РубрикиБез рубрики

Незнана гілка Шевченкового роду

Закінчення. Початок у номерах за 27 жовтня та 1 листопада.

Більше Филимон Красицький (оце він на знімку) до Березівки не приїжджав. Через багато-багато років дочка Катерини Василівни Ольга Йосифівна Бархова, журналістка, опинившись із чоловіком-військовим на Камчатці, випадково познайомилася з військкомом міста Єлізово, де мешкала, і дізналася, що той теж з однієї з гілок Шевченкового роду. Звали його Віталій Трохимович Лисенко. Саме він і дав їй портрет Филимона Якимовича, а ще — надрукований в Україні великий спогад дочки молодшого сина Катерини Григорівни Шевченко-Красицької — Максима. Їй у 1964-у було вже 92 роки, однак і в такому солідному віці вона, Катерина Максимівна Красицька, змогла розповісти дочці Антоніні дуже важливі речі (гляньте на фото). Було це під час святкування 150-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка.

Наведу абзац зі спогаду Катерини Максимівни:

— У бабусі Катерини були дві дочки — Федора й Марія, чотири сини — Степан, Семен (виділення моє — Б.Д.), Яким та мій тато Максим, який народився у 1844 році. Всі вони поодружувалися, крім дядька Семена, якого забрали в москалі і який не повернувся (виділення моє — Б.Д.). Моєму ж батькові, коли померла бабуся Катерина, минав лише шостий рік, його забрав у батьківську хату старший син Степан...

Цей спогад і зав’язав переконливий вузлик у з’ясуванні долі Семена Антоновича Красицького, який прожив своє життя інкогніто під прізвищем Галича Калістрата Івановича.

З відходом у вічність і Василя Калістратовича уся його нерухомість перейшла в руки дочок Людмили та Катерини, синів Миколи, Олександра, Дмитра, одружених і вже з першими дітьми — праправнуками Тараса Шевченка по старшій сестрі Катерині. В пору згортання українізації й посилення переслідування «українських буржуазних націоналістів» усі вони замкнулися, немов равлики у мушлях, і працювали, працювали, добуваючи шматок хліба насущного, позбувшись батьківських будинків, негайно зайнятих райвідділом НКВС, районним фінансовим відділом. У тому, що поближче до річки Тилігул, у лютому 1920 року, коли більшовики вигнали війська Антанти, розташував був свій штаб кавалерійської бригади Котовський. З ним тоді подалися брати Одесу чимало березівських хлопців — шукачів пригод. Один з них потім довгі довоєнні роки жив поблизу автора цих рядків і все хвалився, що він котовець.

Микола Васильович, батько трьох синів, працював то в Березівці, то в Херсоні, то знову в Березівці, де й потрапив під арешт у 1937 році й зазнав тортур, але не обмовив себе, і в 1939-у його випустили з катівні. Сестра, Людмила Василівна, дивилася на його понівечене тортурами тіло і пригадувала сині рубці на дідові, Калістратові Івановичу. Вчителювала вона, виростила двох синів Білових, поховала чоловіка і згодом удруге вийшла заміж — за молодшого на десять років, однак дуже закоханого в неї Віталія Васильовича Ангелова (про непересічний рід болгар Ангелових ще теж буде розділ у повісті). Другий чоловік працював у земельному відділі райвиконкому. В 1931 році у них знайшовся синок Георгій, сьогодні професор, завідувач кафедри в Одеській академії харчових технологій, мій добрий приятель і постачальник безлічі вражаючих фактів з історії роду, гордий наявністю і його прізвища в генеалогічному дереві Катерини Григорівни Шевченко-Красицької. Батько Георгія Віталійовича й обидва його старші брати по матері, Віктор і Сергій, не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. А Людмила Василівна і після Перемоги невтомно і вірно продовжувала тягти «вчительську лямку» в молодших класах березівських шкіл №1 і №2. Я знав її, непохитно вольову і добру, й захоплювався, заздрячи, що у Юри така мама.

Племінниця Людмили Василівни, Ольга Йосифівна, дочка її молодшої сестри Катерини, ота сама прекрасна журналістка, нині мешканка Харкова, писала мені в листі:

«Дім моєї тітки довгі роки — під час війни й набагато пізніше — залишався пристанищем для «осколків» великої родини, нещадно пошматованої війною. Тут знаходили притулок ті, хто втратив дах над головою, овдовілі невістки, племінники та їхні діти, які втратили батьків. Сюди, передаючи з рук у руки, через родичів і знайомих, з евакуації із Солоного Займища Сталінградської області доставили й мене, одинадцятирічну дочку Катерини Василівни Галич і Оскара Абрамовича Бергера (сина березівського провізора, чия аптека стояла якраз на тому розі, де згодом побудували будинок культури). В Солоному Займищі у перший же воєнний рік померла моя бабуся — татова мама, 28 серпня 1943 року не стало моєї мами — повністю виснаженої, з тяжкою формою туберкульозу. Мене, десятирічну, й 90-річну Марію Дмитрівну при нагоді, на якомусь баркасі, довезли до Астрахані. Там бабусю, яка ще пам’ятала особисте піклування про неї в юності графині Воронцової Єлизавети Ксаверіївни, направили в будинок для престарілих в село Фунтово. Померла вона в березні 1944 року. Мене ж переправили до батькової родички в Москву, а звідти вже у Київ та Березівку. Після десятирічки працювала я піонервожатою, секретарем судового засідання в нарсуді, потім учителювала в Мостівському районі, заочно закінчила педагогічний інститут, незабаром і заміж вийшла за військового інженера, й опинилися ми з чоловіком на Далекому Сході, на Камчатці. Звідти вже повернулася в Україну, в Харків, удовою і досі живу при синові-науковцеві...»

Олександр Васильович Галич у 1930-і роки виїхав з Березівки на Донбас і до самої війни працював головним бухгалтером на шахтах. До речі, окупованою територією до нього дістався на велосипеді чоловік молодшої сестри Катерини Оскар-Осип Бергер. Він мав документ на ім’я Вольдемара Васильовича Рейха, розстріляного в громадянську війну німцями, яким забезпечила його при проїзді через Березівку сестра Вольдемара — вчителька, подруга Людмили Василівни. Залишивши в Олександра Васильовича велосипед, Бергер подався на схід, щоб перейти лінію фронту. Дорогою десь і загинув...

Ольга Йосифівна, мешкаючи після війни впродовж року у дядька Олександра на Донбасі, знайшла на горищі його будинку руль від велосипеда зі скрученими сувоєм документами батька в нікельованих трубках. Дядька поважала надзвичайно: після визволення з-під фашистської окупації Олександр Васильович, непридатний до військової служби, добровольцем пішов на фронт разом з дружиною і дочкою Надією, двоюрідною сестрою Ольги, і долею судилося їм зустріти Перемогу.

Третій син Василя Калістратовича Галича — Дмитро — був відомим головним механіком машинно-тракторних станцій у Миколаївській та Одеській областях. Після визволення Одеси працював там в автошколі, невдовзі, в 1944 році, помер.

Згадуючи старшого з Галичевих синів — Миколу Васильовича (він помер під час німецько-румунської окупації Березівки), я завжди думаю і про його молодшого сина Володимира, невисокого на зріст безстрашного хлопця, з яким ми не раз показували окупантам, хто в нас у Березівці справжній господар (на ворожих автівках підливали гас у мішки з пшеницею біля млина, а одного разу, коли ми з ним два місяці навчалися у відкритому румунами ліцеї, Володя, черговий по класу, своєю непокорою окупаційному попові зірвав урок Закону Божого, і це мало великий резонанс у ліцеї).

Патріотами України були всі нащадки Шевченкового роду в Березівці. Як я хотів би побачити під час святкування 200-річчя від дня народження Великого Тараса меморіальну дошку на будинку Галичів, де тепер розташована районна служба казначейства. Меморіальну дошку, присвячену цьому славному роду березівчан із шевченківським корінням.

* * *

Сьогодні у Березівці з колись численного роду Галичів залишилися лише дочка Володимира Миколайовича Ольга та її діти. Старший із синів названий Максимом на честь одного з його далеких-далеких дідів, котрий був молодшим сином Катерини — старшої сестри Тараса Григоровича Шевченка.

 

Переглядів: 1041
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua