Про «байстрюків» війни і не тільки про них

Один з відомих персонажів Ільфа і Петрова заявив, що машина не розкіш, а засіб для пересування. Незважаючи на афористичність висловлювання, значна частина наших співгромадян не володіє такими засобами і користується громадським транспортом: трамваями, тролейбусами, автобусами і модними сьогодні маршрутками. А серед пасажирів цих засобів є немало пенсіонерів — людей із невеликими статками і часто-густо з великими букетами хвороб. І не раз під час поїздок відчувають якесь приниження й незручність, особливо в трамвайно-тролейбусному царстві без кондуктора.

Немов до мавзолею

Іде тролейбус, довгий, як кишка, з двома салонами. Людей — море, машину розхитує з боку на бік — не проштовхнутися, не пролізти. Голос із кабіни:

— Вихід через перші двері, оплата водію.

Вишикувалася черга, тягнуть сумки, авоськи, возики... Хтось жартує:

— Людина жива, а черга до неї, ніби в минулі часи до забальзамованого кремлівського ідола в мавзолеї.

А з кінця салону долітає прохання:

— Відкрийте задні двері, тут пенсіонери.

Водій з якоюсь злісною іронією:

— Вот тупиє, я чьотко сказал, что виход чєрєз пєрвую двєрь.

І зробивши ласку, наче подачку жебракові, відкриває задні двері.

Невдячна заздрість

Безкондукторний третій трамвай з Черемушок до Пересипського мосту їде через усе місто. Тут завжди передні двері в особі водія, отримавши півтори гривні за проїзд, дозволяють відчинитися і двом іншим.

Біля знаменитого «Привозу» люди, в основному бабусі з пакунками фруктово-овочево-молочно-м’ясного їства, повільно піднімаються на сходини вагона, тягнучи за собою продуктовий рай. Кондуктор підганяє:

— Швидко заходьте! Ніби хворі й немічні, а торби напхали здорові. Вас ще можна у віз запрягати.

Подумалось, добре, коли базарні сумки наповнені плодами людської щирої праці, та страшно, коли внутрішні «торби» у декого набиті дикунською заздрістю, зловорожістю й неповагою.

Печерні діалоги

На заповненій вщент транспортом Преображенській зупинилися два трамваї один проти одного в протилежних напрямках.

— Ну як, справи, план виконуєш? — лунає з відчиненого віконця кабіни.

— Ну його до чорта, перевожу одні гроби (мова про пенсіонерів).

—Так, не сидиться їм вдома, дивилися б телевізор...

Повіяло якимись нечистотами з вуст цих істот, ніби з печери гомерівського Поліфема.

Закон, як мильна булька

Коли отримав посвідчення «Дитина війни», де чорним по білому вказано, що за рішенням Верховної Ради я маю право на безкоштовний проїзд у всіх видах міського транспорту, дуже зрадів мудрим, як мені вважалося, законам головної державної установи.

Сідаю на 208-у маршрутку, їду від Першої застави до рідної вулиці Космонавтів і з гідністю (бо ж маю право) показую посвідчення дитини страшного лихоліття.

Подивився «маршрутник» на той папірець і процідив:

— Коли ви дитина війни, то я — онук війни.

Я стримався, але хотілося відповісти:

— Ні, юначе, ти — байстрюк війни, бо онук війни, мабуть, знав би з бабусе-дідусевих розповідей про все, що вони пережили.

Шкода, що закон, ніби правильний і такий необхідний багатьом, хто пережив війну, відбудовував державу, став підручною нагодою для насміхання і зневаги над літніми людьми різновіковим недоросткам-недоукам.

Доброта, порядність, гумор

У трамвайно-тролейбусному царстві-господарстві більша частина працівників розуміють ситуацію сьогодення, ставляться до своїх обов’язків з усією відпо­відальністю. В тринадцятому трамваї чую:

— Пенсіонери виходять через усі двері. Здоров’я вам!

У десятому тролейбусі — жарт водія-жінки:

— Пільгова категорія — вихід на всі двері, а решта, хто надумає втекти, — дожену, я спритна, і буде вам непереливки.

Люди, посміхнувшись, виходять задоволені.

Наш громадський транспорт — це необхідна частина життя, це настрій на весь день, це вчасний приїзд на роботу. Більшість водіїв, кондукторів, працівників громадського транспорту заслуговують на повагу. Спасибі вам і низький уклін! Шануємо вашу працю і хочемо завжди відчувати вашу відповідальність і доброту. Бо ми всі — Люди.

Борис РУДОЙ.
м. Одеса.