим у 1999 році. За духом він абсолютно адекватний роману Сенкевича. Як і в романі, в ньому вживалися слова «Русь», «народ руський», «воєвода руський», «русин», «русинка» винятково стосовно нинішніх українців. Цей фільм, дубльований російською мовою, жодного з цих слів уже не містив, на відміну від фільму, дубльованого українською мовою, абсолютно ідентичного оригіналу. В цьому я переконався, продивившись всі три варіанти стрічки. Не любили раніше, не люблять і тепер сучасні росіяни слово «Московія», вживаного щодо них, і слів «Русь», «русин», уживаних щодо українців.

Якою ж була перша мапа України? На це питання я отримав відповідь аж у 1990 році, купивши ще одну раніше заборонену книжку — Гійома Левассера де Боплана «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». У радянській імперії насувалися великі суспільні зміни, і національно орієнтовані інтелектуали по обидва боки кордону у свій спосіб обґрунтовували й наближали ці зміни. Ця книжка була вперше перекладена з французької мови на українську за активної участі Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Молодий військовий інженер, француз за походженням, Гійом Левассер де Боплан у 1630 році прибув у Річ Посполиту. Як найманий інженер став служити в артилерії польського коронного війська, що дислокувалося в Україні. Тут він прослужив до 1647-го, а потім повернувся до Франції. Багато подорожуючи Україною, він добре ви­вчив і наш народ, і нашу країну. Створена Бопланом мапа України вважається одним з найвищих досягнень європейської картографії XVII сторіччя. Боплан створив «Українську географічну карту», 12 карт окремих частин України і, нарешті, першу в історії світової картографії військову топографічну мапу цілої країни — «Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями».

Лише одна з цих мап потрапила до згадуваного вище видання книги Боплана як додаток. На мапі під назвою Україна об’єднані такі українські землі: Русь — нинішня Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, Сіверщина — північний схід України, Брацлавщина — центральна Україна, південніше Київщини, Бу­джак — нинішня Ізмаїльщина. Лівобережжя Дніпра вже було густо заселеним, але без спеціальної назви. Дике поле — мало заселена територія між пониззями Дніпра і Бугу, а також Крим, Валахія і Московія. Московія тоді лише краєчком насувалася на Україну з північного сходу. На півночі була Литва. На березі Чорного моря, між Богом (так на карті помічений теперішній Південний Буг) і Дністром, нанесені три відомі нам міста: Очаків, Аккерман, або Білго­род, та наша Одеса. Щоправда, на мапі не написано Одеса, а написано Коцюбіїв. Тобто більш як 350 років тому Одеса під іншою назвою на мапі, виданій у Європі, вже існувала. Наше місто вже тоді було у тій же ваговій категорії, що й знамениті Очаків і Білгород. Чому ж на 22-у році нашої державної незалежності ми все ще святкуємо в дусі махрових імперських часів історично не обґрунтовані річниці нібито заснування міста Одеси? Щодо ще однієї назви. Слово «Бог» — іранського походження. Такі ж за походженням і назви річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Донець тощо. Сенс слова «Бог» зрозумілий без пояснень. Ріка з такою назвою ще за багато століть до Різдва Христового мала особливий статус у релігійній міфології скіфів. З друку мапа і книга вийшли у 1651 році. Мабуть, це і є перша поява України на мапах, виданих у Європі.

Справжній прорив стався у 2009 році, коли у київському видавництві ДНВП «Картографія» вийшов у світ атлас «Україна на стародавніх картах». У ньому міститься більше ста мап України, а також інших країн Східної Європи. Перша мапа, зрозуміло, як і декілька наступних, належить Гійому Левассеру де Боплану і відноситься до 1651 року. Остання — до 1772-го — року першого поділу Польщі. Після цього року, а особливо після другого і третього поділів Польщі, долі різних частин України на декілька століть розходяться. Всі історичні назви у східній Україні поступаються місцем російським імперським назвам з ключовим словом «губернія». Зникає і саме слово «Україна», поступаючись назві «Мала Русь», що, на мою думку, означає певне звуження назви Україна до назви Центральна або Головна Русь замість Центральна або Головна Країна. Сенс назви Мала Русь, як мені здається, цілком подібний до назв: Мала Греція, Мала Македонія, Мала Польща. Слово ж «Україна» відпо­відає англійському та німецькому слову inland — середина країни. In — це у або в, land — це країна.

Тепер ще один лінгвістичний екскурс в історію. У скіфів кожній стороні світу відповідав певний колір: сходу — зелений, півдню — червоний, заходу — білий, півночі — чорний. Давні перси створили першу світову імперію, яка на півдні доходила до червоного, а на півночі — до чорного морів. На мою думку, звідси і назви цих морів. Якщо зважити на те, що давні русичі пере­йняли у скіфів назви своїх найбільших річок, скіфських богів (на центральному капищі в Києві більшість богів були іранського походження), як і саме слово «бог», то цілком логічно припустити, що кольори, які відповідали сторонам світу, також були запозичені у скіфів. Тобто в часи Київської Русі мали існувати Південна (Червона) Русь, Західна (Біла) Русь, Північна (Чорна) Русь, Східна (Зелена) Русь і Центральна (Мала) Русь. Такий поділ мав би сенс лише на території, заселеній етнічно однорідним населенням.

У нас немає мап часів Київської Русі. У нас є мапи, створені більш як за триста років після руйнування Київської Русі. За цей час якісь назви могли зникнути, а якісь зміститися на інші місця, як це не раз і відбувалося в історії. Закріплення географічних назв за певними територіями відбулося лише з виникненням книгодруку, коли мапи великими накладами почали поширюватися серед правлячої верстви середньовічної Європи, тобто вже аж у XV сторіччі. Київ і Новгород (з 1999-го — Великий Новгород) практично лежать на одному меридіані. Тобто Новгород лежить на північ від Києва. Білорусь — на північному заході. Галичина — на південному заході. Москва — на північному сході від Києва. Що ж ми бачимо на мапах XVІІ сторіччя? Велика територія по обидва боки Дніпра з центром у Києві на всіх картах називається Україною, інколи Вкраїною, інколи — Вкраїною Козаків. Слід зауважити, що на мапах, присвячених суто Україні, Україною називається і центральна частина нинішньої України, і сукупність більшості регіонів, які й сьогодні входять до складу нашої держави. Майже на всіх мапах є Червона Русь (Russia Rubra). Найчастіше вона збігається з кордонами нинішньої Галичини. Інколи покриває всю територію на південь від Києва, тобто містить Поділля і Брацлавщину. На бага­тьох мапах є Біла Русь (Russia Alba) — там, де і тепер Білорусь, але разом із Смоленськом. На багатьох мапах є Північна Русь (Russia Nigra) — там, де тепер Новгородська область Російської Федерації. Жодного разу назва Чорна Русь не міститься там, де найчастіше їй відводять місце, тобто на північному заході сучасної Білорусі.

Цікаво, що саме ця локалізація Північної Русі наводиться і в знаменитій книжці Миколи Аркаса «Історія України-Русі». Книзі, яку можна поставити слідом за «Кобзарем»

Т. Г. Шевченка за важливістю у становленні національної свідомості української інтелігенції. На сході і на північному сході від Києва, там де мала б міститися Зелена Русь, жодної Русі нема і, з огляду на попередню історію Київської Русі, ніколи не було. Зате на всіх мапах атласу там розташована Московія (Moscovia). Часто зустрічаються дві рівновеликі за написанням назви — Московія і Татарія. Очевидно, що назва Татарія була перед назвою Московія, але оскільки західноєвропейським видавцям було важко розділити ці дві епохи, то вони вживали обидві назви. Слід зауважити, що не всі мапи атласу високої якості. За деякими дуже важко вгадати відомі із сучасних мап регіони. Є певна плутанина з назвами. Так, Червона Русь на деяких мапах називається Чорною Руссю, а Новгородська земля Руссю не називається. До честі Боплана, саме його мапи вигідно відрізняються від багатьох інших. Думаю, перш за все, через його надзвичайну освіченість й особисте знайомство з країною Україною, якій він присвятив своє творче життя.

Дуже цікаво прослідкувати еволюцію географічних назв, не пов’язану з технічними помилками. З плином часу назва Росія дедалі частіше зустрічається у тій частині мапи, де розташована Московія. На деяких мапах замість Чорної Русі, в районі Новгорода, з’являється назва Росія для всієї півночі Московії. В міру того, як Московія почала приєднувати до себе інші етнічні території Русі: спочатку східну Білорусію (Смоленськ), а пізніше — лівобережжя України, на деяких мапах почали з’являтися рівновеликі за написанням назви Русь, Московія, Татарія. Тоді назва Татарія зникає, а замість попередніх двох назв з’являється назва Русь Московська. Потім — назва Велика Русь. При цьому на мапі України 1745 року, зробленій у Санкт-Петербурзі, зникли всі історичні назви на теренах України. На лівобережжі, що належало Московії, з’явилися назви: Київська губернія, Білгородська губернія. На правобережжі, що ще належало Польщі, залишилися лише назви населених пунктів. Нарешті, на мапі 1769 року, виданій в Одері-на-Майні, вже нема Московії, а є Ро­сійська імперія. Щоправда, є й Україна, але це з точки зору західних європейців. До першого поділу Польщі залишалося ще три роки. Так поступово, починаючи з часів царювання Петра І, який свідомо доклав до цього багато зусиль, назва Московія зникла з мап Європи на користь назви Російська імперія. Але в пам’яті українського народу вона залишилася аж до нинішніх часів. І слово «москаль» є свідченням цієї історичної пам’яті. Екскурс в історію питання тривав усе моє життя. Нарешті, для себе я розставив усі крапки над «і».

Про що свідчать стародавні мапи України, видані в Західній Європі? Про те, що назва нашої держави «Україна» давня, історично й географічно обґрунтована і визнана у Європі ще в середні віки. Про те, що Україна, Червона, Біла і Чорна Русі ще понад п’ятсот років після занепаду Київської Русі існували на мапах Європи. Ця спорідненість географічних назв, швидше за все, була чимось більшим, ніж випадковим збігом історичних обставин. На цьому тлі принципова окремішність назви Московія також не є випадковою. Остаточну відповідь на таку постановку питання могли б дати лише генетичні дослідження населення, що широко проводяться в усіх європейських країнах, крім України. Але це вже предмет іншої розмови.

У своєму історичному розвитку за останні декілька сотень років ми, українці, багато втратили порівняно з нашими славними предками. Але ми зберегли своє справжнє ім’я — українці і назву своєї країни — Україна, тобто Центральна, або Головна, країна. Будьмо достойними цього імені. Опертя на правильні ідеї — запорука наших великих звершень.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.

 

Переглядів: 3681
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua