РубрикиЛітература

На Чернечій горі

Галина Могильницька — поет за своєю природою і вродою. Чи поеми пише, чи просто поезії, чи жорстко картає недолюдків — відкритих чи прихованих недругів України і всього українського.

Пригадую видану в Броварах книгу віршів «З непам’яті прикликана судьбою». У повній силі розвинувся, розцвів талант Галини. Були в мене й деякі застереження до окремих творів. Але її поезії, як морські хвилі, набігали нові й нові — мінливі, різнобарвні, різнохарактерні… Там пастельні тони (тепло відгорілих почуттів), там мудрість жіноча («Очі в очі — і мимо»), майже геніальна медитація у вірші «На Божих скрижалях»… Галина Могильницька — лауреат премії імені Василя Стуса. Рідко хто з поетів має таку нагороду.

Нового поступу, Галино! Маємо ще дещицю твоїх віршів.

Станіслав КОНАК.

«Ні!  Не  прощу  невідання  святе...»

* * *

Ясним ранком в різнотрав’я чисте росяне
Виганяло дівчаточко гуся росами.
Йшли собі до озеречка мрійно-сонного,
А обабіч личка вмивши, зріли соняхи,
А обабіч чебрецями пахло ніжними,
Притомились у дівчатка босі ніженьки.
А в гусятка притомились лапки босії…
Заблудилося дівчатко в полі росянім.
Заблудилося дівчатко в світі білому, —
Тільки сніг навкруг, як пір’ячко пребілеє.
Йде засмучене дівчатко — всім розказує,
У долоньці біле пір’ячко показує:
«Ясним ранком до озерця полем росяним
Із гусяточком маленьким вийшла босая.
А обабіч чебрецями пахло ніжними,
А у мене притомились босі ніженьки.
Й загубилось озеречко десь за плесами,
І гусятко запропало десь малесеньке…»
Йде зажурене дівчатко — всіх розпитує.
А обабіч — світ широкий вабить квітами.
Та немає озеречка — ріки вирами,
І гусяточко майнуло в ірій.
В ірій…

                     * * *

Розгубились червлені вересні
В листопаді календарнім…
Ти живеш на другому березі,
За сто тисяч думок від мене.

За важкими семи печатями
Твої очі, і руки, й плечі.
Ти не чув — як малим звірятком
Вчора в гості просився вечір?

Як губами м’якими й теплими
Стиха хукав на шиби білі,
Із гостинцями кошик плетений
У вікно простягав несміло,

Потім довго стояв під хатою
У печалі своїй дитинній,
Лиш, як дві зорі волохаті,
Його очі бриніли синьо,

Й крадькома молодик кирпатий,
Що розгойдував ніч на ріжках,
Срібним пальцем стирав винувато
З щік йому промінці-боріздки.

А під ранок знялась пороша,
Й розмела рукавом лелечим
Тихі вірші мої, що в кошику
Ніс до тебе маленький вечір…

                     * * *

«Не сотвори себе кумира» —
Глаголить істина стара.
Нехай у всьому буде міра,
Не сотвори собі кумира,
Аби зневіри птиця сіра
Не всілась на кінці пера.

Щоб п’єдесталу сіра брила,
Яку воздвиг знічев’я сам,
Собою світу не закрила…
А я вітрилом майоріла,
Страсною свічкою горіла…
А я кумира сотворила
На глум землі і небесам.

І лиш йому молилась, рада
Весь світ у жертву принести.
(Яка банальна клоунада…)
Кумире! Боже! Вірокраде!
…О як він довго й страшно падав
З немислимої висоти…

Тепер лиш досвід зуби щікрить
І біль шмагає батогом.
Отож рахуйтесь, як банкіри,
В любові, відданості, вірі,
Тоді у всьому буде міра,
Тоді не створите кумира,
Ані подобія його.

А я, коли від болю й жаху
В оцім содомі не згорю, —
Нехай мене чекає плаха,
Хай відчай душу розпанаха, —
Я знов, бодай зі сліз і праха,
Собі кумира сотворю.

Sancta simplicitas

«Господи! Прости їх — не відають, що творять!»
Христос — про іудейський нарід.

«O, sancta simplicitas!»
Ян Гус — про стару, що з ненавистю підкидала хмиз у багаття, на якому він горів.
В багаття, де совість горіла,
Хмиз
В люті тупій жбурляла,
Пілату й Кіафі
«Розпни! Розпни!»
Тисячорото кричала.
Тисяч злочинів, тисячі раз
Наївно благословляла,
І прощена була тисячі раз
Sancta simplicitas!..

Ні! Не прошу невідання святе,
Святу наївність — простоту лукаву,
Бо лободою й терном заросте.
Все,
Що плекалось на землі віками.
Бо владно розіпнеться на землі
Стопузий бог гендлярства і безчестя,
Бо відблиск мислі згасне на чолі,
І прокленуть буття моє
Прийдешні.
Ні! Не прощу простоту,
Не пройду, мимо неї в мовчанні!
Оглушу!
Розпечу її мозок
Міліардом людських печалей,
В сплячу душу її прокричу стоголосо
Прокляття вистраждані
І не дам спочивати, ледачій,
В святому невіданні!

Тхнуло невідання
Війнами й стратами,
Тхнуло тортурами й казематами.
Нині воно, непорочне і п’яне,
Тхне розпаношеністю
Й чистоганом,
Тьмою цинізму в заблуканім світі,
Криком душ і планет,
Що зірвались з орбіти.

Ні! Не прощу!
Простота — кривава.
Людина на простоту
Просто — не має права!

…А часом так заздрю (пощо — не відаю!..)
Простої ромашки золотому невіданню…

Прометей і юрба.

ХХ століття
— Диви! Впіймали!
— Певне, вбив кого?
— Чи матюкався, п’яний, при народі?
— Та ні! Він, кажуть, викрав десь вогонь.
— Диви! Інтелігент, а також — злодій!
— Цить, дурню! — хтось із натовпу прорік. —
Він — людям! Розумієш?!
Вкрав із неба…
— О-о-о! Це вже небезпечний чоловік!
Бо — всі крадуть,
Але ж…
Крадуть — для себе!

Апокаліптичне

(уривок із ораторії)

Пам’яті 300 кобзарів і лірників, розстріляних (за переказами) в грудні 1934 року після кобзарського з’їзду, що проходив в рамках Республіканської олімпіади міста й села.
…Ідуть степами кобзарі,
Як в ірій птахи.
Крізь біль розбитих вівтарів
Господнім шляхом.
І їм услід крізь сніжну в’язь
Вороння кряче,
І сіл стрункий іконостас
Глядить незряче.

У драних свитках у віки
Ідуть пророки,
Горять тополі, мов свічки,
Стрункі й високі.
І світ від жаху зціпенів,
Бідою повен.
Ген-ген погнали кобзарів
У невідомість.

Без вороття
У чорний рік страшної ери
Пішли, Вкраїно, в небуття
Твої Гомери…
І не догнать, не повернути,
Не врятувати й не спинить!
Не заслонить кобзарські груди
Від люті людозвірини.

Лиш луни пострілів шалено
Тріщать крізь стогони хуги,
І крізь роки кричать до мене
Ті закривавлені сніги,
Де у двадцятому столітті
На замордованій землі
Сліпі співці у драних свитах
Від куль чужинських полягли.

…Лежать в степу серед снігів
Сліпі пророки.
І Бог
Від розпачу закрив
Недремне око…

Реакція

Колишнім друзям-однопартійцям


Єдина гірка розрада:
З іншим — ще гірш було…
Хай проститься їм, Господи, зрада,
Хай проститься їм зло.

З виду усі — апостоли!
А збились в сліпу юрбу.
Як пережити, Господи,
Цю колективну ганьбу?!

Як не утратить віру
І не упасти ниць,
Вздрівши продажність сіру
В рисах найближчих лиць?!

Та все ж помогла збагнути
Ця криводушна рать:
Краще ошуканим бути,
Аніж ошуканцем стать.

Лиш Бога молю, Всевидця,
Впавши лицем в траву:
— Не дай мені озлобиться!
А біль я —
Переживу…

Пісня

Всі дощі — на врожай,
Всі вітри — на тепло…
Прилетіли лелеки
До омріяних гнізд,
Понад білим селом
Розпростерли крило
В сяйві риз весняних,
В сяйві сонячних риз.

А в одної лелечихи — сива біда,
А в одної лелечихи — та й немає гнізда,
І нема де спочити, і сил не стає…
Понад полем лелечиха крилами б’є.

Не тужи в самоті,
Білих крил не ламай!
Всі вітри — на тепло,
Тільки в серці — зима.
Всі дощі — на врожай,
Тільки твій — пересох.

…Йди до мене, лелечихо, —
Будем удвох.

Щастя

(триптих 43-го року)


    І
…А коли ніч допалала останнім схлипом
І впала на скроні
Попелом останнього згарища,
Стала в воротях жінка щаслива,
В подертій хустині, фуфайці заношеній,
З усміхом неприм’ятим,
Про празник дбайливо збереженим,
З очима великодніми,
Празниковими…

І змучене сонце,
Таке безпорадне і кволе,
Прострелене безліч разів,
Та не вбите,
Незрушно лежало на обрії,
Як слабкий чоловік на постелі,
Безсиле піднятись,
Й тривожно вдивлялося в очі жіночі,
Немовби не вірячи:
«Жінко,
Невже ж бо ти, справді, щаслива,
Що твій безпорадний каліка
Живий повернувся?!»
    ІІ
…А коли сонце стрибнуло угору
І яблуком жовтобоким
Покотилось
У поцяцьковане хмарами небо, —
Хлоп’я світлочубе
На гойдалці мотузяній гойдалося,
Чубчиком неба торкалося,
І хмаринки у чубчику плутались…
А хлоп’ятко злітало все вище і вище,
Мов яблуко жовте з небес
Заповзялось дістати,
Бо фельдшерка мамі казала,
Що таткові нині
Притьмом вітаміни потрібні.
…От прикотить би до хати
Таку папіровку — велику, як сонце!..
Може, виросли б таткові руки,
І гойдалку б тато зробив,
Дерев’яну, високу!
І сина підняв би до стелі…
Сонечку! Дужче світи!
Хай хоч сходить
Цибуля на грядці!
    ІІІ
…А коли вечір у хату вступив
І, повечерявши супом,
Олією злегка задуреним,
Загасив каганця, —
Очі міцно зімкнув чоловік на постелі,
Бо в темряві світ заслонили
І світнули в душу
Два сонця сліпучих
На великоднім обличчі дружини.
Аж сльози з очей покотились…
«О жінко! Невже ж бо ти й справді
Щаслива сьогодні?!»

Самовизначення

Ні розпачу, ані журби!
Лише вуста, зімкнуті тісно.
Та в час звитяги й боротьби
Я — пісня!
Чуєте? — Я пісня!

На сто немислимих октав,
На сто нечуваних регістрів
Творець мене розрахував:
Я — пісня
у стріли на вістрі.

Я пісня, буйна, як гроза,
Як рик розбудженого лева.
Я — пісня, чиста, як сльоза
І дзвін конвалій кришталевих.

Я — голос луків і дібров,
Злотистий заспів колосковий.
Я — гнівний клекіт корогов.
І материнська колискова.

Я спів любові й боротьби
Для бою, праці й до походу,
Я — спів доби
і спів судьби
Мого прадревнього народу.

На Чернечій горі

(22 травня 2011 року)


Ну як тобі, батьку Тарасе,
Отам угорі?
Все видно з високої кручі?
І в золоті маківки монастирів,
Й Дніпро, вже давно не ревучий.
І степ, і лани, і калина, й верба,
Й палати — куди кріпосницьким!..
І люд, що немов би вже вийшов з раба,
А досі — по-рабському ниций.
Колись Вашингтона ти, батечку, звав?
Вже маєм! Півтисячі —
Всі — Вашингтони!
Ледь вмівши докупи ліпити слова,
Вже ліплять під себе державні закони!
Бо то щонайкращі (у кого грошва!)
В парламент вгодовані внесли сідниці.
Вже в латаній свиті не ходить вдова,
Бо є секондхенд для вдовиці.
До церкви в лахмітті чужім поспіша,
Де ладан, свічки і єлеї.
Її там навчають (бо ж темна душа!)
Московські попи й архіреї.
І хто ми, і що ми, і звідки наш рід…
(Куди тому «куцому німцю»!..)
Й виходить з церков очамрілий нарід,
Злобою налитий по вінця
До мови й держави, до себе самих,
До власної гідності й честі.
Бо й мова, й держава — завідомий гріх,
Бо «Русь быть обязана вместе!»
А в свята вся нечисть — і юда, і тать —
Вінки тобі зносять нагору і квіти.
Чи так вже спішать тобі шану воздать,
Чи шаною тою — зганьбити?
А ти — понад всім.
Лиш небес голубінь,
Й чола ледь торкається хмарка прозора.
О, як там у висі самотньо Тобі!
Аж страшно поглянути вгору.
Я прийду вночі.
Щоб нікого й ніде…
Лиш ми — і вечірня зоря тихозлотня.
Тоді поговорим.
Бо тут, між людей,
Я теж, як тополя у полі,
Самотня.

Переглядів: 6077
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua