РубрикиІсторія

Білгородська фортеця на сторінках історії та в легендах

Серед буджацького степу, в цьому, як здавалось ще у ХХ сторіччі, одвічному трикутнику слов’янсько-румунсько(молдовсько)-турецької боротьби, над берегом Дністровського лиману і за 20 кілометрів від чорноморського узбережжя розкинулося місто, знане нині як Білгород-Дністровський. На тлі розташованих поблизу курортів з явно вираженим сезонним характером — Затоки та Кароліно-Буґазу — Білгород у вигіднішому становищі. Адже попитом серед туристів він користується цілорічно. Завдяки... Тільки не кажіть, що ви не чули про середньовічну фортецю у цьому місті. Так, саме цим фортифікаційним шедевром Білгород вабить до себе тисячі мандрівників щороку. І ця увага з боку шанувальників старовини цілком виправдана. Цю фортецю за грандіозністю, величністю, потужністю та станом збереженості на цілком заслужених підставах ставлять в один ряд з українськими твердинями у Кам’янці-Подільському, Хотині та Судаку.

Якщо вже на цьому етапі ваше серце почало прискореніше битися, думки скерувались у напрямку найближчих вихідних, а рука потяглася до кишені рахувати гроші, значить, не все ще втрачено — будуть з вас люди, тобто туристи. І щоб такий неосвічений турист стосовно півдня України, як ви, не ламав голову не так, як не треба, не втрачав надії без сподівань і не піддався блудові у незайманому місті, спробую вам допомогти. Плата — куплена вами газета. Погодьтеся, майже задарма.

Головне для вас — дістатися з рідного населеного пункту до Одеси вранці. Це в разі, якщо ви їдете десь з півночі або Криму. З розкладу, який пропонує «Укрзалізниця», це зробити неважко. В цьому випадку Одеса — ваш обов’язковий транзитний пункт подорожі. І коли ви не володієте десь пришвартованою в гавані яхтою, то, прибувши вранці до залізничного вокзалу Одеси, маєте два варіанти: а) дешевий, але довший час їзди до Білгорода — електропотягом і б) дорожчий, але швидший — бусом. Буси курсують від того ж двірця часто, електрички — рідше, у літню пору — приблизно щодві години. Але чітко за графіком, тому — без запізнень.

Долаючи шлях з Одеси до Білгорода, попри можливу втому, ліпше не спати. Адже на піщаній косі ви маєте можливість побачити чудовий пейзаж: з одного боку — Дністровський лиман, з іншого — Чорне море. І це на відстані лишень кількох метрів!

Й от ви у давньому місті, з понад 2500-річною історією. Судячи з назв вулиць — Дзержинського, Леніна, Фрунзе, Чапаєва, Карла Маркса — місто справді давнє. Не дивуйтесь, побачивши на будинку табличку з написом «ул. 28 июня» — про конституцію незалежної України у радянський період годі було мріяти. Ще з тих часів вулиця названа в пам’ять, як щиро переконані білгородці, визволення їхнього міста. Ні, не від комуністів — з-під румунів. Білгородці послідовні до кінця.

Аби не блукати вулицями з назвами, вартих музею комуністичних репресій, пропоную від залізничної стації піти брукованою вулицею Вокзальною до самого її кінця, далі — праворуч — велелюдною і гамірною Ізмаїльською, яка й виведе вас до омріяної фортеці. Якщо ж ви не отримуєте задоволення від натовпу і купи автівок, можете з Ізмаїльської звернути ліворуч і, промайнувши квартал, долати відстань до фортеці паралельною, значно тихішою вулицею. Ця піша подорож займе близько 30 хвилин. Якщо ж така ситуація видається через якісь обставини безнадійною, можете скористатися послугами таксі. До речі, пройшовши саме Ізмаїльською, можна побачити, якщо дивитись не лише під чи на ноги, головний храм міста, що є пам’яткою архітектури ХІХ ст. у стилі класицизму — Вознесенський собор.

Й ось нарешті ви досягли мети — перед вами Ак(к)ерманська фортеця. Виникає логічне запитання: чому у місті Білгороді-Дністровському фортеця з назвою Акерманська? Тут без знання історії не розібратися. Справа в тому, що протягом своєї давньої історії місто належало до різних державних утворень і серед різних народів мало свою назву. Але через забудову поселення місцевим каменем білого кольору — черепашником або вапняком — майже кожне найменування означало «біле місто» чи «біла фортеця». Так, візантійці називали його Левкополь, угорці — Феґервар, італійці — Монкастро, німці — Вайсенберґ, греки — Аспро-Кастро, молдовани і румуни — Четатя-Албе, араби — Акджа-Кермен, слов’яни — Білгород, а турки, під владою (понад 300 років) яких фортеця активно реконструювалася, — Акерман. Отже, назва Акерманська — не більше, ніж данина історії.

Історія цього міста починається у далекому VI ст. до н.е., коли вихідці з малоазійського міста Мілета заснували над Дністром поселення

Офіус, яке згодом було перейменоване на Тиру. Залишки давньої Тири, що розташовані на місці нинішнього Білгорода-Дністровського, є винятковою пам’яткою історії та культури. З тих часів збереглися рештки житлових та господарчих будівель, оборонних споруд, численні керамічні й металеві вироби та монети. За майже тисячорічну історію Тира пережила неодноразові набіги ґетів, ґотів, гунів, а в перших століттях місто входило до складу Римської імперії (провінція Долішня Мезія) з назвою Алба-Юлія. У ХІІ ст. Білгород перебуває у складі Галицько-Волинського князівства як південний форпост Київської Русі, а з 1214 року потрапляє під владу Угорського королівства, отримуючи назву Фегервар. На рубежі ХІІІ—ХІV ст. Білгород потрапив під владу ґенуезьких купців, які після падіння 1204 року Візантійської імперії закріпилися у Криму та у ряді місць на чорноморському узбережжі. Саме з часами їхнього панування пов’язують будівництво великого укріпленого замку. Ґенуезці почали називати місто Монкастро, або Маврокастро. Наприкінці ХІV ст. (за іншими даними — у першій половині ХV ст.) Білгород з людністю майже 20 тисяч осіб потрапляє у залежність від Молдовського князівства, змінивши ім’я на Четатя-Албе. У середині ХV ст. він був найбільшим містом Молдови і вважався центром православ’я у князівстві. Окрім того, він стає головним портом та столицею південних провінцій Молдови.

До того часу завершується й спорудження потужної фортеці — однієї з видатних та цікавих пам’яток оборонного зодчества Середньовіччя. Про будівництво мурів з вежами і брамою за молдовських князів свідчать вмуровані у стіни написи — 1438, 1440 і 1454 роки. Припускають, що зведення фортеці відбувалося руками руських майстрів приблизно в останній третині ХІV — першій половині ХV сторіч. Ім’я одного з майстрів зазначено на одній з веж, де вказано, що фортецю спорудив майстер Федорко «при шляхетнім господарі Стефані». На користь слов’янського походження фортеці свідчить також її архітектура. Цитадель збудовано у візантійському стилі, а загальне планування фортеці нагадує планування багатьох середньовічних руських твердинь.

Український письменник ХІХ сторіччя Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описує Білгород-Дністровський: «Акерман був розкинутий на горах і ніби виставив напоказ проти сонця свої біленькі хати, закидані садками та виноградниками. Над самим лиманом стояла давня Генуезька твердиня з високими, довгими, темними стінами з визубнями й зазубнями зверху. Поверх стін, порослих зеленим бадиллям, стриміли високі башти. Муровані стіни з баштами ніби виходили просто з води, а в воді одбивались такі самі стіни й башти, неначе хотіли впасти в глибоку синю безодню. На горах біліли й блищали бані церков, шпичасті верхи дзвіниць. Увесь височенький зелений берег з садками, церквами одбивався в воді, як в дзеркалі, а над горами синіло, мов густа синька, пишне південне гаряче небо».

В усі часи твердиня захоплювала, дивувала своєю могутністю та неприступністю. Збудована на високім скелястім березі Дністровського лиману з місцевого каменю — вапняку, фортеця у плані являє собою неправильний багатокутник площею близько 9 гектарів. Піднявшись на бічний майданчик мурів, можна обійти фортецю периметром та ознайомитися з архітектурними особливостями захисної лінії. Протяжність її захисних мурів, завтовшки 1,5 —5 м, становить близько 2,5 км, висота мурів і башт — від 5 до 15 м. З півночі фортецю омивають води лиману, а з решти трьох боків її оточує глибокий рів, вирубаний у скелі. Первісно рів, завглибшки близько 20 м та завширшки 14 м, у разі необхідності заповнювався водою. Через нього до головного входу у фортецю — Кілійської брами — перекидався підйомний міст. Сьогодні тут розмістились численні ятки з сувенірами, а при вході до фортеці, якщо ви не загарбник, ваш гаманець не дорахується певної суми.

У фортечні мури було вбудовано 26 (за іншою інформацією — 34) веж, деякі з них збереглися донині і пов’язані з давніми легендами та переказами. Так, наприклад, одна з башт носить ім’я Овідія. Переповідають, що саме місто Білгород стало прихистком для римського поета-вигнанця Овідія, на честь якого й названо вежу. Але це не більше, ніж легенда, адже Овідій відбував покарання у містечку Томи, що є районом нинішньої Констанци, де згодом була виявлена його могила.

Овідієва вежа має й другу назву — Дівоча. Про виникнення цієї назви існує така легенда.

У молдовського господаря Олександра Доброго буцімто була донька — принцеса Тамара. Жорстока принцеса оточила себе розбещеною прислугою і, користуючись відсутністю батька, який часто очолював походи на битву з ворогами, грабувала навколишні поселення. Одного разу, коли Олександр зібрався у новий похід, Тамара попросила в нього грошей — нібито на будівництво монастиря. На таку справу батько не відмовив. Отримавши гроші, Тамара наказала з усього князівства зігнати людей до Білгорода. Проте не дім для божих слуг насправді задумала споруджувати доня. Над лиманом незабаром виросла могутня фортеця, до якої перебралася Тамара з челяддю, оголосивши себе незалежною царицею. Відтоді розбійницькі набіги здійснювалися з фортеці. Пограбування та пожежі знелюднили навколишні міста і села. Чутки про жорстоку царицю-самозванку поширились далеко за Дністер та Дунай, навіть за Чорне море. Й ось повернувся з походу Олександр Добрий. Замість монастиря він побачив твердиню, але найбільшу прикрість батько мав з того, що володаркою цих неприступних мурів виявилася його дочка-зрадниця. Засумував батько і зрікся Тамари, прокляв її та звелів ув’язнити до вежі, аби стражданнями і смертю спокутала вона свої гріхи. Тільки-но батьківські прокльони донеслися до темниці, донька одразу заснула вічним сном. Сплячу і внесли її до вежі, названу відтоді Дівочою. Далі легенда переповідає, що Тамара може прокинутись, якщо з’явиться лицар, який подвигами своїми спокутує її провину і візьме принцесу собі за дружину. Проте минули сторіччя, а лицар не прийшов і не прокинулась Тамара. Ця поетична вигадка говорить про те, що нарузі над народом, зраді, клятвопорушенню ніколи не було й не буде прощення.

Внутрішніми захисними мурами фортеця поділена на чотири подвір’я — фортечне, цивільне, гарнізонне та господарче, — кожне з яких мало власне призначення й могло витримати облогу самостійно.

Цивільне подвір’я призначалося для захисту місцевого люду під час облоги. Воно є найбільшим — майже 5 гектарів. На ньому містились житлові будівлі, які у ХІХ ст. були розібрані. Також на цьому подвір’ї була мечеть, від якої зберігся мінарет, що був збудований на руїнах християнського храму ХІІ—ХІІІ ст. До 1918 року мінарет використовувався як маяк. На його вершині у туманну погоду та нічний час запалювалися вогні, вказуючи шлях суднам, що проходили Дністровським лиманом. На відстані метрів сорока від мінарета височіє найбільша у фортеці чотирикутна триповерхова Вартова вежа, що спостерігає за численними відвідувачами й сьогодні. Це головний спостережний пункт фортеці. З його горішнього майданчика околиці міста проглядаються на 15 — 20 км, і варта, що чергувала на вежі, могла заздалегідь попередити про небезпеку й ударами в набат своєчасно здійняти тривогу. У великому льосі під вежею зберігалися запаси провіанту, фуражу та боєприпасів. Від Вартової вежі та мінарета широка стежка веде до башти Пушкіна. Ця прямокутна триярусна споруда останньої третини ХV ст. була північно-західним бастіоном фортеці. З боку міста на рівні третього поверху — просторий балкон-лоджія. Звідси у грудні 1821 року милувався живописною панорамою міста та дзеркальною поверхнею Дністровського лиману російський поет Олександр Пушкін. У пам’ять про відвідини міста поетом вежа носить його ім’я.

У мурі поблизу Вартової вежі є арка, крізь яку можна потрапити до гарнізонного двору. Площа цього подвір’я становить близько 2 гектарів. Тут розміщувалися казарми, стайні та склади для амуніції. Найдавнішою спорудою фортеці, яку можна тут побачити, є цитадель — неприступна фортеця у фортеці. Цитадель, як дехто вважає, звели генуезці у ХІІІ ст., тому її ще називають генуезьким замком. Але інші науковці доводять, що об’єкт було зведено Візантією ще у V—VІ ст. В дні облоги цитадель була останнім оплотом оборони фортеці. На верхівці куртин, як називають фортечний мур між вежами, розташовані десятки бійниць, що призначалися для кругової оборони. Бійницями обладнані й наріжні вежі, кожна з яких, опріч оборонного значення, виконувала й інші функції. Ліворуч від входу до цитаделі розташована В’язнична вежа, або башта-темниця, яка протягом сторіч слугувала місцем ув’язнення військовополонених та непокірних підданих. У мури казематів були вмуровані металеві кільця, а кам’яною підлогою протягнутий важкий залізний ланцюг, до якого прив’язували бранців. Ця вежа була свідком багатьох людських трагедій, пам’ять про які збереглася в усній народній творчості. Спливла не одна сотня років, а легенда про вежу та незламну українську дівчину-патріотку Парасковію досі жива серед мешканців Бессарабії. Ось про що вона розповідає.

...Жила у місті дівчина, як сонце ясна, як небо чиста, як троянда прекрасна. Звали її Парасковією. Розумною була дівчина і серцем чистою. В кого лихо скоється чи радість, кожний до Парасковії іде, душу свою відкриє, порадиться з мудрою красунею. Почули про неї яничари і вирішили так: якщо схилити Парасковію на свій бік, то й решта мешканців міста підуть за ними. Викликав до себе дівчину Узук-паша і мовив, показуючи на скрині з золотом: «Усе твоїм буде. Дам тобі за чоловіка лицаря хороброго, як гірський орел, як молодий місяць, і житимеш з ним у палаці кришталевім над берегами священного Боспору. Схили лишень голову свою під промінням півмісяця, визнай владу і віру великого султана». Відповіла йому красуня: «Ні, не потрібні мені ані золото, ані срібло, і палаців царських мені не треба. Хочу жити вільною птахою, нехай й в очеретяній хижі, але щоб над моєю головою світило рідне сонце, аби перед моїми очима простягався мій рідний степ, і щоб оточували мене мої рідні, вільні земляки, а ви, чорне вороння, аби згинули, як морок нічний зі сходом сонця». Спалахнув після її слів гнівом і злобою Узук-паша і наказав ув’язнити Парасковію до вежі-темниці. Але щира віра у праве діло, пристрасна любов до Вітчизни та свого народу навіть гори зруйнують. От і впало важке каміння темниці, і дівчина опинилась на волі. Три яничари кинулись її наздоганяти. Ось вже один яничар наздогнав її, ось він замахнувся ятаганом, аби знести голову з рамен непокірної полонянки, але саме в цю мить зникла Парасковія — як дим розтанула, наче її не було зовсім. А на тім місці, де вона востаннє ногою ступила, заструменіло з-під землі джерело чистої, прозорої, життєдайної води. А вороги на тому самому місці у кам’яні глиби перетворились.

Багато часу відтоді минуло, багато води з Дністра у море утекло, а від кам’яних глиб нічого не лишилося — час стер їх на порох, вітер розніс, розвіяв його білим світом. А джерело чистої і цілющої води й досі струменить з-під землі. Його Парасковою криницею називають. Подейкують, хто хоч раз нап’ється з того струмка, силу в собі велику відчує, землю рідну полюбить навіки і ворожа сила його не поборе.

У цій, як і в інших легендах Бессарабії, показані стійкість, непокірність місцевого люду, що протягом сторіч боровся з іноземними загарбниками за свою свободу та незалежність. А джерело з такою назвою справді існує — у передмісті Білгорода-Дністровського. Протягом багатьох років сюди приходили мешканці міста та його околиць, приносили квіти, як данину пам’яті патріотичному подвигу простої дівчини.

Поряд з В’язничною баштою, праворуч від входу на подвір’я цитаделі, стоїть Комендантська вежа, відома ще назвами Адміністративна, Ханська. Два з трьох її поверхів оснащені гарматними амбразурами, периметром горішнього — рушничними, що дозволяло у потрібний час скористатися вежею як одним з могутніх бастіонів. Також тут містився комендант.

Третя вежа цитаделі з боку Дністровського лиману, що з’єднана куртиною з В’язничною вежею, носить назву Скарбнича. Ординці, ґенуезці, османські завойовники, що господарювали у Білгороді в різні часи, зберігали у цій башті награбоване в місцевого люду цінне майно, гроші та золото. Тут містилася скарбниця міста. Але до наших днів збереглася лише долішня її частина, горішня впала 1888 року.

Четверта вежа — Придворна, розташована на протилежнім розі від Комендантської, слугувала одним з двох запасних виходів з цитаделі. Широкі кам’яні сходи всередині цієї споруди були засобом сполучення між трьома поверхами замку. Наявність амбразур, створених колом, давала можливість тримати під контролем підступи до фортеці як з боку лиману, так і з суходолу, звідки частіше насувалася небезпека. Деякі вежі цитаделі, товщина яких сягає до 5 м, первісно були вкриті свинцевими аркушами, але турки, захопивши фортецю у ХV ст., переплавили свинець на кулі та ядра. У північній куртині цитаделі збереглися залишки керамічного водогону і кам’яний басейн для запасів прісної води, а це свідчить про те, що фортеця мала централізоване водопостачання. На випадок ушкодження водогону на її території були й колодязі. Також за мурами цитаделі, площа якої трохи більша 300 кв. м, містилися порохівня, охорона коменданта.

Господарче, або портове, подвір’я нині майже цілковито зруйноване. Воно розташовувалося над берегом лиману і призначалося для торгівлі та складування краму.

Свою роль в обороні фортеці зіграли й підземні укриття та таємні ходи, які сьогодні практично не вивчені. Протягом усієї своєї історії Акерманська фортеця мала величезне значення в оборонній системі різних держав і неодноразово захищала місто від ворогів.

Найнебезпечнішим загарбником у Середньовіччі була Оттоманська Туреччина, котра, підкоривши всі країни Малої Азії та Балкан, пішла на Бессарабію. У ХV ст. Оттоманська імперія робить низку спроб захопити Білгород та фортецю (1420, 1454, 1475 роки). Це був час, коли загроза турецького поневолення нависла над усією Південно-Східною Європою.

Найжорстокіший удар був завданий у серпні 1484 року, коли 300-тисячне військо турецького султана Баязета ІІ знову підійшло до міста, яке вони називали ключем до всієї Польщі і Галичини. Турки спільно із загонами підкореної Волощини, 50-тисячною армією кримського хана Менглі-Гірея та 100 бойовими кораблями обложили фортецю з усіх боків. Нападники засипали глибокий фортечний рів, копали траншеї для артилерії, обстрілювали з усіх боків, а потім пішли на штурм. Після відважного

16-денного спротиву захисники фортеці були змушені здати її ворогові. Місто було пограбоване й зруйноване, а більшість його мешканців — вирізано або продано в рабство. З чисельності населення близько 200 тисяч залишилося лише кілька сотень рибалок з родинами. Назву міста змінено на нову — Акерман, що у перекладі з турецької означає «білий камінь». На довгі понад три сторіччя було встановлено турецьке панування. Нова влада розуміла величезне стратегічне значення фортеці і докладала великих зусиль щодо підтримки бойового стану фортечних споруд, активно реконструюючи оборонну систему, пристосовуючи її до вимог нової епохи у військовій справі.

Але поневолене населення не припиняло боротьбу за своє визволення. Неодноразово йому на допомогу приходили запорізькі козаки. Уперше козацьке військо з’явилося під Білгородом 1517 року (під проводом українського шляхтича Предслава Лянцкоронського; за іншими даними, це сталося у 1516 та 1528 роках). Кількома десятиріччями пізніше, коли молдовський воєвода Іван Лютий (1572—1574) розпочав збройну боротьбу проти турків, йому допомагали запорожці. Так, один з козацьких загонів на чолі з Іваном Покотилом зайняв 1574 року місто, але вибити турецькі війська з Акерманської фортеці не зміг, і за кілька днів козаки мусили відійти. 1595 року козацькому загонові під проводом гетьмана Григорія Лободи вдалося оволодіти містом, проте й цього разу старовинна фортеця залишилася в руках турків. У XVII ст. походи українських козаків на Білгород тривали під проводом Євстахія Дашкевича, Івана Сулими, Семена Палія, Івана Сірка та інших полководців.

У XVIIІ ст. Росія, що перетворилася на велику світову державу, почала боротьбу за північне узбережжя Чорного моря. Незабаром після перемоги при Кагулі бригадир Й. А. Іґельстрем 1770 року підійшов до Акермана і після 10-денної облоги змусив турецький гарнізон капітулювати. Однак за умовами миру 1774 року місто знову відійшло до Туреччини. Після появи під мурами Акермана загону донських козаків на чолі з М. Платоновим та підходу основних сил під командуванням Григорія Потьомкіна 1789 року росіяни зайняли місто вдруге. Але за умовами Яської мирової угоди 1791 року місто знову відійшло до турецьких володінь.

На початку російсько-турецької війни 1806—1812 років до Акермана наблизився корпус Армана Рішельє. Турецький гарнізон 1 грудня 1806 року капітулював і стародавній Білгород відійшов до Російської імперії. Але офіційно це сталося 1812 року, коли у Бухаресті була підписана мирова угода, за умовами якої усі землі між Прутом та Дністром переходили до Росії.

У ХІХ ст. Білгород, вигідно розташований на транзитних шляхах до чорноморських портів, швидко перетворюється в один з осередків внутрішньої та зовнішньої торгівлі Бессарабії, втрачаючи оборонну функцію. Тому 1832 року фортецю знімають з реєстру оборонних споруд, і вона втрачає своє пряме призначення. Але остаточно занепасти їй не дав 1896 рік — саме тоді ухвалено рішення про оголошення фортеці пам’яткою історії та архітектури.

Розпад Російської імперії 1917 року мав вплив на подальший розвиток міста. 9 березня 1918 року Білгород разом з усією Бессарабією було загарбано Румунією, поселення знову називають Четатя-Албе. 28 червня 1940 року місто було взяте радянськими військами, але вже за рік — 25 липня 1941-го — воно було знову окуповане профашистською Румунією. Багатьох мешканців за час окупації фашисти мордували і розстрілювали у кам’яному кар’єрі, що на території фортеці. 22 серпня 1944 року радянські війська штурмом оволоділи містом. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1945 року місту повернуто його історичну, слов’янську назву — Білгород. Але на відміну від Білгорода, що на Слобожанщині в Росії, його стали називати Білгородом-Дністровським. З розпадом Радянського Союзу 1991 року Білгород-Дністровський перебуває у складі України. За оцінкою 2008 року у місті проживало 50,5 тисячі мешканців.

ОКРАСОЮ і символом Білгорода й досі є Акерманська фортеця. Сьогодні вона — пам’ятка національного значення. Попри численні історичні події, реставрації та перебудови, фортеця зберегла свою первісну структуру. Своєю могутністю, красою та легендарною історією вона вабить численних туристів. Тут також відбуваються пісенні фестивалі, театралізовані вистави, під час яких можна побачити «штурм» фортеці чи взяти участь у лицарському двобої, знімаються захоплюючі художні фільми.

У різні часи Білгород відвідували видатні діячі української культури: композитор Микола Лисенко, поетка Леся Українка, письменники Іван Карпенко-Карий, Іван Нечуй-Левицький, актори Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Були в цьому місті також знані поляки Адам Міцкевич та Юзеф Крашевський, росіяни Олександр Пушкін, Максим Горький, Костянтин Паустовський, Валентин Катаєв, Федір Шаляпін. Цей список можете продовжити і ви. Але тільки не написом на кшталт «тут був Вова». Історія цього не оцінить.

Отож фортеця запрошує. А я лише побажаю щасливої дороги і нових вражень легким на підйом, а для тих, хто не зовсім легкий, сподіваюся, була цікавою, нехай і шпальтами газети, ця маленька подорож історією одного з найдавніших міст України та Європи.

Павло ШУБАРТ,
публіцист, дослідник української архітектури, світляр.

 

Переглядів: 3974
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua