РубрикиІсторія

А ми тую славу... пам’ятаємо?

У ці січневі дні 95 років тому в Одесі йшли запеклі бої між частинами українського війська та червоногвардійцями. Серед захисників української революції проти нової, вже більшовицької, неволі мужньо бився і зведений ударний загін юнкерів Одеського військового училища та курсантів обох шкіл прапорщиків. Після триденного опору, зазнаючи тяжких втрат, юні герої з боєм прорвали вороже кільце…

Подібних епізодів, пов’язаних з випускниками колишніх військових училищ в Одесі, а нині — Одеської військової академії, було немало в історії цього навчального закладу. Біографії тих людей, котрі в часах української революції, Визвольних змагань стали відомими воєначальниками та показали своє вміння воювати, зразки синівської вірності Україні, незалежність якої була проголошена 22 січня 1918 року, а також їхній військовий досвід — усе це є тією багатющою духовною спадщиною, якою треба не лише пишатися, а й вивчати і знати її. І пам’ятати — це є моральним обов’язком і викладачів академії, і тих юнаків, котрі завтра стануть українськими офіцерами. Бо таки ж прийде час, і наша держава стане-таки українською, а її військо — гідним героїв, котрі в усі часи відстоювали її державність.

Один з тодішніх випускників Одеського військового училища, згодом сотник армії Української Народної Республіки Макар Каплистий, наш краянин, не міг брати участі у тих боях, хоча і його так само закрутив вогняний вихор. 1917-й застав його на Західному фронті, куди потрапив одразу по закінченню училища. Перед ним, як і перед його молодшими побратимами 1918-го в Одесі, не стояла проблема вибору: з ким і проти кого. Одразу перейшов на бік Центральної ради. До цього спонукала його національна свідомість українця, який народився в Ананьївському повіті тодішньої Херсонської губернії. Вже значно пізніше, на еміграції у США, наш краянин писав у своїх спогадах про своє на той час «непереможно-стихійне бажання мати Українську Республіку зі столицею в Києві та легендарне ніким і нічим не переможене козацьке військо. От ці бажання й були вирішальними в усьому дальшому моєму житті».

Й саме тому, коли Центральна рада поставила завдання українізації армії, Макар Каплистий долучився до цієї роботи одним з перших у дивізії, в якій служив. Щойно лишень було оприлюднено наказ для армії і флоту, який зобов’язував старшин вести освітню роботу серед вояцтва, він, як виконуючий обов’язки сотенного командира, розпочинає читання газет для своїх вояків. Газети були, звісно, російські, тож багато висловів він пояснював українською мовою. Цим нагадував українцям, а саме вони становили більшість у сотні, про їхнє коріння. Згодом передплатили й українські газети з Києва. Коли у війську запровадили «виборче начало», вояки обрали Макара Каплистого сотником. Шовіністи глузували з «малоросів», дехто казав на них: «ізмєннікі» (сьогодні сказали б: «фашисти», але нема чого дивуватись — інших слів для українців, які не хочуть ставати перевертнями, у них нема). Отож то була важка праця. Відверто саботувала українізацію більшість старшини полку, серед якої майже не зустрічалося українців (і знову самі собою напрошуються паралелі). Ентузіастів налічувалися одиниці. До того ж треба було й самим учитися української мови. А проте роботу свою поширювали й далі по структурних підрозділах 133-ї дивізії.

На той час комісаром корпусу з українізації призначено було колишнього студента Київського політехнічного інституту на прізвище Гейко. Він поінформував про стихійно-організаційний рух по всій Україні, розповів про ті перепони, які чинить Центральній раді російський Тимчасовий уряд. А також закликав бути готовими допомогти українській владі.

По короткім часі (а час тоді був неймовірно спресований) Макара Каплистого обрали на голову дивізійної ради з українізації (в деяких інших військових частинах це були комітети). У цій іпостасі свій перший рапорт до Генерального секретаріату військових справ та Військового комітету про українізацію у 133-й дивізії Макар Каплистий написав російською мовою, бо соромився ще не подоланої власної неграмотності. Вже згодом, перебуваючи на еміграції у США, маючи за плечима дві вищі школи, будучи членом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка та Української вільної академії наук, з усміхом згадував той свій перший рапорт українській владі.

Життєпис Каплистого типовий для тогочасного українця, свідомого особистого внеску в здобуття української державності. Того українця, котрий, незалежно від ступеня зросійщення, відчув у собі синівський обов’язок перед пробудженою Україною прислужитися їй там, де був конче потрібний. Зважаючи на свою військову освіту та фронтовий досвід, він захищав її зі зброєю в руках. Особливо відзначився у час Директорії УНР.

Після катастрофи на українському фронті разом з багатьма такими самими українськими вояками опинився поза межами Батьківщини. Там у числі перших зголосився до рейду в окуповану Україну, названого в українській історії Першим Зимовим походом, під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Брав участь у багатьох сутичках, зокрема у Вознесенську, Ананьєві й околицях, як про це він пише у спогадах. 4 травня 1919-го, в один з останніх днів легендарного рейду, у бою під М’ясківкою на Поділлі, отримав наскрізне поранення у груди. То був, за власним-таки зізнанням, найдраматичніший епізод його життя. У тому бою загинув сотник Олесь Ашенів, «найвидатніший провідник селян в Ананьївському повіті».

День той був вирішальним не лише у житті кожного українського вояка, а й у долі цілого війська — Омелянович-Павленко мав з’єднатися з українською армією та її союзниками-поляками, — згадував пізніше. Зненацька поширилась чутка про відступ Київської дивізії. Козаки запанікували. А тут ще й сильний вітер в обличчя, що перейшов у хуртовину. «Раптом у полі з’явився Юрко Тютюнник. Він їхав на коні між лавами. Його слова і жести заспокоювали людей. Козаки грізно і бадьоро загукали «Слава!»

Коли ворожа куля ударила в груди, він ще якийсь час рухався вперед, лише гвинтівку передав землякові з Ананьївщини поручникові Павлу Котовичу. Нестерпнішою була думка про можливий полон, тому в руці міцно стискав револьвера — для себе. Два дні без перев’язки і жодної медичної допомоги возили його на підводі, аж поки злучилися українські армії. Після недовгого лікування у шпиталях Ямполя та Могилева рівно за місяць вже приєднався до своєї частини.

За відданість українській революції, особисті заслуги перед УНР та мужність і стійкість Макар Каплистий був нагороджений Воєнним Хрестом, Залізним Хрестом та Хрестом Симона Петлюри. Вже за Збручем, після інтернування війська, його було підвищено до рангу майора армії УНР.

Як відомо, багато українських вояків, представників інтелігенції, політичних та громадських діячів, котрі були змушені покинути Батьківщину перед більшовицькою навалою, знайшли притулок у тодішній Чехо-Словаччині. Вони вірили, що невдовзі доля України повернеться інакше, й ця віра допомагала їм у житті. Чимало молодих українців підвищували там свій освітній рівень. Макар Каплистий закінчив аграрно-лісовий факультет Української господарської академії у Подєбрадах. Працював на Західній Україні: спочатку — у Львові, потім через переслідування польською владою перебрався в Дрогобич, відтак, рятуючись від «визволителів», вирушив на Лемківщину, далі — знову у Львові. І всюди як спеціаліст опікувався товариством «Сільський господар». Відтак опинився в Німеччині, де разом з іншими емігрантами знову потрапив до табору переміщених осіб в американській зоні. На той час до Німеччини, а саме до Мюнхена й Регенсбурга, переїхав з міста Подєбради професорський склад Українського технічно-господарського інституту, й інженер Макар Каплистий став його викладачем. Інститут зорганізовував у таборах для переміщених осіб різні курси для підготовки фахівців, котрі згодом мали вирушати до інших країн. Макара Каплистого, тоді вже доцента, призначено головним інспектором усього українського фахового шкільництва в американській зоні Німеччини.

Переїхавши 1949-го до США, він до кінця своїх днів (помер у листопаді 1979-го) працював у Товаристві українських інженерів Америки, очолюючи його відділ у Філадельфії.

Роман КРАКАЛІЯ.

 

Переглядів: 979
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua