Свята простота

Навідавши хвору родичку і поклопотавшись у її господі, мама дуже припізнилася. Вертала додому майже вночі. Несла у рогозяній кошовці шмаття, аби випрати, засохлі огризки хліба, які зазвичай кидали корові у пійло. Вже минула місток через глибоченький рівчак, що перетинав стежку. До рідної домівки лишався з десяток хат, як раптом на лавці біля Дорощукових воріт побачила дівчину. Навіть у вечірньому мороку було видно, що сидить вона засмучена.

— Нема у вас чогось поїсти? — запитала, жадібно розглядаючи бокасту кошовку.

— Нема, дитино, — знічено відповіла мама: не простягнеш же сухий окраєць хліба. Додала: — Ходімо зі мною.

Дорогою розпитувала, хто вона та звідки. Дівчина назвалася Павлиною. Батьків не має. Оце їздила до троюрідного дядька, сподіваючись розжитися хоч якоюсь копійчиною. Та марно. У дядька своїх п’ятеро ротів. Тепер вертається «додому», тобто до Караваївського дитбудинку. Та ось біда — не встигла на останній автобус.

Слухаючи цю безрадісну оповідь, мама тихенько втирала сльози. Жалість так і стискала їй горло.

Ось і рідні ворота. Відігнала Полкана, що було кинувся до юної незнайомки, запросила дівчину в хату. За широким столом у великій кімнаті щось старанно переписували дві її доньки. Підвели очі, з подивом поглянули на поріг:

— Ось, привела вам подружку, — мовила мама. — Вона сирітка, відбилася далеко від дому, тож спершу нагодуйте гостю.

Привітним, товариським дівчатам двічі таку вимогу не треба було повторювати. Вмить познайомилися з Павлиною, почали клопотатися біля страв. Щось розпитували, про щось розповідали самі. Шкода, вже пізно, а то разом пішли б до клубу. Втім, який там клуб? Павлина, мабуть, дуже втомилася. Ось вільне ліжко, відпочивай.

Уранці мамині любі старшокласниці поспішили на уроки. Збиралися тихесенько, говорили пошепки, бо Павлинка ще спала. «Хай поспить», — міркувала мама та й попрямувала поратися на городі. Через якусь годину-другу навідалася до хати: дівчина вже прокинулася й ретельно чепурилася перед дзеркалом великої шафи. Покликала її снідати. Нагодувала. Щось загорнула на дорогу й провела до воріт.

Тільки опісля збагнула: вчора у Павлини ніби не було ніякої поклажі, а сьогодні виходила з двору з чималою торбиною. Кинулася до шафи. Лишенько! Дівчача одіж, взуття — переполовинені. Юна гостя прихопила все, що було новішого. Вмовила сусіда, аби мотоциклом повіз у той Караваївський дитбудинок, розповідала кожному про свою біду. Однак ніхто не знав дівчини з рідкісним іменем Павлина. Так ні з чим і повернулася додому, ошукана спритною, «сиротинкою»...

Що ж, природна жалість буває занадто довірливою, наївною, чим з успіхом користуються ті, на кого вона спрямована. Однак не все на світі — суцільне зло. Від того, що воно існує, люди не перестають бути людьми з усіма рисами, притаманними від народження. Згадуючи той прикрий випадок зі своєю мамою, Ліна з подивом констатувала: опісля мама не припинила жаліти всіх, хто їй здавався чимось ображеним, пригніченим чи обділеним. Така вже у неї була душа.

По закінченні школи Ліну взяли якимось там інспектором у рай­військкоматі. Робота не складна: заповнювати, розсилати (інколи розносити) повістки призовникам, перевіряти представлені на кожного документи. Вільного часу було доволі, тож змогла підготуватися і з успіхом вступити до технікуму зв’язку. Дівчину завжди тягнуло до точних наук. Саме вони й знадобилися при опануванні технічної спе­ціальності.

Час навчання минув швидко. Прийшла пора шукати роботу, що відповідала б дипломові. Доки здобувала науку, звикла до міста. Хотілося вилетіти з батьківського гнізда, відчути себе незалежною, дорослою. Втім, так воно вже й було: вчилася дбати про себе сама. Дбала, невтомно шукаючи роботу в службах, пов’язаних з телефонним зв’язком. Проте добрі оцінки, прикладені до диплому, на начальство не діяли. Щоб бути зарахованою до штату, вимагалася хоча б приміська прописка. Не кажучи вже про міську. Лінина райцентрівська не годилася. Це й змусило пуститися у мандри по недалеких від міської околиці селах. То було тяжке й невдячне дійство.

Як часто бюрократичні рогатки змушують нас принижуватися до сліз. Ніби жебрак, дівчина ходила від воріт до воріт і, паленіючи від сорому, пояснювала незнайомим людям, що їй потрібно. Одні відмовлялися, навіть не дослухавши, другі мало не крутили пальцем біля скроні, мовляв, здуріла ти, дівчино, чи як, хто тобі повірить? Треті ніби згоджувалися, але загилювали таку суму за «послугу», що в бідної Ліни аж в очах темніло: звідки в неї гроші? Так і їхала додому ні з чим.

Цілковито зневірившись у своїх намірах, вирішила: оце ще обійде кілька дворів у третьому селі та й годі. Поїде проситися у райцент­рівську «телефонку». Трохи звикнувши, вже навіть не червоніла, озвучуючи своє прохання. Навіщо так хвилюватися? Що буде — те й буде.

Підійшовши до чергової чомусь розчиненої навстіж хвіртки, мимоволі задивилася на височенний красень-соняшник біля паркану. Милуючись яскравою квіткою, раптом почула:

— Дівчино, чого це ти стоїш біля воріт?

— Та я на хвилиночку, тільки запитати...

— Потім запитаєш, а поки що сідай ось тут, — показала на дерев’яну лавку біля столика під вино­градним затінком, — спочинь з дороги.

Жінка пішла до темної комори, принесла глек з холодним молоком, половину великої домашньої паляниці й кілька запашних яблук. Щедро налила молока у великий келишок, відрізала чималу скибку хліба:

— Їж, дитино.

— Дякую. Але я з таким проханням, що не знаю, як і сказати.

— Кажи прямо.

— Закінчила технікум, шукаю в місті роботу. Всюди вимагають хоча б приміської прописки. Оце ходжу по хатах, напитую, може, хто згодиться.

— Чому ж не згодитися! — як з кілочка вигукнула господиня. — Старий, ходи-но сюди, — кинула кудись у зелену гущавину городу.

Коли «старий» — ще досить моложавий чоловік — з’явився у дворі, далеко не стара господиня, немов щось давно вирішене, проінформувала.

— Ось, Бог послав нам невісточку, — повернувшись до Ліни, додала: — Наш Сергійко служить в армії. Не бійся, він тобі сподобається. Зараз принесу фотографії.

Тітка Наталка (так звали господиню) пірнула кудись у пітьму сінешних дверей і вийшла з чималим стосиком листів та фотознімків. Розповідала про Сергійка багато й охоче. Одинак же, люба дитина. Ліна з цікавістю слухала, проте в голові, немов свердло, крутилася думка: а що з пропискою? Наче почувши її, тітка Наталка промовила:

— Збирай всі необхідні папери, та й хоч завтра підемо у сільраду.

Так вирішилася Лінина далеко не дріб’язкова проблема. З тіткою Наталкою і дядьком Петром вони стали відтоді, неначе родичами, хоча від розмов про те, аби в цій оселі «невістчити» Ліна всіляко уникала. Та й що можна було сказати, маючи «кавалера»-незнайомця? Він про неї сном і духом не відав, зате батьки заочно «повінчали» молодят. Так то воно так, але ж є ще й свати. Й однієї осінньої неділі тітка Наталка поїхала до райцентру.

Завдяки Ліниним розповідям швидко знайшла її домівку. Он у дворі порається господиня. Поглянула до воріт, запросила гостю до хати. З клуні прийшов чоловік. Посідали обідати. Довгенько гомоніли про се, про те. Нарешті, гостя не витримала:

— Чому не питаєте, хто я, чого прийшла?

Подружжя між собою перезирнулося. Вона гадала, що це знайома чоловіка, він — що якась приятелька дружини. А пригостити людину, яка переступила поріг, — святе діло, давно заведений порядок. З’ясувавши все, посміялися. Буває ж таке! Щодо Ліни й Сергія зійшлися на думці: нехай молоді самі вирішують.

Та чи часто молоді чинять так, як бажається батькам? У Сергія завелося коханнячко там, де служив, про що відверто повідомив мамі і «заочній нареченій». Ліна також знайшла свою долю у велелюдному місті. Отже, не одружилися. Навіть не познайомилися. А шкода. Бо зворушлива свята простота, якою були наділені батьки хлопця і дівчини, — то велика рідкість. Без сумніву, передалася вона й дітям. Маючи таку спільну рису, вони обов’язково були б щасливими.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.

Переглядів: 2974
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua