РубрикиБез рубрики

Приспана колискова, або Ціна квартирного питання

Скільки високих слів сказано про материнство, про любов-пуповину, яку не здатна обрізати у породіллі жодна обслуга. Бо дається та любов не земними потугами, а самим Господом Богом. Тим, що значно сильніше за нас. Назавжди вона лишається незбагненним дарунком долі. Ось лежить дитя у колисці. Малесеньке, абсолютно безпомічне, нічого не здатне тобі заподіяти, і ти прикута до нього, ніби велетенськими ланцюгами. На все життя, до останнього подиху.

Першим виявом всеосяжної любові є материнська колискова над ліжечком немовляти. Потім — уже й старшенької дитини. Мабуть, кожному з нас давно відома істина про те, що жорстокість породжує жорстокість. Отже, любов повинна породжувати взаємну любов? Проте в повсякденному житті це твердження іноді втілюється з точністю до навпаки. Мимоволі зринає думка: навіть таке прекрасне почуття повинно бути якимсь дозованим чи уміло застосовуваним, аби не обернутися відвертим злом.

Згадую давню історію не надто близької знайомої на ім’я Людмила. В особистому житті їй не поталанило. Обранець, з яким стала на рушник, виявився ще тим вітроготом, легковажним і ненадійним. Зрозумівши, що для маленького синочка це не батько, вирішила: хай краще не матиме ніякого, ніж такого. І пішла з трирічним Дениском, як то кажуть, у світи.

На одному з підприємств великого міста напитала «посаду» прибиральниці. Радості з неї небагато, але привабило те, що до «посади» додавалося житло. Яке? Це особливе питання. У зоні приватного сектора підприємство колись мало власне підсобне господарство з поголів’ям свиней і курей. Потім мода на такі промисли минула, й залишилися пусткою кілька сараїв. Одне з цих підсліпуватих приміщень дісталося Людмилі. Якщо той, хто тоне, хапається за соломинку, то безхатченко теж харчами не перебирає — бере, що дають. Взяла й вона. Тим більше, що це, з дозволу сказати, житло навіть не кваліфікувалося як відомче. Так у матері з дитиною з’явилася власна «нерухомість». Довгенько довелося її вивітрювати, аби позбутися духу, що залишився від свиней. Десь роздобула вживані хатні речі, застелила земляну підлогу домотканими доріжками. І зажили, як жартувала Людмила, «на всі сто».

Звідси Дениска провела до школи, а сама, з огляду на те, що житло не відомче, у прибиральницях затрималася недовго. Адже по закінченні школи на спеціальних курсах отримала професію товарознавця. Як вона тепер згодилася! Ставши за прилавок у великому магазині, кмітлива, охоча до роботи жіночка невдовзі вже завідувала секцією. Трохи пізніше отримала рекомендації для заочного навчання у торговельному технікумі. Словом, стрімко «росла над собою».

Познайомилася з Людмилою, коли вона вже була директрисою чималенького гастроному. Передовою, авторитетною, з партквитком у кишені. Денис у той час служив в армії. Пригадую, якісь невідкладні справи привели мене до неї додому. Хто б міг подумати, що ця владна, величава жіночка мешкає у такому сараї, що тут зустрічатиме сина-солдата, якого любить до безтями?!

Всю свою нерозтрачену душевну пристрасть, що мала б належати непутящому чоловікові, Людмила перенесла на сина. Про що б не розмовляли, вона починала й закінчувала словосполученням «мій синуля». Іноді хвалилася ним так, що трохи незручно було слухати. Причому, була твердо переконана: Денис любить її не менше, «заради мами синуля готовий на все». Я те слухала, а сама з жахом оглядала звичні для цієї родини «апартаменти». Коли шокуюче враження трохи притупилося, почала прямо кричати, аби Людмила йшла у виконком і вимагала комісію для обстеження житлових умов. Своїх і сина, який стоїть на захисті Батьківщини.

Послухалася, пішла. Можна довго розповідати про всі митарства у бюрократичних лабіринтах, однак головне — результат. З армії Денис повернувся вже не в сарай, а у нормальну двокімнатну квартиру на четвертому поверсі. Була я у них на входинах. Очі обох новоселів світилися такою радістю, що збагнути її могли лише ті, хто бачив сарай. Можна було б сказати: зажили щасливо, якби Людмилу не обсіли тяжкі хвороби.

Але трималася, як і раніше директорувала, мала непогану копійку, як і належить в усі часи торговельним працівникам. Коли Денис надумав одружитися з дівчиною із сусідньої Молдови, взяла на себе усі клопоти. Весілля в кафе у ті часи було рідкістю. Тож усе організувавши, Людмила почувалася, немов верховний головнокомандуючий. На кількох родичів, котрі супроводжували наречену, дивилася зверхньо, мовляв, який там їхній внесок — дві торби харчів та кілька бутлів вина. Не всі гості те ставлення завважували, гуляли весело й гучно.

Відшуміло весілля. І пішла вчорашня наречена невістчити у двокімнатну квартиру. Як їй далі велося, не важко уявити: там не сядь, там не стань. «Ти чому взяла мій рушник?», «Не займай довго телефон», «Сину, твоя жінка — нечупара»... Одне слово, весь «джентльменський набір» побутових претензій. Зрозуміти їх можна. Хіба проживши півтора десятка років у сараї, ви б інакше ставилися до здобутих, нарешті, хоромів? Причому, синові прощалося все, невістці — нічого.

У такій фронтовій обстановці молода сім’я невдовзі розпалася. Невістка повернулася до своїх родичів. Денис безроздільно залишався біля мами. Викликав «швидку допомогу», навчився робити уколи, масажі, коли треба — зупиняти судоми. Синуля! Що тут скажеш?

Проте, засліплена материнською любов’ю, Людмила чогось не збагнула, недобачила. Якогось одного далеко не чудового дня замість турботливих синових рук знайшла записку: «Не чекай, не повернусь». Розпачу не було меж. Як же він міг її, таку немічну, залишити самотою? Хто тепер догляне, хто допоможе?

А ніхто. Інколи зазирали сусіди. Однак, знаючи владну Людмилину вдачу, допомагали не надто охоче. Вона не вміла просити, лише — наказувати. Таким не співчувають.

Через чужих людей довідалася, де прилаштувався на роботу синуля. Виявилося, в іншій області, за кілька сотень кілометрів. Пробувала кликати додому. У відповідь — ані словечка. Зате, коли Людмила від болячок і нестерпної жури померла, син швидко подолав дорогу додому. Приспана материнська колискова не обізвалася у його душі гіркотою. Відчув лише полегкість звільнення.

На моїй пам’яті це не єдиний приклад неоплаченої любові. Часто згадую колишню колежанку Зою. Здається, не було на світі бажання, яке б вона не виконала для своєї доньки. Тремтіла над нею, як над рідкісною квіткою. А донька була звичайна, зі своїми примхами, часто — несусвітніми забаганками. Зоя потурала всьому, аби тільки Ларисочка завжди посміхалася, була задоволеною.

Веселу й досить-таки вродливу Ларису «оперативно» підхопив сусідський парубійко. Місяць-другий походили попід ручки та й до ЗАГСу. А де ж жити разом? Звісно, у Лариски. У нього батьки, молодші брат і сестра, в неї — тільки мама. Що там з нею рахуватися?!

Колись давно Зоя з маленькою Ларисою отримала однокімнатну квартиру. Тут і зросло її золотце. Тепер належало потіснитися. Молоді — у кімнаті. Мама — весь день на роботі, на ніч — розкладачка у кухні. Так і жили, доки Лариса не завагітніла. Для Зої зник і той життєвий простір, що був. На щастя, познайомилася з вдівцем, котрий мав власне житло. Пішла у прийми. Чоловік виявився добрим, лагідним, мав дорослих, уже одружених сина й доньку, які жили окремо.

Зоя поселилася в нього надовго. Вже й двійко онучат попідростали. Тіснувато стало Ларисиній сім’ї в однокімнатній квартирі. Раз у раз скаржилася на це матері. Що робить у таких випадках любляча душа? Правильно: й останню сорочку зніме. Вишкребла з ощадкнижки все до копієчки, віддала доньці, щоб «з доплатою» розширила житло. Лариса пристала на те, не змигнувши оком, а мати продовжувала «бомжувати». Якось заїкнулася вдівцю:

— Може, ти б мене прописав у себе?

— Навіть не мрій. Живемо, доки живеться, а квартиру нікому, окрім своїх дітей...

Так і залишилася Зоя поміж небом і землею. Ніби є дах над головою, а насправді жінка — безхатченко. Кому могла розповісти, як це пригнічує, не дає спати ночами? Жорстокості власної дочки ніби й не усвідомлювала. Як і раніше, безтямно любила. Вже не тільки її, а й двох чарівних онучок. Де що могла викроїти — все для них. Молоде сімейство з апетитом брало все з бабусиних рук, але життям її самої ніхто не цікавився.

Коли злягла з тяжкою простудою, господар квартири, де жила, ніяких обов’язків на себе не взяв. Зателефонував Ларисі, мовляв, забирай свою хвору матір. Забирати додому тій не хотілося. Відвезла у лікарню. Вже було холодно, а тепло туди ще й не думали подавати. Застуду поглибило запалення легенів. Зою майже ніхто не навідував. На таких, як вона, лікарі не надто звертають увагу. Згасла ще не старою, навіть вродливою. Віддавши все...

Отакі дві життєві історії, коли любов не рятує, не облагороджує, а навпаки — обертається підсвідомою жорстокістю. Ні Денис, ні Лариса нічого аморального у своїх вчинках не бачили. Мами ж хочуть їм добра, от вони те добро (за власним розумінням) для себе й обирають. Звикли, що все для них. Здавалося б, матері мали бути з цього щасливими. Але і Людмилу, і Зою вбила неоплачена материнська любов. Буває й такою ціна вічного квартирного питання.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.

 

 

Переглядів: 701
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua