РубрикиБез рубрики

Перо нескореного крила

До  75-ї  річниці  від  дня  народження  В’ячеслава  Чорновола

Велике бачиться на відстані…

Так день від дня з відстані тієї березневої трагедії виростає перед нашими очима постать лідера тоді ще потужної партії Народний рух України, невгамовного й рухливого, як ртуть, В’ячеслава Чорновола.

Ще ніби вчора для багатьох із нас він був просто Славком, а сьогодні постає в пам’ятниках, назвах вулиць і шкіл, і ми поволі починаємо усвідомлювати, з ким звела нас доля. Це ще перші, багато в чому невиразні обриси цієї багатогранної постаті.

У книзі Михайла Хейфеца «Українські силуети» зафіксовано такий епізод: «Я чув, — оповідає Хейфец, — як майор Пікулін за дверима карцерної камери питав Чорновола, який міністерський пост має отримати він у незалежній Україні. В’ячеслав не витримав: «Громадянин начальник, у незалежній Україні я буду займати єдину посаду — редактора опозиційної газети!» [5.140].

Це була характерна обмовка, бо й у незалежній Україні Чорновіл не міг стати підспівувачем влади і раз-по-раз опинявся в опозиції до неї. Але ще більш характерною для нього була мрія про вільну, без зовнішнього цензора журналістську працю, до якої він мав не лише нездоланий потяг, а й блискучий хист.

Свою журналістську кар’єру Чорновіл розпочав у редакції газети «Молода гвардія», звідки був звільнений після відомого епізоду в кінотеатрі «Україна», коли разом із Дзюбою та Стусом запропонував встати всім, хто протестує проти арештів української інтелігенції.

За деякий час по тому ми вже мали в Одесі перший рукописний варіант документального дослі­дження «Правосуддя чи рецидиви терору», кожний розділ якого читався як гострий памфлет, кожне слово якого вражало, як лезо. Своїм знущальним, безкомпромісним словом він таврував систему беззаконня і кругової поруки, де «крук крукові ока не виклює», де стосунки між владою і народом базуються на принципі «скачи, враже, як пан каже».

Нині мене часто запитують, чи були ми «антирадянщиками», чи виступали проти радянського ладу. Ні! І ще раз ні! Ми кинулись у вир боротьби не проти системи, а проти тих, хто ганьбить цю систему своїми діями, хто порушує наші «такі прекрасні» радянські закони. Ми прагнули допомогти системі очиститись від залишків культу.

Система сама зробила нас антирадянщиками, коли почала за найправдивіше слово кидати за ґрати наших старших друзів, калічити наші ще такі юні долі.

Твір Чорновола «Правосуддя чи рецидив терору» часто називають «одним із найсміливіших зразків тогочасної публіцистики» [3.11].

Для нас, молодших шістдесятників, це була книга прощання з ілюзіями, книга, з якою ми починали прозрівати, усвідомлювати, що систему не можна оборонити від злочинців, бо вони — є породженням самої системи. Може, саме цим був продиктований той гіркий сарказм та знущальність, якою наповнена ця праця В’ячеслава Чорновола.

Після появи книги Чорновола присуджують до примусової праці, а «правосуддя» й далі ковтає тих, хто не вміє розуміти її злочинів. Ідуть в табори художники, науковці, поети, педагоги — цвіт і розум України.

І тоді В’ячеслав Чорновіл здійснює свій другий громадянський подвиг. Він збирає відомості про арештованих протягом 1965-го, розшукує деталі закритих процесів (бо всі вони фактично були закритими), укладає документальну книгу «Лихо з розуму» (портрети 20 «злочинців»).

Публікація книги за кордоном (видавництво «Смолоскип») мала ефект вибуху гранати, бо це була перша книга, яка на основі документально підтверджених фактів свідчила про облудність так званої «відлиги», про новий розгул ре­пресій в СРСР.

Книга сколихнула світову громадськість, заставила підняти голос в оборону в’язнів, чим бага­тьох врятувала від неминучої загибелі, знущань табірної адміністрації.

За свою книгу Чорновіл дістав визнання в світі, а на батьківщині — 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму.

Повернувшись з ув’язнення, вже у 1969—1970-х роках він пише гострополемічну статтю «Що і як обстоює Б. Стенчак», відповідь на статтю науковця Б. Стенчака «Як і що обстоює Дзюба», яка була недолугою спробою критики на роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Ще в середині 1960-х В’ячеслав Максимович мріяв про непідцензурний часопис, у якому можна було б друкувати ті твори і тих авторів, які не пропускаються до друку підцензурними виданнями та видавництвами.

Мабуть, ніхто, хіба що окрім Івана Олексійовича Світличного, не знав так усього багатоманіття поезії шістдесятників, як В’ячеслав Чорновіл. Це були дві особи, до яких плавом ішли молоді поети, чиї столи були завалені новими, щойно

з-під пера, ще «теплими» творами. З ними радились, від них очікували схвалення чи критики. Але якщо Іван Олексійович дуже рідко залишав собі чужі вірші, які йому подобались — в основному лише ті, які мав намір передати кудись для публікації, то Чорновіл взагалі болісно розставався з гарними віршами, перечитував їх багато разів, зрештою, мимохіть виучував їх напам’ять.

Але справа була не лише в насолоді перечитувати гарну поезію. В’ячеслав Чорновіл мріяв про те, що колись підготує антологію віршів поетів-шістдесятників, у якій збере всіх найкращих — і друкованих, і не друкованих, — і представить світові нову українську поезію у всьому її тематичному та художньо-стильовому розмаїтті. Все це був матеріал, який Чорновіл мріяв донести до читача, зберегти для нащадків.

У вироку в справі № 03/73, за яким Чорновола було вдруге ув’язнено, весь шістдесятницький поетичний архів, до якого додалися ще вірші на той час уже вдруге засудженої Ірини Сеник, Ірини Калинець, Михайла Осадчого та деяких інших поетів, було вилучено.

Звісно, що серед цих віршів були й такі, які слідство могло кваліфікувати як антирадянські, бо як могла писати «прорадянські» вірші, ска­жімо, Ірина Сеник — майстриня-вишивальниця, засуджена 19-літньою студенткою разом зі своєю сім’єю, включно із 10-літнім братом Романом, у 1946-у на 10 років сталінських таборів і 13 років за­слання?

Познайомившись на початку 1970-х із поезією Орисі, В’ячеслав Чорновіл укладає збірку її віршів та пише до неї передмову: «Жінка створена, щоб кохати». «На жаль, єдиними читачами і критиками і збірки, і передмови, — пише Надія Світлична в післямові до збірки

І. Сеник «Сувій полотна», виданої нью-йоркським видавництвом «Спілка» у 1990-у, — були слідчі КДБ, які й обом авторам заплатили однакові гонорари — «6» і «5» (6 років концтаборів та 5 заслання) [1]. Зокрема й передмова до читача не дійшла. Зате дійшли фрагменти «закритих рецензій», створених у КДБ: «Влітку 1971 р. Чорновіл з метою підриву й ослаблення Радянської влади отримав від громадянки І. Сеник… вірші (далі — перелік назв віршів. — Прим. Г.М.), які зберігав у себе на квартирі, а деякі редагував. В цих віршах зводиться наклеп на радянський державний лад з метою його ослаблення. В них містяться заклики до боротьби за повалення Радянської влади» [там само].

Зразки подібного «кадебістського літературознавства» В’ячеслав Чорновіл викривав у єдиному доступному для нього в той час жанрі — заявах і протестах. Та ще більше діставалося в його заявах судовим справам іншого напрямку, названому ним «літературним кагебізмом».

Будучи природженим полемістом, Чорновіл у своїх антитезах надзвичайно лаконічний. Він дає повну можливість «висловитись» своїм супротивникам, розлого цитуючи їхні «шедеври», а далі — однією фразою знищує всю багато­слівну побудову.

«Рецензуючи вилучений у мене зошит з цитатами, «науковці» Рябий, Аніров пишуть: «Конспектуючи статтю «Развитие наций и национальные отношения» («Вопросы истории», №9), Чорновіл підкреслює слова «Твердый курс на сближение». Для нього природний процес зближення націй, інтернаціоналізація всіх сторін життя… неприйнятні. Він радий би його зупинити, але оскільки зробити не в силі, то злобно наводить наклепи на КПРС, радянську владу, народ».

Супротивники висловились. Що ж робить Чорновіл? Від себе додає лише захоплений вигук: «Ось скільки, виявляється, голосних ви­сновків можна зробити, будучи радянським науковцем, із тонесенької рисочки, якою підкреслено чотири слова» [5.24].

Ще цікавий момент: серед вилучених у Чорновола матеріалів були виписки із статті «Характерні риси фашизму». Лише виписки, які жодними коментарями не супроводжувалися. Представники «літературного кагебізму», яким велено будь-що знайти в матеріалах Чорновола антирадянщину, пишуть: «Антирадянських висловлювань в текстах немає, але, безсумнівно, виписки призначалися для якоїсь ширшої праці, де Чорновіл, очевидно, має намір ототожнити фашизм з соціалістичним ладом. Самі записи вже засвідчують таке ототожнення в задумі» [там само].

Нічого немає, окрім цитат із радянського журналу про характерні риси фашизму. Але «науковці» вмить «здогадуються», що цитати Чорновіл виписував «з метою ототожнити фашизм з соціалістичним ладом».

«Очевидно, — робить цілком слушний висновок Чорновіл, — самі науковці допускають можливість такого ототожнення» [там само]. Оце вміння завдавати удари супро­тивнику його ж зброєю є характерною рисою журналіста Чорновола. Вмінням цим він володів повною мірою.

У 1970 році, повернувшись з ув’яз­нення, В’ячеслав Чорновіл засновує самвидавівський часопис «Український вісник».

Перші числа «Вісника», що вийшли на початку 1970-х нагадували скоріше «Хроніки біжучих подій». Друкувалися на тоненькому прозорому папері по 18—20 закладок у друкарську машинку, бо найнагальнішою була потреба донести до української та світової громадськості відомості про трагедію в’язнів, про переслідування їх рідних і друзів, про репресії, допити, обшуки, опублікувати заяви, протести.

У вироку В’ячеславові сказано: «З початку 1970 р. по травень 1971 р. Чорновіл брав участь у виданні нелегального журналу «Український вісник», який з 1 по 5 номер був спрямований на підрив і ослаблення Радянської влади».

До речі, причетність Чорновола до видання «Українського вісника» в ході слідства так і не була доведена. Вона ґрунтувалась на здогадах КДБ та власноручній заяві Чорновола про те, що саме він одно­осібно друкував журнал, зробленій з метою відвести звинувачення від інших заарештованих. Тому ефект грому з ясного неба мав вихід наступного числа «Вісника» вже тоді, коли Чорновіл був під вартою.

Здійснений цей воістину героїчний акт був колишньою студенткою нашого Одеського університету, а на той час уже львів’янкою Людмилою Шереметьєвою-Дашкевич, яка й передруковувала всі без винятку номери «Вісника» і мала в себе частину матеріалів, зібраних Чорноволом для наступного номера.

Сьогодні багато хто чомусь схильний забувати про це, але факт залишається фактом: честь видання шостого номера «Вісника», який остаточно збив з пантелику кадебістів, належить саме їй — Людмилі Шереметьєвій, становлення якої як особистості й учасниці руху опору відбувалося саме тут, в Одесі,  в стінах нашого філфаку.

Я це особливо підкреслюю тому, що сьогодні так часто всілякі «строітєлі русского міра» в Україні, різноманітні «лєнінци-сталінци» та інші шамани від політики так вперто протиставляють Західну Україну Східній чи Південній, так хочуть розсварити нас, доводячи, що в нас інші прагнення, інше сприйняття світу. Я навіть якось слухала лекцію котрогось із вчених, спе­ціально до Одеси запрошених мужів, яка так і називалася: «Дві народності в Україні», чи, може, «Два украинских народа» — вже забула, — але мова зводилася до того, що єдиної України немає, що Захід — це осібна територія й осібний народ, який з нами має дуже мало спільного. Для чого це робиться — зрозуміло: цільну, єдину Україну «заковтнути» важко — Захід може поперек горлянки стати! Його-бо в «русскій мір» і калачем не заманити… То давайте на шматочки по­ділимо! По шматочку й пережуємо, й лиґнемо благополучно…

Не вдаючись в історичні екскурси, де можна набрати безліч матеріалів для спростування подібних теорій, підкреслюю: рух опору 1960 —1970-х років, у якому виступали спільно і схід, і захід, і південь, і північ України, — свідчення того, що Україна жила спільними інтересами, спільними проблемами і спільними  болями.

Та й не «західниками» були такі яскраві постаті цього руху, як брат і сестра Світличні, Іван Дзюба чи Василь Стус, а вихідцями із «пролетарського» Донбасу; Алла Горська за народженням — кримчанка, а за дитинством — ленінградка; Опанас Заливаха — харків’янин, а Микола Плахотнюк — взагалі виходець з Курщини. Та й сам В’яче­слав Максимович теж начебто не на Львівщині, а на Черкащині родився, а вчився у Києві… А разом із ними мріяли, творили, відстоювали українське право і правду десятки яскравих і талановитих представників Західної України — і (єй-єй!) ніхто з нас не відчував тоді, що ми різні чи різними є наші інтереси та світогляд!

До речі, привід до арешту Чорновола, Стефанії Шабатури, обох Калинців — Ірини й Ігоря — та інших був пов’язаний з нашим містом, Одесою. Кажу — привід, бо причина полягала у постійній і неослабній потребі системи знищувати еліту української нації, позбавляти її провідної, мислячої верстви. Приводом же стало створення Чорноволом Громадського комітету захисту Ніни Строкатої — нашої з вами славної землячки, корінної одеситки, дружини також корінного одесита Святослава Караванського, арештованої в грудні 1971 року.

Як бачимо, львівські шістдесятники також не відчували, що у них інтереси інші, ніж в одеситів… «Інтерес» був один: відстоювання правди, відродження української мови, культури, українського державо­творчого духу, прав українського народу. Мабуть, і сьогодні цей «інтерес» має об’єднувати нас усіх, громадян України, незалежно від території і навіть незалежно від національності, бо Держава у нас одна і благополуччя її — це і наше благополуччя.

Саме цим інтересам і цінностям присвятив своє життя В’ячеслав Чорновіл — шляхетна, самозречена людина, безкомпромісний борець з неправдою і насиллям, талановитий публіцист і політик.

Масштаб особистості Чорновола-журналіста значною мірою виявився в редагованому ним «Українському віснику», що продовжив своє існування в перебудовні роки, і з’явився вже через три місяці після повернення В’ячеслава Максимовича з табору.

Тепер це вже не винятково інформаційне видання. Тут друкуються аналітичні матеріали, твори опальних поетів, прозаїків, біографії політв’язнів, оприлюднюються критичні, публіцистичні матеріали, фрагменти наукових досліджень, яким з ідеологічних причин була перекрита дорога в підцензурну науку. Тут публікуються заяви, звернення. Про зміст «Українського вісника» дають уяву рубрики, які з деякими варіаціями були постійними: «Редакційні матеріали», «Література і мистецтво», «Публіцистика і наука», «Хроніка тиску і опору», «Заяви, протести, звернення», «Релігія в Україні», «Документи терору».

І знову ж не можу обминути той факт, що і тут поруч з Чорноволом та командою львів’ян пліч-о-пліч працюють одесити.

Одним із найдієвіших помічників В’ячеслава Максимовича стає відомий одеський науковець, а тодішній екс-в’язень Василь Барладяну, який не лише друкує свої твори в журналі, а і є одним із членів його редколегії.

В «Українському віснику» друкуються матеріали одеситки Ганни Голумбієвської, тут з’являється перша публікація роману «Ми — ковалі» нашої землячки Ганни Коваль, яка у 1988-у стала лауреатом Всеукраїнського конкурсу «В свічаді слова» за роман «Без суду і слідства».

Із 1 січня 1995 року Чорновіл стає редактором тижневика «Час/Time». «Ми не хочемо, щоб ситуацію в Україні світ оцінював з подачі сусідів чи мало обізнаних з нашими обставинами заїжджих кореспондентів», — пише він у редакторському слові до першого числа газети, що вийшло 1 січня 1995-го, обумовлюючи рішення дублювати низку матеріалів англійською мовою.

Редактора турбують питання єдності національних, демократичних сил, продажності й комуністичної зашореності значної частини парламенту, зрадницьке підписання Алматинської угоди, входження в міжпарламентську асамблею держав СНД, яке Чорновіл називає «Повзучою окупацією нашої держави без чеченського синдрому» [6.40]. Він дає розгорнуті аналізи ситуації в державі, вказує причини негараздів і пропонує шляхи їх розв’язання.

Лесь Танюк в одному з есеїв, вміщених у книзі «Монологи», сказав, що «ні про кого компартійна пропаганда не наплела стільки дурниць, скільки про Чорновола» [2.313].

А я додам, що про жодну партію не наплетено стільки злочинно підлих інсинуацій, скільки про Народний рух України. І якщо щодо себе Чорновіл майже ніколи не спростовував ці інсинуації, то честь Руху він відстоював з усією гостротою свого журналістського пера.

Мабуть, ніхто з українських полі­тиків не зробив стільки для при­йняття Конституції  України, скільки зробив своїм пером і своїми виступами В’ячеслав Чорновіл, викриваючи політиканство цілої низки партій і партійок, в тому числі й національно-демократичних, які замість єднатися між собою, «спішать об’єднуватися із грошовими мішками, і воювати один з одним». Саме він з дальновидністю аналітика і стратега ще у 1999-у передбачив загрозу блокування лівих сил з олігархами, саме він застерігав від «згубних наслідків деяких голосних гасел, якими можна на короткий час епатувати публіку, а всьому українському суспі­льству нанести непоправних збитків» [6.152].

Саме тоді, після загибелі лідера НРУ (а я й досі впевнена, що це було політичне вбивство!), коли з’явилося так багато «послідовників», «учнів», навіть «дітей» Чорновола, або, як писала тоді одна із наших газет про засновників мертворожденного об’єднання-одноднівки «Чорний віл», — «автентичних чорноволівців», — саме тоді ці «автентичні» почали цілеспрямовано руйнувати ту частину партії, яка зуміла відродитися саме на чорноволівській платформі після глобального розколу 1999 року, звинувачуючи її лідерів у відсутності радикалізму, рішучих дій, вимагаючи участі в протестних акціях поряд із «вітренківцями», «морозівцями» та іже з ними й нехтуючи застереженнями самого Чорновола, який писав: «Мудрість політика-демократа в посткомуністичному суспільстві якраз і полягає в умінні знайти оптимальне співвідношення  опози­ційності й компромісу, яке б дало можливість впливати на ситуацію, не руйнуючи державу і не скотившись в болото конформізму» [6.260]. Викриваючи комуно-шовіністів, які на тотальній опозиції до влади намагаються збурити народ та «назбирати» собі голосів виборців, спекулюючи труднощами, Чорновіл пише: «Результати цих дій відомі — обдурення народу, компрометація незалежності України, створення загального хаосу… Комуно-соціалісти вже вкотре вдаються до тактики «чим гірше, тим краще». Це не наша тактика, ми не використовуємо людських бід для популістської агітації. Ми не вдаємося до заперечення позитивних змін, що відбулись за останні роки, аби лише доскочити влади… Ми — не авантюристи, нам не потрібен короткочасний ефект від сенсаційних викриттів, від яких часом залишається мильна булька. Критикуючи і Президента, і Уряд за кожен промах, кожну непослідовність, ми, однак, не кличемо негайно громити й міняти всіх і вся, бо думаємо про те, що буде далі і хто сьогодні може прийти на зміну» [6. 260—262].

Пам’ятаю, який галас здійнявся, коли я зачитала ці слова на зібранні, присвяченому створенню ФНП «За правду» в Одесі. Цей ФНП (з «вітренківцями» й «морозівцями») якраз і керував акцією «Україна без Кучми!».

Згадаймо: це був час, коли україн­ський уряд вперше за роки незалежності очолив патріотично налаштований прем’єр В. Ющенко. Саме цьому уряду вдалося вперше за всі роки незалежності спинити падіння виробництва й навіть досягти певного приросту валового продукту в кількох галузях та стабілізації україн­ської гривні. Були надані деякі преференції вітчизняному виробнику, почали виплачуватися гроші на новонароджених дітей.

Попри це, учасники акції «Україна без Кучми!» в тисячі луджених глоток гукали «Геть!», заперечуючи наявність щонайменших позитивних змін. Звісно «наші» «Геть!» кричали Л. Кучмі. Але ж, як немає жодних змін на краще, то й уряд нікуди не годиться! Чи не застерігав тодішній голова НРУ Г. Удовенко, що ліві сили в цій акції «по-ленінському використають націонал-демократів проти них же самих»? [7]

Чи не попереджала я (тоді голова Одеської крайової організації НРУ) в своєму новорічному зверненні, що акція «Україна без Кучми!» завершиться спектаклем «Україна без Ющенка»?

«Спектакль» з декораціями у ви­гляді декількох десятків скриньок з підписами на підтримку прем’єра, відбувся: уряд очолив А. Кінах, а згодом «проффесор» В. Янукович. Україна втратила першого прем’єр-міністра-патріота, а сам Ющенко — можливість набувати досвіду державного керівництва та політичної зрілості й гнучкості.

Після створення блоку «Наша Україна», в списку якої серед безлічі дрібненьких партій і партійок опинився й Народний рух, в Україні вже не залишилося національно-демократичної сили, здатної впливати на лідера блоку, а тим більше, на Президента, яким він став невдовзі.

Такою силою міг бути Народний рух України, якби не зрадив свій досить потужний і вірний електорат, не розчинився у блоці, а, підтримуючи цю молоду, щойно створену політичну силу, виступав як самостійне ідейно-політичне формування, здатне коригувати дії Президента, а не по-холуйському підтакувати на кожен його крок і слово, очікуючи подачки у вигляді місця у виборчому списку, «хлібної» посади чи дозволу на прихватизацію якогось ще не прихватизованого об’єкта.

Трагедія Президента Ющенка — в тому, що він, ще далеко не ас у «вищому політичному пілотажі», людина з великим потенціалом і великими амбіціями, не мав поруч із собою жодної не залежної від нього, але ідеологічно й політично співзвучної сили, жодних не залежних від нього ідеологічних партнерів, які чесно вболівали б за успішність його діяльності.

Були вороги — й були холуї. І ті, й інші прагнули власних благ.

Серед останніх, на превелике горе, опинились і ті, хто, називаючи себе «автентичними» чорново­лівцями, перетворив створену В’ячеславом Максимовичем потужну партію в «апендикс» при інших полі­тичних утвореннях.

...Сьогодні з нами немає нашого непогамовного й експресивного друга, далекоглядного й самовідданого політика-правдолюбця. Але є його заповіти, викладені в його працях, виступах, заявах.

До цих праць, до емоційного, гострого й воістину пророчого слова В’ячеслава Чорновола нам ще не раз і не два доведеться звертатися, якщо не хочемо бути ані угодовцями, що кожен порух «владного мізинця» зустрічають догідливим «Чаво прікажєте?», ані руйнаторами з лудженими горлянками й безтямними від злоби очима, готовими громити й валити всіх і все, не думаючи про наслідки.

Якщо хочемо, врешті-решт, стати справжніми й відданими будівниками Української, незалежної, вільної від сваволі й продажності, щасливої України.

1. Світлична Н. Як сувій полотна. Короткий спогад про Ірину Сеник/І. Сеник. Сувій полотна. — Нью-Йорк: Спілка, 1990.
2. Танюк Л. Монологи. — Харків: Фоліо, 1994.
3. Танюк Л. Слово забирає В’ячеслав Чорновіл/В. Чорновіл. Пульс української незалежності. — К.: Либідь, 2000.
4. Хейфец М. Українські силуети: поле відчаю/Избранное в 3 томах. — Харків: Фоліо, 2000 — т.3.
5. Хейфец М. Вячеслав Чорновил — зэковский генерал/Чорновіл В., Пенсон Б. Хроніка таборових буднів; Хайфец М. Вячеслав Чорновил — зэковский генерал — К.: Такі справи, 1991.
6. Чорновіл В. Вирок В. Чорноволу з коментарем./Хроніка таборових буднів. — К.: Такі справи, 1991.
7. Чорновіл В. Пульс української незалежності. — К.: Либідь, 2000.
8. Удовенко Г. Заява Проводу НРУ від 3.10.2001 р. — особистий архів авторки статті.

 

 

Переглядів: 977
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua