РубрикиБез рубрики

Час сутіні*

Десь поблизу жила ріка, і Сіру бентежив лоскітний дух текучої води. Стояча пахла не так.

Стояча, хай би які джерела її живили, має інший смак і запах, бо поневолена берегами. Сіра вклала, як на сон, голову на лапи і спостерігала за галявиною — денцем улоговини. На відстані кількох стрибків від неї бавилися під наглядом няні дітки. Хлопчик і дівчинка. Вартовий із тупорилим автоматом спав стоячи біля дрюка — тимчасового шлагбаума на в’їзді. Тягучий підйом до ріки був лисий. Із протилежної сторони зеленів підковою молодий ліс з чагарниковим підростом. Від ріки тягнуло таким духом волі, що Сіра ледь утримувалася, аби не задерти голову і не завити в синє небо. Саме до ріки й треба бігти. Лісочок — пастка. Нянька плутала задум. Надто пильна нянька. Якщо дівча бралося розгойдувати малого сильніше, вона тут-таки гальмувала гойдання, така кинеться навперейми без роздумів. Гойдалка також ускладнювала справу. Її встановили лиш сьогодні, що могло означати затримку хазяїв ще на день-другий, а могло й нічого не означати. Пихнули та й поїхали. Інша справа, якби дітлахи хлюпалися у басейні. Жодних перешкод.

Узвіз до невидимої ріки був достобіса небезпечним, ривок через нього — чистий безум. Метрів сто. Який не сонний вартовий, але лиш вона вискочить на схил, сліпий не вцілить.

Із річкової сторони напливало надвечір’я. Чагарі підліском вже зайшли по коліно у загуслу синяву, а гребінь узвишшя червонів, як у півня перед бійкою. Але сам схил помалу укривався тінню. Це добре. Не тільки ніч, а навіть присмерк є вовчим щастям. Сіра спідлоба цинкувала за галявиною, прийшов час істини — або Сірий мав рацію, або вона. Ось-ось надійде наглядач із мискою, ремінним нашийником та ланцюгом, і все по колу — спочатку їсти, потім сторожувати табір, бігаючи по довжелезному дроті. Дурна задумка. Таку службу мають виконувати собаки, бо вовки не уміють гавкати. Але не в тому прикрість, що ланцюг і дріт. Цей день також доведеться записати у невдалі, бо ремінний нашийник не скинеш. Наглядач затягує його, щоб лиш дихати. Ось із металевим, хай там як він впивається у шию, інша справа. Його наміряли їй ще навесні, коли мала холку, як у вола, і тепер звільнитися — тьху.

Майже водночас вийшли хазяйка із білого, панського шатра, і наглядач із зеленого намету обслуги навпроти. Сіра вмить оцінила позиції — вартового, няньки, що полишила малих і йде накривати за наказом господині стіл для вечері, хазяйки, що прямувала до дітей, і наглядача із мискою та нашийником, що виходив на лінію між вартовим і небезпечною рівниною. Вона зачепила кігтями нашийник і, притиснувши пащу до грудей, потягнула його із голови. Гостряки різонули вуха, але той біль уже не встигав за сірою стрімкою стрілою. Вовчиця полоснула іклами по стегну матір, і ще переляканий зойк жінки не звився в небо, а вона вже таранила крутим лобом дівча, знесла із сидушки малого, не пожалівши і їм зубів. Так було задумано — скривавити дітей, щоб дорослі кинулися не до зброї, а на допомогу їм.

Сіра летіла на спалений спекотним серпнем схил, стернуючи хвостом напрямок лету, віковічне відчуття небезпеки вчасно підказувало, у який бік вильнути, і кулі вибивали фонтанчики пилу із землі спочатку обабіч, а потім й взагалі позаду. Автомат був для ближнього бою, а не мисливських утіх. Вовчиця вкладала у кожен стрибок сили без решти, наближуючись до маківки пагорба, за яким стане невидимою та недосяжною для зброї. На гребені відблиски низького сонця висвітили її, як вирізьбили із чорноти, вона озирнулася, і серце, якому й так вже було тісно в грудях, калатнулося ще сильніше. І не тільки тому, що сріблястий вседорожник, що спочивав за білим шатром, вже викермував на слід. Попереду і праворуч навперейми мчала трійця таких само потужних залізних потвор.

Машини, наїжачившись крізь вікна стволами далекобоїв, грамотно розійшлися віялом, щоб кожна мала безпечний сектор стрільби, і перетинали вовчиці дорогу до річки, змушуючи брати ліворуч. Звідси, із узвишшя, досить було погляду, щоб зрозуміти їхній задум. Ріка заклала крутий правий поворот, і там, куди її зібралися гнати стрільці, лежав лисий степ.

Колись, ще молоду і недосвідчену, її вже так гнали на вірний розстріл, тож вона знала, що робити. Сіра метнулася вправо, прямо під постріли, що хльостали із ближчої машини, але були неприцільні і ще далекі, щоб на них зважати. Порятунок — ріка, і треба прориватися до неї. Стрільці виявилися кмітливими, не завжди навіть вовки в зграї діють так злагоджено. Найближча до річки машина різала їй шлях, щоб бити зліва. Дві лишалися праворуч. Джип із галявини насідав ззаду. Тепер все залежало від влучности стрільців та крутизни берега. Якщо машини доскочать до самої води — розстріляють на плаву. За річкою, що вигиналася ятаганом і лучилася так само, як ятаган, сіро-голубою прохолодою, зеленіла смуга бережини.

Постріли тепер жахкали так близько, що Сіра чула запах пороху. Дріб чесав шерсть. Але заряди тільки вибивали куряву — хай навіть і під носом чи під черевом. Щастя ще не показало їй хвіст. Сіра мчала вперед, як на форсажі, закладала карколомні віражі і зигзаги, уникаючи гарячого свинцю — так кажани із вродженою локацією не натикаються навіть на умисно наставлені перешкоди. Головним її козирем було, що вона не бігла. Вона — летіла. А рука в мисливців поставлена на звіра безкрилого.

Вовчиця повернула так, щоб хай вже скісне і не сильне проміння, хоч трохи сліпило стрільців. Попереду круком чорнів і каркав вогнем вседорожник. Сіра взяла точно на нього. У цьому була не хитрість, а відчайдушний розрахунок — не у кожного навіть із рушницею витримують нерви, коли бачить, що починається полювання на нього самого. Чоловік справді зачастив, мажучи раз за разом, і коли вовчі очі загорілися вже ось, вже поруч, магазин спорожнів, мисливець метнувся в машину і хряснув дверцятами — в ту саму мить вовчиця перелітала через капот.

Блаженна мить. Вона летіла над машиною і пірнала в тишу, в недосяжність, в мертву зону. Боячись вцілити у авто товариша, переслідувачі опустили дула. Замовкли з дива сороки, що із пташиної солідарности стрекотали качкам, як до них підбиралися мисливці. Замовкли стрижі біля глиняних нір у обриві над рікою, бо що було їхнє полювання на осінніх ос поруч із баченим? Сіра летіла через тишу, вицілюючи місце для приземлення і вираховуючи, як плисти через ріку, щоб течія знесла її точно в зелену рогозу на тому боці.

— Човен! Давайте човен! Дзвони пацанам, хай сюди на всіх парах, нахер качок, хай летять! Я жить не хочу, як ця сука чухне! — кричав чоловік в мобілу, збігаючи крутим берегом до річки.

Сім стволів ловили на мушку вовчу голову, що вибиралася на стрижень. Чоловіки стояли в лінію і зосереджено, як на залік, цілилися по сірій цяточці на сірій воді, пороховиння від частої стрільби висіло над ними кособокою хмаркою, встелювали руду глину гарячі гільзи. За загином ріки тахкала моторка. Але коли вона наблизилася до команди, вовчиця вже шелеснула у гущавину береговини.

Той, що вимагав човна, продовжував стріляти, випорожнюючи магазин за магазином, аж поки спорожнів патронташ.

Сіра не озиралася і не думала, чи йде за нею мстива погоня — вона просто бігла, як уміють бігати тільки вовки. Сам собою віднайшовся темп, із яким вони колись із Сірим за ніч перебиралися із однієї річкової долини за сто верст в іншу. Вона тримала точно на захід, не міняючи напрям навіть коли потрапляла в ріллю, не відволікалася на заячі сліди в стернях, на схарапуджені сплески фазанів і ожирілих перепілок. Часом шлях перетинали такі бур’янові хащі, що їх треба було оббігати, траплялися балки із немічними річками, із яких вона похапцем хлебтала. Глибокої вже ночі, коли місяць видряпався понад усі зорі, шлях перетнула широка асфальтова дорога. Вона помітила її здалеку — фари там розпанахували ніч над шосе із краю в край. Сіра вичекала, коли траса спустіє, потім перейшла гудронове полотно і довго бігла узбіччям. Вона напевне знала, що як тепер по її слідові і пустять хортів, то на цій смердючій стрічці вони скапустяться. Наразі погоня їй, як реп’ях у хвості.

Уже засіріло, вицвіли зорі і на розквашений жовток перетворився місяць, коли Сіра набрела на пустош — колишнє село. Люди полишили його так давно, що живий дух вивітрився, сади здичавіли, із дворів у хати заповзали бур’яни, але оселі із чорними проваллями вікон та дверей ще стояли. Та навіть від такого житла вовчиця обачно трималася осторонь.

Вона знайшла у бузкових кущах на околиці старе, либонь лисяче, кубло і вмить заснула.

Вперше за багато днів Сіра не плакала і пробудилася із сухими очима. Двійко вовчат, синок і донечка, уві сні не тицяли її в живіт і не кусали сухі соски, не злітав над вольєрою із рабиці Сірий і його не розстрілювали в леті, вона не задихалася в теміні мішка, який їй невідь нащо надягали на голову, і не кусала, намертво зводячи щелепи, гумову палицю, якою шмагали за непослух. Боліло тіло. Потруха в кублі зволожилася. Сіра обмацала себе і взялася до звичної справи — вилизувати подірявлену шкуру. Переважно дріб вдавалося вигризти. Він був дрібним, таким вона замолоду надщербила зуба, коли ласувала качкою-підранком. Із глибшими ранами буде, як завжди — або свинець згодом вийде сам, або стане частиною плоті. Найбільше дісталося хвостові — мисливці, хвалити бога, не вміли стріляти із упередженням.

Сіра довго і сторожко вслухалася в тишу, потім так само довго оглядала покинуте селище і лиш по тому вибралася із бузкової гущі. Через біль розігріваючи м’язи, вона підтюпцем шкутильгала колишньою вулицею. Вітер висвистував у дивом уцілілих дротах, але штахетники вже п’яно спотикалися і падали, над бур’янами в городах хнюпили зчорнілі голови соняшники — сумували за літом. Щось зле трапилося із цією землею, поки я сиділа у клітці, думала Сіра. Не буває такого, щоб двоногі без лихої причини полишали свої домівки. Запустіння особливо щемило їй душу, бо так само далеко-далеко звідси вичахав і втрачав вовчий дух їхній із Сірим барліг, де зростала і вона сама, і усі її предки до пра-прадіда.

На голому просторі посеред мертвого села задирав голову у вогке небо журавель із зіржавілим відром на ланцюзі. Татарник та бугила щільно обступили не тільки обрушені цямрини, але залізли навіть у цегляне корито — велику снагу до життя має отака зараза, росте де і не сіялося. Сіра обстежила бур’янову гущавину і таки знайшла те, що й мало бути на водопої та при кожній дорозі — широколисту, все ще соковиту траву із пружною стрілкою, де визрівало насіння. Саме те, щоб гоїлися рани. Низькі хмари провіщали дощ, така пора — літо вже пішло, а попереду далекої ще зими вигарцьовує на сірому в яблуках осінь. Благодатна пора, щоб нагулювати на грядущі морози добрий підшерсток і міцну ость, до якої не береться вода, набратися туку, вистелити барліг гіркими травами, прорити із нього запасний вихід, розкидавши лапами землю так далеко, щоб ні у кого й гадки не було, що десь тут лігво. Як милостива буде вовча доля, саме так вона і зробить, коли дістанеться ялівцевого байраку, у якому жебонить ручай.

Сіра трималася на захід, звідки ніяк не міг долинути ялівцевий дух, але вона його точно чула, і він вів її вірніше за будь-які маяки. Вона стороною обходила чорні, без вогника села — вони вгадувалися за собачим лементом, міста із сухотно-немічними вилисками вогнів, стрілою проскакувала автошляхи і залізничні колії. Молода осінь пахла бур’янами, пріллю і втомленою землею. Серед високих пеньків зведених лісосмуг царював чорнобиль, на латках випадком не розораного степу пробивалася ковила, цар-трава Дикого поля. Сіра не бігла тільки, коли падала зі втоми. Вона не витрачала час ані на вилизування ран, ані на полювання, вдовольняючи голод випадковою здобиччю, найчастіше молодими і тому необачними зайчатами. Після неволі, у якій вона денно і нощно була під наглядом, настало царство безлюддя, вряди-годи вона натикалася на орача або, і то найчастіше, на дядька на мотоциклі, який кудись кушпелив через безмежжя тиші і простору.

Найбільшим випробуванням для неї стала Ріка. Сіра і уявити не могла, що вона може бути такою — із берега не видно берега. Вона злякалася величезної води, бо вовки не риби, і бігла Лівим берегом проти течії, аж поки не забовваніли три острови, за якими чорніла смужка протилежного берега. Сіра перепливла до найближчого острова увечері, і хоч він був безлюдний, не затрималася. Острів — це пастка. До наступного острівця дістатися було важко, бо сильна течія зносила швидше, як вона пливла. Але вовчиця справилася. А як відсапалася, допливла й до останнього, від якого земля була майже поруч.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

* «Час сутіні» — пристрасне дослідження публіциста про Українську Смуту, коріння якої в історичних глибинах, про виклики, які постали перед нацією після Майдану, і про загрози, які несе Україні невміння знаходити відповідь на ці виклики.

Як і попередні книжки автора, «Час сутіні» можна вважати навчальним посібником з нашої новітньої історії. (Час сутіні: Художньо-публіцистичне дослідження — К.: Факт, 2009. — 344 с.).

Далі буде.

 

Переглядів: 828
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua