Що серце твоє скаже...

Старший брат Василь вже давно ходив кудись «парубкувати», а сімнадцятирічна Надійка все ще сиділа вдома, немов маленька. Не тому, що не тягнуло до клубу. Причина була в іншому: нічого одягти. Отож коли мама, нарешті, спромоглася справити їй ніжне креп-жоржетове плаття і туфлі на високих підборах, враз відчула себе дівчиною, якій не соромно показатися на люди.

Теплого червневого вечора по черзі з дівчатами-однолітками кружляла на вичовганому біля клубу п’ятачку під звуки сільського духового оркестру. Окличні звуки з труб видобували підлітки. Лише у ті моменти, коли вимагалося соло, наперед виходив з інструментом незнайомий юнак, доволі привабливий і майстерний у грі. Втім, незнайомим він був хіба що для Надійки, яка вперше прийшла на танці. А у декого з її подружок вже давно погляди прилипли до племінника тітки Одарки. Після профтехучилища Костя приїхав сюди працювати, вигідно прилаштувавшись у родички. Й невдовзі став місцевою музичною зіркою.

Серед танцювальників відразу угледів новеньку. «А вона нічогенька», — подумав про себе. Однак запросити до танцю у нього, музики, не виходило. Хто ж тоді гратиме? Після розважального вечора назирці йшов за зграйкою дівчат, доки вони не «розсмокталися» по різних провулках і Надійка зосталася сама. Вже й до рідної хвіртки недалечко. Аж тут на стежці ніби з темної тіні виникла струнка постать юнака:

— Давай знайомитися, дівчино...

— Я вже знаю. Подружки казали: ви — Костя.

— Навіщо оте «ви»? Певен, що ми майже однолітки.

Так воно й було. Надійка тільки-но закінчила десятий клас, він — профтехучилище. Впевнившись, що дівчина вже твердо звертається до нього на «ти», почав розповідати про свою трохи сувору й водночас таку добру тітку Одарку, про те, як освоюється у тракторній бригаді. Серйозної роботи йому поки що не доручають, а так: десь когось підмінити, комусь підсобити, а то й гайки після ремонту визбирувати. Нічого, в нього все ще попереду.

Попереду справді було багато. А головне — армія, до якої залишалося менше року. Скільки разів тітка Одарка напучувала племінника, щоб ні з ким не заводив ніяких серйозних стосунків, бо три роки розлуки — це не жарти, далеко не кожна дівчина витримає таке випробування. Та хіба мають силу чиїсь слова, коли любов переповнює душу? Костя закохався в Надійку чи не з першого погляду. Он скільки дівчат, побравшись за руки, кружляли перед його очима. А він, ніби спеціально, чекав на неї.

Прощання біля військкомату було сумним і болісним. Довкола веселився народ, щедро наливалися чарки для випадкових перехожих, щоб випили за «некрута», захлиналася гармошка. Тільки «некрут» ніби нічого того не бачив. Дивився й не міг надивитися на свою Надійку. Якби ж то свою! Якось прохопився словом, аби побратися до армії, то аж спалахнула гнівом: це надалі сидіти, немов птаха в клітці? Більше не наважувався про таке говорити. Лише несміливо просив дочекатися.

Надія обіцяла, свято вірячи у власні слова. Бо як же інакше? Майже рік зустрічалися, в селі всі давно засвоїли, що вона — Костина дівчина. Соромно роззиратися на всі боки.

Тепер найчастішим її маршрутом стала доріжка до найближчої поштової скриньки. Описувала в листах кожну дрібничку, розуміючи: далеко від дому юнака цікавить буквально все. От і старалася зігріти його душу.

Писали Кості й дехто з молодших друзів-оркестрантів. Догідливо повідомляли, що Надія поводиться пристойно, гуляє тільки з подружками, хлопців навіть близько до себе не підпускає. Це була щира правда. Ще рік — і на солдата чекало омріяне щастя.

Можливо, так би й сталося, якби одного чудового дня старший брат Василь не привів у гості свого давнього друга, який приїхав з райцентру в якихось справах. Пізніше Надія часто згадувала ту мить, коли вперше побачила свого Івана. Ніби щось солодко й боляче шпигонуло у самісіньке серце. Так і завмерла у дверях, не сміючи далі ступити до кімнати.

— Що ти там застрягла, мала? — зі сміхом вигукнув Василь. — Ми голодні сидимо, а ти не поспішаєш.

Ніби у напівсні розставляла на столі миски й виделки, приносила домашній харч, а сама боялася підвести очі на кремезного вродливого Івана. Зрозуміло, гість відразу побачив дівоче хвилювання й ніби знічев’я вирішив придивитися до «малої» пильніше. У нього, вже солідного парубка, були в активі не менш солідні «баришні», однак такої відвертої «зелені» ще не траплялося. Це заінтригувало й зацікавило.

Коли Василь похропував у м’якому ліжку, Іван, прихопивши цигарку, вийшов на ґанок. Побачив через вікно, що «мала», накинувши хустку на плечі, сидить на східцях. Вийшов. Діловито мовчки сів поруч. Надійка не ворухнулася.

— Підемо прогуляємося, — не запитально, а швидше в наказовий спосіб запропонував гість.

— Добре, тільки почекайте, перевзуюся.

У тиші нічної вулиці відверто розповіла, що чекає хлопця з армії, працює і вчиться заочно, має багато друзів. Не кокетувала, не намагалася чимось особливим привабити чи прикрасити свою персону. Така простота й відвертість сподобалися бувалому в бувальцях Івану. Дивився на товаришеву молодшу сестру, немов на чистий аркуш паперу: малюй, що хочеш. Оця безхитрісність з часом і впокорила доволі норовливого парубка.

Незчувся, коли й закохався у «зелень» по самісінькі вуха. Від райцентру до Надійчиного села не близький світ, кілометрів з десять. Долав їх і туди, і назад пішки, бо які о нічній порі автобуси? Лиш заради одного: постояти з дівчиною десь під деревом. Запросити додому, зігріти, нагодувати? Боронь Боже! Зустрічалися так, щоб ніхто не дізнався. Дівчина все ще вважала себе зобов’язаною хлопцю в солдатській формі.

Вважала розумом. А серце казало інше: оце її доля, перша й остання любов. Кращий чи гірший цей хлопець за попередника — не важливо. Кохатиме його будь-яким, витерпить все, які б не трапилися на шляху труднощі й невигоди. Твердо певна була того. Тому так щиро, без найменших докорів сумління подивилася у повні розпачу Костині очі. Тільки й промовила:

— Виходжу заміж. Прости. Бог послав мені моє.

Як це важливо знайти у житті своє. Надійка з Іваном прожили разом майже півстоліття, аж доки раптова смерть чоловіка не розлучила їх. Обранець дівчини, як тепер кажуть, був далеко не однозначним. Турботливість і лагідність поєднувалася в ньому з вибухами гніву, коли щось не так, природна веселість — з їдкими колючками в словах. Не раз Надійка заливалася гіркими слізьми образи, не раз гамувала власні докори. Проте жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Бо вчинила так, як серце сказало.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.

 

Переглядів: 1819
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua