РубрикиІсторія

Мова і українська ідентичність одеситів, або Про актуальність забутого історичного досвіду

Не новина бачити на місцевих телеканалах осіб, які оголошують себе політиками, політичними оглядачами, експертами, не маючи для цього відповідної професійної підготовки, коментують події, виступають з прогнозами, нічим не обґрунтовують свої суб’єктивні висновки. Одним з таких можна назвати твердження, що Одеса — «русский город». Справді, сьогодні російська мова у місті є домінуючою, але не завдяки природному її поширенню, а силовому впрова­дженню урядами Російської імперії, потім і Радянського Союзу, які цілеспрямовано здійснювали зросійщення українців через систему освіти, переселення росіян в Україну тощо. Але що стоїть за цими словами? Чому після початку 1990-х знову спостерігаємо надмірну активізацію представників яскраво вираженої політики і дій, спрямованих на «захист» російської у російськомовній Одесі? Парадокс? Ні, це переляк, боязнь розвитку вже чітко окресленої тенденції повернення українців, яких в Одесі більшість, до своєї української ідентичності, зростання інтересу до своєї національної історії, культури, мови, розуміння того, що втрата рідної мови — це втрата української самобутності, незворотний процес до повної асиміляції.

Проблема збереження ідентичності і рідної мови не нова для Одеси. Вона постала перед українцями одразу ж після заселення ними півдня України. У багатомовних на той час містах (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) кожна етнічна громада, у тому числі й українці, принаймні у своєму середовищі, користувалися рідною мовою, у той же час посилювалися позиції російської, як державної, вона витісняла інші мови, зокрема й українську, з усіх сфер життєдіяльності.

Утвердженням російської переймалися як державні чиновники, так і представники проросійської інтелігенції, які пропонували шляхи і методи посилення зросійщення населення. Вони аналізували ситуацію з позицій обґрунтування необхідності сприяння розвитку російської. Все це призвело до того, що на кінець ХІХ ст. російську мову масово опанували й етнічні українці.

Деякі публікації тих часів дають змогу зрозуміти природу розвитку мовної ситуації у місті. Так, із статті професора Рішельєвського ліцею К. П. Зеленецького, надрукованої в «Одеському віснику» (1842 рік), можна дійти висновку, що в Одесі російська мова близько середини ХІХ ст. існує не тільки на офіційному рівні, а й на побутовому. Тобто стає мовою спілкування певної частини городян, у тому числі й не російського походження. Але вона, як зазначає автор, має «різні особливості… які суперечать основним правилам та умовам», «російська мова не існує…у своїй природній чистоті». Отже, йдеться про те, що російська в регіоні трансформується під впливом інших мов. Слід зауважити, що К. П. Зеленецький пише тільки про російську й українську. Це не означає, що інші мови перебували поза процесом активної мовної взаємодії, але зауваження професора про запозичення винятково з української, засвідчує її вагоме представництво й особливу роль у житті одеситів.

Одеську — неправильну російську, за визначенням К. П. Зеленецького, — називають «напівукраїнською». Ймовірніше, це російська стала «напівросійською» із суттєвою часткою української, якою користувалися не тільки частина українців, а й народжені тут одесити-росіяни. Такий варіант «одеської» мови у 40-х роках ХІХ ст. — реальність.

Але чи значить, що вона була домінуючою на побутовому рівні? Наскільки українська громада, Одеса стали на той час російськомовними? Підстав для сумнівів достатньо. Питання складне, висновки науковців неоднозначні й досі дискутуються. У чому ж проблема?

Для істориків основою для висновків, з будь-якої проблеми, є джерела, різні за характером та походженням. Найоб’єктивнішими вважають, і небезпідставно, документи. Однак, мусимо зазначити, не всі. Деякі, на превеликий жаль, не відображають весь спектр подій, реальну дійсність. Наприклад, досить навести документи районних та обласних пар­тій­них і державних установ Одещини 1932—1933 років, у яких не відображені жахливі події Голодомору. Відтак об’єктивну картину в повному обсязі відновлюють на основі іншого джерела — усної історії, свідчень очевидців. Тобто свідоме чи несвідоме використання обмеженої кількості документів може формувати спотворене, недостовірне враження про подію, історичний факт тощо.

Схоже спостерігається і з вивченням мовного питання. Навіть до офіційних документів, прямо чи опосередковано пов’язаних з мовною темою в Одесі, виникає чимало запитань і сумнівів. Так, у 20-х роках ХХ ст., за деякими офіційними документами, залученими для формулювання наукових висновків, вказується, що в Одесі «хорошо знающих украинский язык» було не більше 10%. Ця цифра видається заниженою. Які підстави для сумнівів? По-перше, не відома кількість тих, хто не дуже «хорошо», але володів, користувався українською. По-друге, слід брати до уваги роль, як тепер кажуть, адміністративного чинника, під тиском якого працювали виконавці, творці документа (перепис населення, опитування тощо). Відомо про спротив українізації в Одесі певних громадських організацій, чиновників державних і партій­них місцевих установ у період так званої політики «коренизації». Та й пересічні громадяни не завжди наполягали на відображенні достовірності, інколи байдуже ставилися до таких неактуальних, на їхню думку, питань, як перепис, що, до речі, і в наш час має місце. Ще однією підставою для сумнівів є наявність, всупереч дії преференцій, які стимулюють розвиток російської мови, достатньо вагомої частини україномовних одеситів у першій половині ХХ ст., особливо в таких мікрорайонах як Молдаванка, Слобідка, Бугаївка, Пересип. Тобто, з часом україномовних одеситів, принаймні, не зменшувалося.

Отже, потреба залучення додаткових груп джерел, у тому числі й таких, як спогади, листування тощо, очевидна.

Із зростанням рівня національної свідомості проблема набирає особливої актуальності. Інтерес до феномену етнічної самосвідомості українців півдня й Одеси зокрема потребує предметного, неупередженого наукового дослідження, пошуку шляхів посилення процесу ідентифікації. Одним з основних завдань, як свідчить досвід минулого, має стати відновлення й укріплення етнічної па­м’яті, яка і формує відповідні стереотипи, принципи, усвідомлення своєї причетності до носіїв унікальної культури, у даному випадку — української. Саме на цій основі у ХІХ і навіть у першій половині ХХ ст. формувалися етнічні стереотипи українців Одеси та Одещини, оскільки окремі компоненти традиційної культури навіть у трансформованому вигляді не втратили своєї етнічної виразності. Озна­кою цієї виразності є обрядовість. Кожен обряд, як відомо, складається з дій і тексту рідною мовою. Відділити текст від дій неможливо, як і відділити дії від тексту, інакше зникає обряд, зникає мова. І навпаки: зі зникненням мови зникає і традиційна обрядовість.

У першій половині ХІХ ст. вона ще існувала, український чинник, як зазначалося, відігравав важливу роль у формуванні «одеської мови» та «одеської культури». Не зменшилась роль українського чинника і в другій половині століття. За підтвердженням варто звернутися хоча б до досліджень авторитетного на той час історика, професора Новоросійського університету О. І. Маркевича, зауваження якого прямо вказують на те, що в Одесі у другій половині ХІХ ст. ще святкували такі популярні календарні свята, як Івана Купайла, співали різні народні пісні («Сидить голуб на березі, голубка — на вишні», «Та внадивсь журавель», «Ой спать мені не хочеться», «Діду мій, світе мій», «У сусіда хата біла», «Хилилися густі лози», «Підмовляла дівчина», «Чоловік сіє жито», «Ой у полі могила», «Дід рудий, баба руда», «Ой ти, дівчино, горда та пишна», «Ворскла — річка невеличка», «Дівчино кохана, здорова була», «Ой вже чумак дочумакувався», «Болить моя головонька», «Повій, вітре, в ту країну», «Ой в долині вітер віє», «Ой на горі ячмінь», «Лугом іду, коня веду»), чимало з яких ним записано і зберігаються в особистому його архіві. Занотовані ним і свідчення про обрядові дійства, обрядові пісні, зокрема весільні, вказують на функціонування у місті традиційної української родинної обрядовості. Ми дізнаємося про існування певних обрядів і звичаїв, зафіксованих у народних піснях. Так, коментуючи слова «Созови, созови, наш отамане, весь дівочий кол», О. І. Маркевич відзначає, що в молодіжних об’єднаннях такого звичаю ще дотримуються. Дізнаємося й про існування такої форми молодіжного дозвілля, як досвітки («та не пускай їх на до­світки подовгу гулять»), тощо.

У першій половині ХХ ст. традиційна обрядовість у місті швидко трансформується, поступово втрачає ознаки етнічності, однак знання про обряди і звичаї батьків та дідів збереглися у пам’яті українців-одеситів і ще слугували основою формування української ідентичності. Цього достатньо, щоб зрозуміти необхідність реанімування механізмів пізнання, плекання української етнічної культури.

Вельми повчальним тут може стати набутий українцями на півдні досвід у справі збереження рідної мови та обрядовості. Прикладів достатньо. Особливої уваги заслуговує досвід українців у Нижньому Подунав’ї, зокрема у дельті Дунаю, де в останній чверті XVIII ст. сформувалася Задунайська Січ і мережа українських поселень. За порівняно короткий час українці стали настільки впливовими в економічному секторі, а саме в дунайському судноплавстві та європейській Дунайській комісії, що, як повідомляли відомому дослідникові Федору Вовку, «майже всі службовці європейської Дунайської комісії — німці, французи, англійці…зовсім не знають ро­сійської, говорять достатньо добре українською», а його респондент Ананій Коломієць стверджував: «…у Тульчі дуже важко знайти… хто не говорив, або не розумів по руснацьки». Це результат системних дій української громади.

Українці опікувалися освітою і просвітництвом. На Січі було мало неграмотних. Зберігався підвищений інтерес до історії українського народу, козацтва, переказів і народних пісень. За відсутності на Січі кобзарів і лірників носіями історичних знань та українського фольклору були окремі люди, які формували історичні уявлення, передавали наступним поколінням знання про минуле. Інтерес до знань задовольняла і січова бібліотека. Підтримкою «письменництва» на Січі займалися військові священики і писарі. Мали навіть школу, у якій навчалися діти з навколишніх сіл, та й дорослі.

Важливу роль у житті української громади, її консолідації — необхідної умови збереження ідентичності — відігравала церква. Узгоджена взаємодія громади і церкви мала позитивні наслідки: священнослужителів обирали парафіяни, й були вони на утриманні сільських громад. Ще дотримувалися старого звичаю обирати священика навіть не із стану духовенства.

Такий підхід, спрямований на збереження української виразності, який сьогодні ми називаємо системним, передбачає об’єднання зусиль усієї української громади, координацію різноманітних дій і методів заради досягнення поставленої мети. У ХІХ ст. це добре розуміли.

Хіба втратив цей досвід актуальність?

Маємо пам’ятати: далеко не кожна людська спільнота створила мову, культуру і стала народом. Народ, якому це вдається, називають великим. Українці стали великим народом. І кожне поколін­ня українців має виконувати відповідальне завдання — зберігати й примножувати насамперед культурні надбання попередників. Ми ще є носіями української мови і культури і не маємо права їх втратити.

В’ячеслав КУШНІР.

 

 

Переглядів: 1292
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua